21
Доки зір лагідніє біля свічкового вогню з кігтиком мороку, — гнотиком, — рідна кровино, згадай білого фарфорового янгола на плетеній етажерці; голубка того по дорозі з заслання підібрав, малим ти любив бавитись янгольцем, що голову до крила прихилив, зрить примружено в очі тобі; на шийці птаха німбово золотів ланцюжок, дзьобик надбитий нагадував мені, старому, борню з вихором сатанинського пір’я; пил на лапах йому побурів; пам’ятаю, міряючи гони до батьківського обійстя, благав, на підводу візьміть, люде добрі, самі зачумлені, гнані страхотнявою повз тих, що на голому полі виливали ховрахів, нори в обводах піску затикали гонучами, один проворніший з сокирою біг за переляканим спритним звірцем, по ховрашиній спині на! на! на! з останньої люті, послизнувшись, себе по босій нозі телеп, тако підрубаний цибав, діти ж мовчечки ховали в торбину здобич і знову колінкували по котовилах торішніх скирд, назбируючи і пробуючи на зуб колоски; підводи підточувались до млина, саванно й біло від грису шельпотіла по жолобі вода, і гола в, шкірянці наопашки, комсомолка збігала до валунів, — поплескатись навприсядки, — рибу не потрави, кихкотів, тримаючись за одвірок, мірошник; голодні й трупи лежали під брамою, мовби кагат перемерзлої картоплі; на ніч живі переповзали в канаву, слухали скрегіт жорен, дихали хлібним теплом, їхні тіла обнюхував сторожовий собака, боялись вдарити, подумки дякували за зігрів, бо надихував їм за пазухи і серцям було легше відтанути в смерть; люди забули слова, крім проклять, земні хліби обернулись на камінь, тільки олюднілий від баченого звір молитви виспівував, вив на місячне безжальне точило; зорі малиновіли на плесі в тихих бинтах муки, котру армійська жона просівала з сита, приплескувала долонею по обручі, поскрипувала шкірянкою до світлих дверей, здичавіла від розпусти й ситого поглуму над чорноротими; всю ніч хропли коні, так близько до трупів підходили вовки, підгуляла братва виносила сулію кулеметникові на кручі, туман всідався на павутину по суцвіттях кривавнику, немов відкинуті небом молитви, світало, на хуторі радо цвірінькав останній невпійманий горобець і так сонно, так ясновельможно, так лагідно пахло давноминулими жнивами! сама смерть при млині духмяніла здобним хлібом: пишностегна, в шкірянці, являлась торговкою, кошик притримувала під пахвою, обдаровувала бубликами, зачерствілими на твердизну кайданів, котрийсь лежачий розплющувався, бачив баберу, яка обліплені тістом ночви вишкрібала ножем і світила сідницями; ми нагадували їй поснулих під кригою риб; тоді обпалений соромом звівся і, дякувати долі, від гурту одступив і приреченість мучного місця покинула мене; нахилці, нагинці повз кручею продріботів, віриш, онуче, ніби проснувся, ноги винесли на дорогу, де й сила взялась; доки мучитися посіяним, пора проспівати славу; померло самотнє зерно, стократними плодами рід мене виглядає! Перехрестився я і насунув на брови картуза, віриш, полегкість гойднула, хоч сто літ зеленоводдям лугів пливи, — став легкий, бо беззлісний: що наші муки проти страждань Христа? фарфоровий янгол зігрів мені груди: на хатнищі лісника розгріб перетлілі головешки, відкрив металеву скриньку з обплавленим манюнім замком, ось він, ангел, сльоза пожеж, скам’яніла пір’їна гнівного крила, зміцни піднебесну полегкість! — час пропав, ані літо, ані зима, ніяких примет тобі і страшно тягне горілим; під купою битої цегли надибав льох, за мідне кулко ляду підняв і задихнувся від липового медвяного духу, обережно, потихеньку, сходи глиняні, зійшов униз, клунок картоплі й діжечку меду виніс із підземного спрату, на галявині в білокорих заметах беріз тріскою діставав цілюще їдло; візьми попробуй колись печену картоплю з медом, відро води видудлиш, правду