Проти місяця, коли цокався об похідну, зачохлену брезентом, флягу, спирт голубів коралями і провіщав зиму, ялиновий лапник на льоду, — хліб наш пустельний дай нам на сьогодні, — тепло від казанка розливалося по столі і Богдан незчувся як закуняв на схрещених безвільних руках.
30
Собака збудився від шелесту вітру і писку мишей в загаті, розплющився, — по піщаній дорозі хуркотіло авто — потягнувся на випростаних передніх лапах і, щоб краще чути, обтрусив прілу солому на вухах: тріскотів гравій під шинами, вискнули гальма, галалайкнула пісня з прочинених дверей; собака, оддираючи слизький мох на камені, по виступах вибіг на монастирську стіну і побачив Северина з туго змотаним під пахвою дощовиком і хлібом у сітці; один общіпаний бухінець тепло духмянив пекарнею; в машині, злігши ліктями на кермо, сидів під пластмасовим чортиком добродій з байдужим газетним обличчям, щось відказував старому, дрібно і шанобливо покивував, безпомічно схиляв голову на плече, — гугнявий уривчатий голос свідчив про втому, — за кожним словом згинався дужче, безсонний опух затягував і без того дрібненькі очка; собака, нашорошивши вуха на розмову, приліг до каміння і простягнувся на животі, подумав, звідки цього молодшого знаю? ніби не бачив ніколи, подожди-н, про плетених на лікуванні чортиків хазяїн розказував, лице молодика знайоме зневажливим виразом, звідки? таким уявляв лікаря з розповідей поромника; ми рибалили, хвіст мій мокнув на дні човна, ліловим плавником короп торкав борти, опасистий, головатий знову бився судомно, глистуваті вусища матилялись по гороховій мостирці, лапою рубнув по хребті, затих, як миленький, годі полохати рибу, зелене місиво пахло медом, хазяїн набивав спружини з гачками і закидав снасть на глибину — ось і приманила доля ворога! покликати поромника? ще підгребуть; сам полатаю мотню зальотникові; бач, прибитий собою, чує погибель, покійником від нього смердить, аж вити хочеться; нюхни, від запаху смерті весь він обкутаний лікарняним душком, гнилим смородом ватки, що з неї після уколу хворий висмоктав спирт, новокаїном, засохлою на денцях пробірок кров’ю, гумовим холодом перчаток, антабусною блювотиною біди, нашатирним крутим повітрям безпам’яття: підійди-н ближче, анциболот, почую, що надумав ти, тріпер ходячий, дулею зроблений.
Щоб замаскуватися, собака шмигнув на дно канави, викачав себе об сухі реп’яхи і вистромив голову; Северин, скрипнувши хвірткою, потер на лобі намуляний капелюхом пружок, буцім мітку ошийника, якого пробувала натягнути недоля, обстукав черевики об шкрабачку з ліжкової сіті, пововтузився з кулакуватим замком, пірнув у хату, як у кротовину; легковушка крізь розламані ворота підкотила під Маріїн поріг, добродій з кульком цукерок, із пакунком грубого печива, озирнувся злодійкувато й лапнув дерев’яного кілка, що правив клямкою. Коли собака, прилягаючи до землі й обминаючи калюжі, на зігнутих лапах доповз під вікно, в світлиці пахло липовим чаєм, стара роздмухувала в сінях керогаз, раденько, взад і вперед човгикала галошами перед гостем, що гомонів: аби хоч записку покинув; прошу нікого не винуватити; тепер срамота, люди казатимуть, квартиру батькову не поділили; мені в своїй благодать, слідчий викликав по факту підозри, мусив пояснювати, усиплєніє на ліцо, скільки йому доказувалось, потягуй культурно, так нє, допився братик, самим душевним себе вважав, убогому милостиню подасть, рибину з безногим на площі розламає, за спасибі і пива слоїк принесе, розкошують; дорікав гордістю мені, а хіба розумів, робота така, з хворими авторитет берегти мушу, інакше такий, як вони, як усі, залякані власними червивими думами; поважаю батькову затятість, йому все ніщо, магістрові чорновидіння, віщунові минулого, йому все загноєне злом; гріх так казати на батька, гроші нам на село присилав, жалів по-всякому; коли призвали на полігони, сем’я голос батьків забула, командирський рішуче короткий крик, портупею на вішалці, обмотані гонучами чоботи, що сохли біля плити, владний всепоглинаючий запах гуталіну, ви росли, виростали, сини мої, напівсиротами, вкупі до їдної дівчини ходили, хіба забувсь? ти згадай, як кожуха вивернув і роги з двох червоних перчин до коміра приладнав, перестрічаєш опівночі під бузиною, курити давай! — і черк кресалом, — ойойойкнув брат, за живота схапивсь, ти втік, та красуня втекла, його ж розбило на місці, вразливий такий, син мій бідовий, жив і жили порвав; горе, людоньки святі, горе, вік тебе горювати, та вже й віку нема; насилу під ранок до хати приповз, півні заспівали й викачали ляк, дівчина ж так і постаріла незаміжньо, силою нечистою приречена на страх ночей, на німоту жаху, коли син собакою шолудивою повз чужими городами, повз, тремтів розпластаним стогоном, два тижні мовчав і потягнув на собі упослідженість; до того застраханий, що біда: хлопці череду пасуть, а завертати обридло, гадюку нахромлять розрубаним рогачилном і гайда за ним, виск, гвалт, крик, мамкання до неба; згадай, ти найбільше, Аркадію, полюбляв засичати гадюкою і збоку гілкою по нозі хльось — ех, тута й здорового мона позбавити памняті! тебе й боялися дужче мідянки, бо сикнеш і мороз посіється дітям за коміри; якось прибігла мати одного, так і так, стояли під клубом, ти руку йому поздоровкатися подав, стиснув добре і рукавом кухвайки трясеш, помалу виповзає звідти вужисько, по п’ятірні тако холодним жальцем лизь, лизь, лизь: бідний нездужав вимовити пу-пу-пусти, стріпував правицею, лихоманно тремтів од плеча, того вже насправді одкачували; ти вихватками чисто злий дух був, так тішивсь наляканими, так милувався ними і ніякого тобі каяття, хоч рубай шию до колодки; Сашко й худобу відмовлявся пасти через тихо гадюк, книжки читав під повіткою, там збоку віконце манюнє було, в кутку лежала розкублена солома, потім приїхав батько, він противився йому мовчки, кажуть, на людях був балакучий, вдома ж напівоніміло упослідженість свою тягнув, розгублений зовсім, зосереджено старий, немов провиною катувався; горе, люди святі, тому й смерть по мене спізнилась; погребли, кажеш, крематорний прах і нікому пом’янути вином галілейським; яка там випивка, мамо, я за рульом, ви вуглє на зиму маєте? чи в больницю хочете лягти? старий рекомендує; новий корпус якраз відремонтували, той, що за котельнею, помните, стояв покинутий, дідиська вікна покрали, тепер пацієнтів побільшало то навели порядок; було кричали про перегіби, тепер самі інвалідність просять; дурних ніколи не бракує; хочте, лягайте, побули б до весни, доки города садити, думайте самі, піду, ще до батька заскочу на пораду, бувайте, мам...