39
Він проспав свою станцію, — нервова напруга здолала за декілька зупинок від мети, — і прокинувсь від того, що оголошували наступний полустанок, схопив речмішок і встиг проштовхатися в тамбур, зірвав стоп-кран і вже на пероні згадав про недочитану, забуту на сидінні книгу; о цій присмерклій порі на площі між складів селяни заштовхувалися в автобус та навпроти чайної молодик всадовляв до мотоциклетної коляски сліпого вчителя з жовтою пластмасовою рукою; сівкий дощ полоскав дермантинове накриття, краплі зависали на ремінці шлема, поводир поставив на коліна сліпому банку пива і прикурив йому сигарету, біла непроглядність пеленала дорогу, відтак сліпий обернувся на голоси приїзджих, здавалось, вічно виглядаючи, вічно впізнаючи когось по розмові, забухикав, звів коміра пам’ятного Богданові від школи піджака, дощ припустився, і мотоцикл, гребнувши болото, подиркотів на сошейку. Дорога повільна, як сонне, вкутане сплячкою, здригання серця безпанцирної черепахи; ось і батьківське подвір’я, хвіртка примотана кабелем до стовпця, і висока, повищала, виросла за час виглядин, обліпиха біля причілку, і порожня кроляча клітка під яблунями, і купа будівельного хламу побіч повітки, і тополина брость, що проклюнулась між трухлявих дощок порогу, і ключ під оцинкованою бляхою на підвіконнику, все тепер видалось на стільки чужим, на скільки близьким воно було під дахом сторожки поромника. Аж зморозило всього; кляцнув вимикачем, темрява тільки загусла, обійшов хату, на причілку помітив перетлілий дріт, згадав про свічку в коморі і вже при світлі лапнув мертвотну холодну грубу, брикетним кришивом і трісками розвів вогонь, злодійкуватий, ледь схожий на колишнє гуготливе полум’я, сів при вікні, мріючи про повен город гарбуз, про пару грядок картоплі — гострити сапу старим терпугом, смажити вермішель на маргарині, зняти з шафи і полагодити саморобний телескоп, подарувати якомусь тямущому малюкові, наловити риби на юшку, прикупити вина, згукати однолітків; чиясь ворожбитна рука підкине гнилу баранячу голову, винести на лопаті в канаву і вгадувати, це ж кому моє існування промуляло очі? воно й краще; покинеш думати про власну законність на цій землі; тут на початку віку стояла станція з кількома жовтоцегляними будинками для службовців і прадідова господа, потім єврей при дорозі відкрив лавку; від громадянської розрухи люд тікав сюди, до постійного заробітку, працювали на складах, будувалися пообік сталевого річища, в голод залізничникам давали пайки; маленька станція! і радісно ріднить почуття спадку на оці забудовані, раніш безберегі, вдячно родючі, бо доглянуті, прадідівські поля; перед смертю дивувалася бабця, почувши, що землю дають, — тако обпинаючи поперека пуховою хусткою, сиділа на ліжку, прислухалась до радіо, розгладила латочку на хвартусі, збряклими, варикозно чорними ногами спробувала вступити в бурки з вискубаною ватою на носаку і втомлено, здитиніло, сирітськи здригнулася від багнетного: дають землю! перехрестилася над безоднею колгоспних літ; нехай полопають від неї, ненажерні! з болісним виразом поставила на черінь ліску порізаних на сушину яблук, по закутках бгались чернечі тіні, вогонь обсвічував півлиця і чистий дух старості пломенів впевненим і незламним безсмертям. Отепер стій на землі, що згидила ковтнути ненаситців, стій і втисячне обдумуй привід своїх вигнань, стій і молись, як востаннє — кожен сумнів співзвучний молінню про чашу — стій з упованням на спокій, глянь, он дівчатко погладило за вухом сиволобе теля і пес розгрібає мишачу нірку, над вулицею знайомо тепліє посапування череди, стукіт рога об браму, хазяї відчиняють, і золкий безобрійний простір нагадує замерзле автобусне вікно, малими прогрівали залізним карбованцем, шлях від виглядань ближчав, от ми і вдома; закутайся старим бабціним пальтом, цегейковий комір полоскочує вербною свіжістю скрині, там на поличці лежали свячені гілочки; згадай портрети, що висіли на оцій стіні, забудь котрий день і вечір сидиш, розпаливши грубу, або виходиш за село — глибока рілля на околиці ховає стежку, сюдою десять літ тому з радісним захватом клишав гумовими чобітьми на рибалку — і вкотре за тиждень туга часу обезсилить тебе, діда на прадідівських землях, туга стане повсюдною, опечалить потойбічним, ріднім, мов підмовляючи, що єдина мить між тобою минулим і отеперішнім, оцей вітряний слізний простір поля, латка стерні при дорозі, бузина над канавою, гострі сліди підводи, солом’яний вихор за скирдами, траурно свіжа земля; подумати, скільки осеней! митарства по кам’яних нетрях, це там гординя відучувала плакати в гуртожитках, готелях, кімнатах відпочинку, заробітчанських кутках, напівскотських байраках, просто ніде, це там уявив себе сильним, знахабнів до безтями, щоб винуватити ближніх своїм безталанням, гнівити зустрічних, геть усіх, це туди знов тікатимеш, пам’ятаючи про магнітну чорноту і напругу безлюдного поля; перш ніж ти зводиш руку для дії, чужина зваблює розкутістю незнання, і цей безліч разів присновиділий чорнозем