38
Натомість дорога — і доростаєш, щоб бачити вмиті радіоактивною жалобою переїзди, переліски, марево над ріллею, що промінить як і все довкіл: тітка-залізничниця послиненим пальцем обтирає замурзану мазутом щоку і гомонить до приятельки про власної випічки хліб, житній, з кмином; свинцевіє, важчає пломба на дротику на ручці стоп-крана, якого ніхто не зриває і не рветься прощатися на перон, затоптуєш сигарету, заходиш, сідаєш, заплющений зриш смолини зіниць, мак потойбічний, світиться засліплений зір, без блискавок і сурм янголиніх, без надриву, без нарікань, без вітру вигнання під латаними свитками; бачиш, люди живуть, помираючи тихо, безжалісно; так як раніш? ні, пришвидшено, за чорний свій вік відвиклі од порятунку, тут на радіактивних чорноземах, помірковані, бо з кулака обличчям у закут доїдали цілушку і вилизували крихти з долоні, призвичаєні до всякого, звиклі, свою біду, як матір, не кленуть і не вибирають; знову перон, дядько з розпухлим зобом, — кабаняча шия з хворобливими брижами вростає в округлий тулуб, — дядько палить сигарету в кутику губ і одночасно потягує пиво з надтріснутого (об камінь відкривав) горла пляшки, кров зміїться йому по бороді, і спрага, спрага; смерть приходить без смолоскипа й сторожових псів, — засвічений кожен закут і дощ, що куницею швендяє по глухому горищі, — світяться й хвилі на озері, і качки, ота рідкісна, пригадай назву, мандаринка, дзьобаком обскубує жолуді на гілці дуба, світиться і зерно в натрамбованому волі дикого голуба, що гріється на теплій від електрозамикання білій фарфоровій груші; випромінює апатію райдужна нитка мазуту, що витікає з похилого носика оцинкованої лійки в натомленій руці обхідника, іржаво каламутніє залізна руда в калюжах, просвічує крізь сльоту червоноцегляна водогінна башта, поля парують, розбиті смертельною гарячкою і розтерті оцтом, все марить, звертається до людини, марно; земля, ти йдеш проти мене з мечем, багряним щитом і списом, а я йду проти тебе в ім’я печалі; якось аж рогато сяють два ліхтарі автобуса на переїзді, блякло світяться пасажири всередині, світліє скирда на ув’язненому смерканням полі, посмугованому, як зеківська роба, деінде над ріллею проблиснув сніг, світиться і непідібраний на полустанку конверт, якого викинув з теплушки новобранець, минаючи рідні горби, дорогою до тридцятикілометрової зони, червонопагонний, блідий, охоронятиме колючий дріт від перелазу мародерів; місячний вискал і заголений живіт вагітного сонця, хоч і проглядають одночасно, та мало освітлюють нові фінські будиночки на лісоторговому складі і всяку переселенську всячину, партизанного вигляду водій в кабіні військового "зіла" кладе на щиток і магнітиком притискає путівку, і дощ невтішний і неприкаяний розтоплює станцію, і розколочує поля, мов дорожню цукрину в паруючому гранчакові. Мій просвітлений краю! і натомість — на те й дорога — торкне плече довгопала з прокуреним нігтем п’ятірня знайомого по інститутові, присяде, важезну дермантинову сумку покладе собі на коліна, лице сердите, невибалакане, аж пашить гідністю, що буває тільки в борців і відмінників по історії компартії; був хлопчиком на комсомольських побігеньках, старостою з шкодливою звичкою псувати повітря на перервах і відходити до вікна, замислено перегортаючи конспекта, в гуртожитку мав дерев’яного ящичка на замку, там ховав провіант і худі марксистські брошурки, і плакав гірко, коли хлопці для збитку поцупили ключа на зашмуляному бинтові, а на екзамені весельчак, котрого хлібом не годуй, дай проспівати неможливе, душа в душу з викладачем про улюблені серцю з’їзди — і оглянути курс, весь опухлий від