"тако й обійшлося з блискавкою, баб?",
"звісно, молода була, яка там смерть на умі",
"довго в лікарні пополежали, мабуть?",
"та яке там, вавка на потилиці зажила, та й",
"що ж то за чоловіка доля принесла?",
"Северина безпутнього, направили стріляти в кар’єрі куркулів",
"присватувався, чи зразу до розпису повів?",
"вже й не впомню, одбило спогад",
"на старість, знаю, пам’ять кращає",
"дурдом вигриз памнять, та й ти ж там був?",
"дивен час; Северин, милосердна блискавка",
"пасла худобу за кар’єром, чула постріли",
"мабуть там і перестріли одне одного?",
"може й так, недоля всюди однакова",
"скажу, що й чорнобильські вітри діють на пам’ять",
"твоя правда, плачу, дитинію, щось вигадую собі, аби колишнє забути, небо милувало, та земля розверзлась".
Під повіткою мригала сороковольтна лампочка і баба, розвісивши білизну, вимкнула світло, поставила на порозі балію для дощової води; за териконами гнівався грім і при спалаху блискавки на нефарбленій віконниці сльозіла живиця, пахло корінням поваленої сосни; перевізник, міркуючи про померлих, побрів до сторожки з сліпим ліхтарем, поскиглювала хвіртка, він вслухався в голос дідуня, що зігрівав по дорозі до житла і мріяв про забуття; двоє нас і конвоїрів двоє, вивели косити сіно; посуха, ліс кругом, гедзи заїдали коней, ми мусили натирати їх гасом; конвойні з болота черпали картузами смердючу воду, голі черева й спини поливали, ходять, посміюються собі, мокроматнисті, геть як обісцяні; а напарник підбиває, тако станем, буцім коси мантачимо і по горлянках шварк, не вспіють і пікнути, я ж на бойні худобу різав, смію сказати, рука, будь здоров, надрочена; не встигне і облизатись, як голову підгилю в багно, затопчемо, зброю, пайок заберем і кожен до свеї родини — ходу; відказую: воно хочай і антихристи, і нарошне приставлені, щоб під’юджувати на гріх, та мусимо бути пильними, смиренністю голуба, мудрістю змії оберігаючи душу, за усіма приметами вічність скоро; напарника аж роздзявило, питає, в тебе з рідні хтось у священниках? не встиг його розчарувати, оголошують перекур; полуднаєм на траві, коли чую запах горілого моху, буцім зотліле сіно ворушать; ми посхоплювалися, куди втікати, всі четверо знаємо, біда! біда! косми густого диму поповзли між дерев, раптовий вітер трощив сухостоїни і це за якусь хвилину, доки конвоїри радились, гнати нас до бараків чи переждати оказію; думаю, дурні пеньки, з цього лісу і птах не вилетить, амбець усім, залягаймо в болото! мені прикладом поміж лопаток; на! я зашкопиртався, впав, взялись тягнути, куди там, димура вищає, вони ходу! одрачкував я за кущ, згадав всіх святих і притьмом на болото, по купинах дістався на острів, знаючи, що в цю вітряно вогняну пору з лісу ні грибникам, ні їздовому на хурі дров, ні лісорубам не вивтікати за дикими свиньми, що заривалися в землю, бо щетина шкварчала на спинах, ні рибі, яка зварилася в копанці біля хатини лісника, — обмотавши лице змоченою у власній сечі гонучею, закутаний двома кожухами обгорів на подвір’ї, а височенне згребло вогню, розкидаючи драницю, обриваючи з петель двері прибудов, вже перекинулося на баню і далі понеслось вичісувати галявину, клапоть зеленого жита; колосся спершу пострілювало на хвилі гарячого марева і ватяно спалахувало від іскор, що налітали від суцільної стіни пожежі; гул посилювало ревище медведів; затиснуті рогатками вогню вони витоптали малинник і, затуляючи медвежа, передніми лапами розгрібали таволгу, по якій полум’я підповзало до них, розшматовували спечених під камінням змій, підводилися на повен зріст і ревли задихано й хрипко, мовби з гарячою піною вихаркуючи зварені легені; тоді вихор підхопив їх і кинув на чорні обсажені казани пеньків, що накипали смолою; медведям забило памороки, шерсть на спинах горіла, вони кігтили, клаптями здирали шкіру, медвежа тулилось до матері, щоб зализала пекучу коросту на лопатках; шматуючи власне тіло, обвугленою мордою відмахуючись від задухи, стара конвульсійне розсікла бік малого, лапою відчула холодні, обморожені страхом, нутрощі, повільно, напівбезсило проламала йому ребра і, скаженіючи з опіків, занурилася в набитий ягодами живіт; прохолодний порятунок розплющив очі, зіниці розплавила імла, вона не встигла пересвідчитись і ревнула востаннє; ніздрі просік за вирубкою всмоктували запах горілих грибів, бортняного