тобі кажу; раденький надумав зміняти хлібця в робітників, що рачки клали сошейку, підводяться, на грубих шкіряних наколінниках обтріпують пісок, звідки й куди? по очах вгадують: біглий! Одказую: хату в Білорусії зводив, господар діжечкою обдарував, до сім’ї напрям тримаю; їден із молотом коло хури стовбичив, тако по тім’ї довбане, не вспінеш ойкнути, чоботи на пропій здеруть, хмизом привалять і котрийсь вогню берестяного піднесе — разечок зозуля кукнула, думаю, стільки й відміряно мені, зірвався з дороги, та дьору, в спину кричать; дурак, самі чужаків боїмося, кому ти потрібен, лахмітник, ех ти... Мед під пахвою на полу протік і рука роздушила картоплину, замотану в гичці тлумака, так драпонув по чагарях, спинився; вкупі з тріском рогози, яку малеча висмикувала на їжу, причувався любий ячмінний шелест, вітер хвилі ткав сітями на погибель і хвощ щетинився спиною вепра на мілині ставка, солодко було від пам’яті, що колись отако на покосі полуднав крумкою з сіллю і копченим сальцем, дурний, шкурочки викидав, зараз би їх сюди, хліба б, хліба б, розжовувати б кожну крихту й запивати з баклаги ледь прокислим молоком; за прикладом селян беззубок зо п’ять налапав ногами в муляці, роздмухав кострище, засмажив, смакота! аж розморило, думаю, на вилупі осьо задрімни, властям моє життя за цілушку відбатають, нікому віри нема, сказати по-правді, це і було безвір’я; давай щось робити; виправ завошивлені манатки й розвісив на сонячному боці стіжка, глянь, сіно надскубане, рукою туди, людоньки, плескач макухи витягую, такий Богом посланий скарбище! горло пальцями затиснув, крик свій здушуючи, огледівся, обнюхую, мацаю, гризу, доки зуби зболіли, присівши в очеретах, на двоє розламую, далі розмочую собі по кусінчику, розкошую; з маслобойки хтось поциганив добренний кавал, аби довідуватись поночі; вдягаю мокре на себе і вйо бо дощ. Поглянув від пагорбка: хлопчаки майкою ловлять пічкурів по канаві, за обидві лямки тягнуть під беріг, один вибовтує рибу гулюмашистим корчем і так гостро, так лоскітно, мурашинім укусом пахне й січе по литках синювата від водяних бабок осока, так кумедно виглядає малий у капелюсі з двох листків кінського щавлю, — насилу розсуваючи трави, він несе за рибалками солом’яного бриля, куди складали улов, — так попискували стиснуті двома пальцями в’юни, ряска на животах присохла лускою, старший збивав товсту зелену п’явуру з плеча, вона цвиркала кров’ю йому на вухо, над кублом заклопотано перефуркувала очеретянка, в норі розбуджена голосами видра чмихала від кислятини людського поту, червонявий жук гриз затиснуту в передніх лапах очеретину, геть збите, столочене загоншиками татар’я зруділо від багна, ластівки брили над посивілими в гірких туманах китицями дроку, так хотілось гукнути, ловці мої праведні! тонкий, виголоднілий на батіг, вуж вилупився з листка білої лілії на малих, так сумно, повіриш, ступні на пагорбі вкам’яніли; це ж і мої діти десь харчуються кістками розвареної риби, яку приносять додоми загорнутою лопухом, нігтем видирають киші і білі пухирці, споліскують пічкурню в бляшанці, щавлю, кропиви накришують туди, круто солять, тоді менш багнюкою тхне, — дітлахи вже споліснули майку і на піску взялися ділити муляву рибку, рядочками розклали дрібну, трохи більшу, один долонями вигріб копанку і напустив туди десяток в’юнів, хто вхопить перший, того і здобич; похнюплені, зневірені в добру долю, в стрімке щастя вхопити найбільшу рибу, наперед вгадуючи, як порадіють вдома, стоять над ямкою, геть чисто поводирі над шапкою заковізлого старця — егейкнув тоді і помахав макухою, бояться підходити, на видноті поклав, а коли озирнувся звіддалеки: стовпчик куряви сірів на горбі і вітер перекотиполем ніс солом’яного бриля по стернях.