безсоння й шпаргалок по рукавах; його брали в аспірантуру, допускали до архівів, обнадіювали та потягнуло ж дурного відбити активістку в улюбленого викладача, в кабінеті з погруддям, там і кандидатський стаж загубили, голосували одностайно і вона також проти нього, дисциплінована, далеко пішла, зрідка подзвонюючи на його тиху музейну роботу і стукаючи, куди треба; ач, змужнів, значок-прапорець на картузі, від сумки віє типографською фарбою, сивастим чубом мотнув, так бик прохромлює рогом сіно, ну, друже-брате, ти зараз де? настрій мас мітинговий, січеш? цураєшся політики? це найзлочинніша риса нашої переляканої інтелігенції: ховатися по кущах у буремні роки! знаю, скажеш відчепне, а хто друже-брате боротиметься за народ, ось я, розповсюджувач вільної преси, двадцять шість раз по областях виступав, геть комуняк, треба будити, треба! ех, комплексанти, інтелигентики, моралісти м’ягкотілі, підспівували ж партократам раніш, не всі звичайно, не всі, но в массє своєй, а народ пам’ятає, — слово народ він вимовляв, округлюючи рота й витягуючи губи, так божевільні ковтають з ложечки ліки від припадків страху, — друже-брате, будьмо відверті, всі ми обчитались вождя, чого гріха таїти, всі ми збудували оце суспільство, всі ходили під комсомолом і "теде", канєшно, були отдєльні винятки, але ж по натурі ми всі совкові страхопуди, то ж згуртуймось; ти ж патріот! і задирає голову, мов просурмив заклик востати з гробів і радуватись; відсвічує бронзою, подвигом, проте очі його чорніють таблетками активованого вугілля, ось по-бурлацьки перекинув лямку через шию, кроки сягнисті, різкі, розраховані літ на двісті, поспішає на з’їзд, прагне активніше включитися в роботу, адреси постійної нема, розкиданий по всенькому світі, — дарую газету, прочитаєш і передаси іншому, — хода тверда, сліпа від патетики, он виходить на перон і двома руками вдячно тисне за лікоть провідницю; проїхався задарма, — і так завжди. Посвітлішали дощини в посадці на ялиновому гіллі, світіння безболісно виокремлює і садибу на перегоні, прив’язана під обчуханим кленом корова похнюплено жує гичку, тітка несе дійницю й ослінчика під пахвою, болить і світиться фосфорне молока корів моєї батьківщини: пийте! наростає і вруниться світло прозелені між ріллею і стернями, пронизливим вітром світить верхів’я граба, що всох над ямою, звідки вибрали силос, порожнина сама смеркає всіма світилами й всіма порами року; полустанок, прищепка гойдається на чорному кабелі, в дитячій колясці під навісом кіт розгрібає мишаче кубло, і жодного сліду по дітях; а колись тута жив обхідник, стругав і розпарював лижі з акації, знав кожну лисячу нору, кожну боброву кольобанку, кожен терновий кущ, був господарем полів і долів; гримотить міст, серед туману і невагомості накликати, наркозно вдихнути сон, клубки морозної пари над вагонами — коли видерся по драбині на гору, жом проти люків насипаний купками, злежаний, твердий, протоптати діру і тоді проштовхувати липкі брили грелями: чим більше паркого світла виринає зісподу, тим приємніші згадки про зарібок, аж чотири залізні карбованці, святкова плата, буде з десять пачок "Орбіти", або запчастини для мопеда, або вудочки і мормишки для підльодного лову, на кар’єрах, прорубавши лунки, стьобати окунів, обмерзлий черпак за халявою холодитиме ногу, або заховати платню в бляшане пуделко з-під халви, потім ще призбирати і вийде на подарунок на восьме березня, мама здивується, три пластмасові тюльпани, духи "Бузок", листівка, все в кульку, зав’язаному ліловим бантиком, або полагодити в містечку дідів кишеньковий годинник, тоді географ запитає, скільки там до