однополюсним магнітом відштовхує і пече тому, що надто вимріював, надто згадував, надто любив смиренні поля і затишну дорогу між глинищами. Обтисни горло п’ятірнею, бо узриш на горбі дівчинку, туга подвоїться і піймано заболить найзриміший образ дитинства: на сухому травистому схилі сито куняє череда, пес вичісує задньою лапою реп’яхи за вухом, дівчатко в засуканому сестриному пальті з долоні годує теля крумкою хліба, на галошах пудове болото, вітр крижаний — вона, уявна твоя наречена, терпіла в’їдливі дитячі прозивання, дозволяла на перерві відпивати з своєї склянки чаю, емальоване відро з пончиками стояло на передній парті, кожен підходив і брав собі, потім на вечоринці обіцялась чекати, голубами розмальовувала армійські конверти, вчилася на медсестру, співала під гітару на підвіконні гуртожитку, позичала помаду в подруги, готувала шпаргалки, перед екзаменом пила валідол, на практиці закохувалася в кавказської зовнішньості гінеколога, цілу ніч подумки писала листа про зраду, вдосвіта чорним олівцем підводила підпухлі повіки, вищіпувала брови перед люстерком, вперше кляла білий світ, робила аборт, їхала додоми за сумками картоплі, гуляла на весіллях подруг, погордно зиркала на маршалків, покрадьки курила на лавочці, соромилась без чоловіка одна стовбичити на зупинці автобуса, відшивала пристаркуватих і пітних сільських залицяльників, пила розбавлений спирт на роботі, дивлячись на обшмуляну стіну, витягувала судно з-під паралітика, купувала ілюстровані журнали мод, вчилась в’язати, мріяла про столичний розподіл, зазирнула на танцях в очі курсанта, мліла від заздрощів однокурсниць, летіла на Північ, зеленькою замащувала чиряки на солдатах, помалу гладкішала в компаніях картярів, слухала одне й те ж саме, про пайки й чергування, осилювала без закуски портвейн, на свята танцювала в освітленій похітливими поглядами офіцерській їдальні, столи зсунуті, кухня затягнута новим простирадлом, терпіла безчестя, знала, що він зраджує з окуляристою комендантшею общаги, кляла безплідність, невідомо чию, вгадувала себе востаннє молодою, чарівною, з начальником санчастини наглядала за дезинфекцією в казармах, байдуже віддавалась йому на клейончатому ковзкому тапчані, ходила вагітна по перкалевому снігу, байдуже слухала плітки, два плаття і сумочку з косметикою спаковувала у валізу, старіла в аеропорту, вдома приймала занехаяну амбулаторію, там збоку квартира на дві кімнати і погріб на подвір’ї, пускала тракториста, розводила своє господарство, раділа машині зерна після жнив, тішилась, коли записав на себе малу, обабніла, одягалася абияк, перетерпівши злоязикий поголос, почала ходити в гості до матері, здебільшого смерком, людей не цуралась, але й не спішила з обіймами, ставала все мовчазнішою, полюбила лущити в пелену квасолю на вигрітій сонцем присьбі, півроку платила за розбитий трактор, битим валянком гатила в потилицю бездиханного п’яного приймака, серед ночі одягала кухвайку і поспішала за розпачливим криком, тряслась на підводах, втішала безнадійних, завела кумів, поволі зажила поваги серед ненависників, другу доньку записала ім’ям свекрухи, підробляла в колгоспі на буряках, клала по ложечці цукру в чай, займалася консервацією, стала завбачливою, дивилась нудні серіали по телевізору, врешті перебралася в колгоспну хату, посилала свого пияка на лікування, тягла на собі все домашнє хазяйство, сама водила телицю до бугая, вигнала приймацюру, шкодувалась на малі аліменти, серед тіток вважалась красунею, така червоняста, жартувала з агрономом і сама дивувалась, що грубішає, нагліє сміх, набула слави весільної кухарки, брала з собою доньку на коровай, спала з малою, боячись повномісячних сновидінь, коли час від часу, здавалось, пробував зґвалтувати на клейончатому тапчані начальник, оперезаний портупеєю, слинив, дихтів, душив під яблучко вогкими ручищами, і пещений ніготь на підмізинці лоскотав їй за вухом, прокидалася в крижаному поту і притуляла до грудей дитину, за найбільшу потіху мала роздивлятися фотографії, особливо дошкільні, з насупленим виразом, мов от-от заплаче і змиє з лиця всю майбутню непривітність долі; придивися! телятко вилизує крихти з діточої руки; наче й схожа на матір; однаково тепер; нізвідки налітає вітер-сирота, лащиться, пожалійте; розгніваний затулянням рукава водяним димом застилає постать на греблі і одне йому втішно, зрадіти їздовому, що звісив ноги на бік, натягнув віжки, киває до напарника, стіймо, друга зустрів, друже, дай сігаретку, святою совістю прошу, тобі бураків не треба? осьо в яру назбирав, зогниють, жалко, луччє комусь віддам, везу напарника в больницю, геть негодящий, кров’ю кавкає і закусити нездужа; ну їдемо, їдемо, зараз, оце лапи відмию в ставку, добре б пірнути, але тверезий, холодно, кругом біда; дивитися вслід підводі, а дівчинка на горбі минь-минь-минькає до білоплямистого теляти і корова з оббейханим вим’ям чухається рогами об скирду, і жалібна чапля, поскиглюючи, високо облітає мілководі береги; вітер підштовхує тебе додоми.