перерви, хто скаже? і спритно, проте з почуттям гідності, витягнеш за ланцюжок дзигарика, відколупнеш кришку з мельхіоровими вовками, за три хвилини дзвонитимуть; і вчитель руками розведе, тоді слухайте домашнє завдання! нечутно на долонях закипають водянисті мозолі і жомові брили гуцають в пащу люка; держаком впертися в ліву ногу, так легше, внизу бурякові вижимки і гарячі і солодко пахкі, біло хмариться по вагоні, крайній вже вимітає свою площу березовим драпачем, кидає грелі в отвір, передає віника ближньому, по залізній щелепі сам вигулькує на морозне світло, зараз робитиме габарит, відкидатиме жом на шпалах; знову навмисне подумаєш про чотири залізних рублики й сил побільшає, якраз щоб впорядкувати свій простір вагону, підмести багряне від залізної руди місиво, постояти, подихати, охолонути трохи і вже на вулиці обтруситись і вибити об коліно шапку з потрісканим шкіряним верхом; і, поправляючи волосся назад, непоспіхом підійти до начальника, що тільки-но з чайни і пивна піна і посмішка цвіте йому на суворих вусах, покласти в кишеню чотири зароблені кругляки, з грелями на плечі йти додоми, по соші ляскотить трактор-лопата, під фарами срібно димує світ, і комір сорочки злегка намерзає на шию; мріяв вирости схожим на худорлявих міцножилих дядьків, вантажників склопосуду; їм щоранку крутити на велосипедах добрий десяток кілометрів до роботи, товктися в скловатній сльоті, ці манюні лікарські пляшечки привозили в дерев’яних ящиках, вони збрякали і важчали, ніби налляті свинцем, лучче відразу розвантажувати з заднього борта в гарбель, і водій старезного "Зіса", стоячи на приступці, обіпреться об кабіну, все поспішає, все б йому лишню ходку зробити, а коли вагонів катма, вивантажуй на розквашену, руду від соди й вільхової стружки, землю, а потім звідти подавай на транспортер, електромотор часто клинить під осінньою мжичкою, все вимокло й розповзається, як манаття на потопельникові, що пролежав під льодом зиму, все протікає, все липне до рук розквашеним господарським змилком, та непроникний, позбавлений кремезності, просто замуцкуватий і витривалий дядько, зрідка поглядаючи на велосипед під вагарнею, більше на кобуру під сідлом, вергатиме на плече оббиті їржавою бляхою ящики; руда каламуть тектиме йому за шиворіт; а після обіду маневровий припре вагон кальціонованої соди, живого пекла, навіть, якщо не розсипна; забинтовувати порепані м’ясисті вавки на руках і з верхнього ряду закидати міх на спину, окуляри і респіратор хутко пітніють, добре, якщо відкриваються горішні люки, звідти війне прохолодою, та бувальцям безклопітно, вік на протягах, вік обтираються полою брезентухи, на вивороті чистіша, піт на повіках обдмухувати, попробуй витри, — і роз’ятрені кола жарітимуть в очах, мов справді дмухнуло жаром з печі, — та й сам вагон нагадуватиме гарячий, засніжений попелом, крематорій, доки дядько не скине одяг, геть до останньої нитки, в другій половині кантори, і обмахнеться рушником, душової нема, і все тіло пашить і посірпує кожна ранка, подряпина, піддертий ніготь, розчухана червона шкіра під пахвами, і крутить в носі; нап’ялити чистішу робу і позаторішні, збучавілі, тверді, мов витесані з мореного дуба, кирзаки, пчихнути разів з триста, вмитись слізьми, змити шию над відром з алюмінієвого бачка і підсісти до доміношників, що грають на висадку за грубим, нездвигним, як в три обхвати дубовий прикорень, столом, до блиску вичовганим ліктями і нетерпцем такого самовідданого дійства, що здавалося з кожною доміниною, обвівши поглядом гурт, виставляють душу на показ! повз вікном стугонітиме вантажівка, відтак просуне роздутий від паперових мішків причеп, болісно скрипне підлога вагарні, що приліпилася до контори і горобці чинять рейвах під шиферним навісом, цокне гирка на масивному з гнутим дзьобиком безменові ваги, ще посунеться великий важок, ще цокне менший на горішній перекладині, все відбувається миттєво, без нічийого втручання, і тільки тоді, коли вагар підписує путівку, помічаєш стрімку і впевнену силу його пальців; махорчатий дим заспокійливо вигойдує стелю, заскакує майстер, прикручуючи дротиною гудзик на потертому демісезонному пальто, вицвіла, аж золотиста, шапка пиріжком, недокурок сичить на губі, весь забіганий, між станцією і складом, між начальством і вантажниками, між заповненими нарядами і вагонами на завтра, між давайканням з усіх боків і тим, щоб не забутися записати на бригаду прибирання території, бо не буде за що платити, пару вагонів вигрузили, пару вагонів закидали, а розцінки мізерні: чуйте, хлопці, кінчай перекур, "чме" поставило вуглярку піску — і знов промерзлий, попробуй його вгризи! ломи іскрять і загострюються на бритву, смеркатиме, почеплять по кутках вагону ліхтарі "летюча миша" і згорбатіло, мовчки довбатимуть, аж протліють подвійні брезентові рукавиці, і майстер з бригадою мусить розколупувати по кусінчику злютовану товщ, бо коли залізниця знову запише "простої", полетять і премії, і тринадцяті зарплати; от прорубали до сухого, тепер тільки встигай відкидати, внизу гарчить трактор-лопата, чирва в руках легша за пір’їну, та й рук не чути, одні механічні рухи й гаряча напруга сухожиль, натягнутих, як і линви над тракторною кабіною; час запівнічний, тьмяніше блимає зубчате полум’я в закіптюжених ліхтарях, злегка похитуючись, йти до контори й тягнути по грудкуватій мерзлій землі приємно холодні ломи, що також поспішають, бо підстрибують, як живі; прив’язати до заднього багажника пару струганих дощок і сітку з рештками сидора замотати на руль без дзвінка, давно загубленого на бакаїстих тряских грунтівках, перекурювати на ходу, гостро вжикатиме динамка і світло фари, черкаючи кущі лоху над стежкою, тільки посилюватиме не імлаву непроглядь по боках, а клопоти вдома: зняти в хліві кухвайку з гвіздка, наносити худобі теплого, забіленого грисом, пійла, скинути з плоту й нарізати голівок гички на рядно, вичистити гній в поросяти, внести навильник підстилки і розтрусити по збряклій сечею підлозі, обтріпати солому на штанах, замилуватися на теля, що скорцюблене подрімує в сінному кубельці, а вишнева лампа на примотаному до поперечки, переносному шнурі зігріває йому зализаного бока; в сінях повна балія качанів і макогон, яким діти обстукували кукурудзу, щоб легше лущити; вчора півночі з поля носив; ще приставити драбину і зняти з горища ватяні штани, скоро завіє, зимно доставатися на роботу; вийти, на залізну штабу закрити хліва, всі сплять, повечеряти біля плити яєчнею з хрумкими холодними вишкварками, згадати про слив’янку з останньої гонки, передумати, хильнути з теплого слоїка відстояного з бульбашками кисляку, розшнурувати обмерзлу сирицю в черевиках, лампочка вже двоїться, так охота спати, поставити черевики на грубу, глянути на школярські портфелі під вішалкою, помити ноги в залізних ночвах, розсупонитися, скласти одяг біля порогу, внести відро теплої води з котла, встане жінка і поливатиме з ковшика, одводячи погляд від роз’ятреної жилавої шиї, дрімати під струменем літепла, ще без страху проспати зміну, коли каменем падаєш на перину і останнє, що чуєш — це те, як жінка накручує будильника під подушкою. Тобі забракло постійності і терпіння, щоб стати таким, як вони, забракло простішої долі й простих радостей від авансу й від того, що в чайну свіжусіньке бочкове пиво завезли, і завтра вихідний, тішся, серце! склад перенесли звідти, та, коли зійдеш на перон і минатимеш простір, де стояли жижаві, мертві від соди, калюги, хіба забудеш себе малого, босого на сухій пилючці вагарні, з позбиватими об соше ногами, з пазухою кольорових корків, з пальцем в роті, з солодкою тугою в очах, що виглядали водія, котрий привозив дрібнолисті букети з сизавими, спілими й кількома твердими, фіолетовими ягодами; ось ти майже і вдома, радій душа, ненадірвана блукальною ваготою, ще позбавлена знання про отруйність всякого тамтешнього суцвіття й плоду. Отож, насвистуючи в латунну гільзу, виголоднілі й щасливі ударним полюванням, ми обійшли підперту кілками хатку, зупинилися проти освітленого вікна і притулили долоні до шибок; хлопці наші п’янезні, розхристані, доїдали картоплю з кастрюлі, відкоркована грілка сплюскло, порожньо лежала на столі, на витому шнурі мригала обпавутинена, схожа на осинє кубло, лампочка, й пачка "Прими" сушилася на керогазі; пускаючи синій димок, парубки по черзі змочили вказівні пальці одеколоном і тернули по зубах, ладнуючись на багатші села; заходимо й ми всередину; о! варіть дичину, остограмлюємось — і на танці; скільки вас ждати, пропащих! ми пішли! до завтрашньої рибалки мусили завулканізувати камеру, шмат сирої гуми і латка лежали на миснику, вулканізатор напохваті, розкочегарюй, латай, бензиновий пар від пристрою хмарно поповз по долівці, ми без уваги, коли як гримне! вогняний смерч стрибонув по хаті й зірвав кватирку з петель, вуха заклало, синенька гадючка блимала від камери до керогазу, про який геть забули; сердиті на друзів, давай бабиними лахманами збивати вогонь, якісь камізельки, якісь сімейні труси, хух, мона вчадіти, вискочили на двір; одутла, хвора на голову, дівчина з піврозтуленим ротом і запитальними очима гнала по провулку гусей, стьобала себе лозиною по литках і неодмінно вступала босими ногами в теплі коров’ячі ляпахи; на вулиці зимно і сливи-угорки, сліпнучи від туги, падають, нахромлюються на гострі шпичаки, і серце бродить хмільними тривогами; знагла долинають погрозливі крики, лайка, знайомі голоси; прибігаємо, соколи наші посеред калюжі стоять, вже обматюжили весь куток і дядьки замірились їх відмотузити; п’яні тіла вдвічі тяжчі, під хатою вклали на картоплиння, плеснули на голови по відру крижаної води і лиш тоді попід пахви затягнули в світлицю, поклали долілиць, щоб не захльобнулися піною — і гайда на рибу з підсакою: на довгій тичці з капроновим шнуром опускати "павука" біля татариння і потім присвічувати ліхтариком карасів, що прогинають сітку; знайти випадкову донку, самі картопляні бубирішки сіріють на гачках і на тому березі під кузнею палять вогонь заїзджі рибалки; а вдосвіта той косоокий Василь, накручуючи транзистора на повну силу, егейкатиме з горба на колгоспних бичків і голос його на дощ буде грімким, пророчим, худоба тріскотітиме беззубками на мілині, губитиме сонну слину, і скіпетром піднятий дрин пастуха замахнеться, але не вдарить — і вкаже напрям; а згодом на попутці з райцентру наспіє дід, що завсіди моститься на глиняному стільчику внизу греблі, підстеляє оберемок горохового бадилля, чухмарить на вилицях мучну щетину, байдуже висмикує холодних вже карасів, знов опускає донку, іржавий садок на кілку закипає радісним поповненням і обтертою лускою; ближче до обіду старий якійсь бабці відпродасть улов за обід і півтори склянки бурячихи, це норма, а зараз попльовує на гачок і замовляє від коропа, щоб не клюнув, не обірвав снасть, де другу закидушку вискіпати? і позиркує на вивітрену вощану дорогу, десь має надійти приятель, однаковий бідака, що просиджує півдня при воді, щоб стрельнути сигаретку в перехожих, мовляв, знаєш, покрали на городі тютін, а папіроси видають колгоспникам по списку, хіба допросися, вторік хоч маковиння наркоманам продав, то було, а цього року чось забули мене, мабуть посадили їх, шо теї пенсії, на розкур, живу калікою і калічно здохну, нехай потім сільрада за свої гроші ховає! отак вони перебалакуватимуть по два боки мосту — вода зміліла, олійно залягла до зими, ледь струмує крізь нижні заставки, то ж ніщо не втомлює старих голосів і в безвітряному теплі їм добре старішати, добалакувати себе і, шкодуючи за куривом, більш ні за чим не жалкувати; ми йшли городом під гору, бадилля соняшників сіяло на плечі росу і село куталось димом, начебто вкупі з стернями згорала підпалена зорепадом земля, всюди розплесканий спокій додавав надмір сил і кортіло щось вчудопалити; ми, збуджені рибалкою, пробували добудитись п’яних — куди там! — сіли, подумали, давай натягнемо на одного сімейні труси і скажем, згвалтував убогу, міліція вже хати трусить, шукає хто, погорів ти, дурак, що й казати, пиши пропало! так і зробили; п’яний бекнув і потягнув під голову просмерділу мишаками, подовбану валізу; ми під стріхою на обдуві підвісили дичину, головою вниз, одну лапу відрізали й кинули собаці, замотаного на чотири дуги "павука" витрусили від водоростів і поклали на горище, довжелезну тичку заховали в лопухах; бралось світати і молоді півники пробували пискляві, розгублені ще голоси: ми вступили в хатину, пляшками затовкли під ліжком дві щурячі нори, розрівняли купи землі вкупі з трухлятиною заміті, за якийсь час оббалакали денні замисли, що коли зранку не клюватиме? тоді з сіткою поганяємо коропів, буде діло! і запали в сон: так з горища спиною падають на свіже сінце; прокинулись від затхлого духу, — сонце вже пригріло злежані, просмерджені сирою глиною, пусткою і щурами, ковдри, — і підморгнули один одному, мовляв, то-то, то-то сміхоти, то-то посміховиська зараз буде! але приятелі мирно чаркувалися за столом, солодкоокі, облесливі, хлібними шкоринками вилизували картоплю з каструлі, дружнім реготом зустріли закид про непристойне і тицьнули на бузину за шибкою, там на гілляці сіріла порвата ганчірка; і припускався дощ, і настрій гіршав з кожною лункою дощиною, що сікла лопухи за порогом, хтось, накинувши на голову складеного човником мішка метнувся в кооперацію по грубе печиво і цукерки-горошок, нарвали сливок за хатою, поснідали — і тільки шельпіт брезенту на кузові з вологим зерном, буксування машини, вітряний простір поля з волошковими хмарами вдалині, дорога додоми і запах тирси на околиці раптом облягли знаттям, що це востаннє рибалили так безтурботно й разом; далі випускний рік, всілякі "досафівські" курси на водія, технікуми, "петеу", інститути, і за клопотами зчужієм один одному; далі життя, як оглушливий, різкий і пекельний виск гальм запізненої електрички — і солодкий спирт пам’яті, обпікаючи горло, змусить ковтнути крик, що крім спогадів, все розщеплене радіактивним світанням, все доживає, навіть, якщо в пору безчасся раптом теплішає вітер, яскравіє цвіль на стовбурах, дрібне птахство так непомітно ліпиться на деревах, що здається виспівує, славить небо саме безлисте, заломлене вгору гілля, тануть і більшають на снігу стрибкуваті сліди куниці й кобила, що проламуючи лід на калюжах, несильно підрізала ногу й кривавить розгаслу колію, тільки вдає слухняність до батога, а насправді ж вибрикує силу дикого щастя і гнала б богвість куди, доки попереду гриваститься й пахне лошам теплий тривожний повів.