меду, крові і яструб, тамуючи радісне, важке калатання серця, вився, вищав над лісом, помічав видовжених на бігу зайців, які, ледь торкаючи каміння, перелітали мілкий потічок і купою неслись по лісовій дорозі; їх обганяла, розтоптуючи все живе, пара лосів, русаки на одну мить кидалися врозтіч і злютовані жахом знову вискакували на скопирсану колію в палаючій на льоту сухозлотиці соснової кори; обік дороги, безвихідно роззираючись, сунули їжаки, на їхніх голках висихало мокре, назбиране коло потоку листя, вони знаходили на пагорбі борсучі нори й загребали себе там землею; яструб для годиться пробував запам’ятати схованки звірини, та зір його танув, очі йнялися сльозою, він пробував злетіти вище, пірнав на дно повітряних вирв і думав, що гине, покараний за зловтіху, за загравання до чужих смертей, за страшну, відому тільки йому, безвихідь лісу, він падав і щоб вмилосердити долю, ставши таким як всі, розтискаючи язиком вольового дзьоба, пискляво кричав, — ще кидок, — і хвиля повітряного відпливу несла його над згарищем, над купою зібраної лісниками на дьоготь берести, що чорно каділа й розліталася навсибіч, над зотлілим на сірничину кіссєм на галявині, над перекинутим, тріснутим глечиком, над роздертою між великим пальцем, загубленою взимку дроворубом рукавицею, котра спалахувала мишачим кублом, над підкованими каблуками задертих армійських чобіт, над розжареним, як ковальське залізо, стовбуром, який переламав спини втікачів; на їхніх обличчях завмерла судома гадюк, притиснутих ліщиновою рогаткою; яструб, свідок небесної покари, набирав висоту і помічав білку попереду; вона перестрибувала з дерева на дерево, вона виривалася на узгірок, коли розгойдана вітром крона затремтіла від зустрічного протягу й хмара чорного попелу вкутала ліс, а білка, вже відштовхнувшись занімілими лапами, сліпла від спалаху модрини, куди її плавно відносив політ; зіщулена в клубок зблискувала пригоршнею бездимного пороху; яструб пролітав над галявиною, над потрісканою на прикладі гвинтівкою з розпеченим дулом, — пострілу зовсім не чув чоловік, оглухлий від ревища на середині болота; він ногами відчував опертя, затоплений кущ осоки; булькаюча тепла жижа смерділа тухлими яйцями; він загодя встиг виламати декілька тичок, покласти впоперек ями, злягти на них грудьми, доки вітрисько водномить на махорку зітре листя берізок і кишітимуть гаддям прогалини води; він викачував на себе зіпрілий мох, баговиння, квашу кольору гнилих мухоморів, весь торф’яний, століттями злежаний, поспіх вмирання, всю трясовинну безвихідь світу і голіруч викидав кволих гадів на сушу; попід пахви засмоктаний рятівним багном таки втратив свідомість, щоб всеньке життя дивувати собі: чия рука витягнула й поклала обличчям вниз, на кущ журавлини? дихав через респіратор моху, дихав повітрям, що пахло мерзлою картоплею після оранки по весні, солодкий тлін забивав дух і вертав пам’ять на землю — згадуючи себе, ліг долілиць; яструб рушничною блискавкою пропалював вечірнє нікуди і гуркіт перекочувавсь далі за згарища. Дим тоншав, розбивався на сині струмки, я насилу вибейхався з ями, вклякнув на купині журавлин, серед болотяного мого розпачу повстало видиво: вогнеязика стихія до коліна ламала хребти дерев, солдати збігали зі сторожових веж, вівчарки, втомившись скімлити й рвати повідки, ледве хекають, за останнім ув’язненим наглядач накидає скобу на двері теплушки, паровик чахкає, обволікаючи парою начальника, на ньому хвацький мундир і тільник визиркує під розстебнутим крахмальним підкомірцем, на чоботях тирса, розгублення на лиці; все пропало, розстріляють, як паслєднього врідітіля і всруся кров’ю! майже радісно думає він і дужче стискає картуза з розламаним козирком, останнього свідка безладдя; дико тупочучи чобітьми, натовп у розхристаних робах вивалив від пилорами і один пикатий для забавки ліктем збив картуза, юрбище хлинуло до естакади з розкочегареним паровозом, вже потім наспів конвой, кількох поклали на місці, зачинили вагони, поїдете в пекло, мать вашу перетак! молодші офіцери на платформу з піском вантажили секретні сейфи й обтріпували на кітелях сургуч, в’язні давайкали, гупали, свистіли, голосно і натхненно гуртом співали псалми, начальник обома руками м’яв картуза, буцім скручував в’язи живому звірові, палаюче верховіття сосон летіло, перекочувалось покрівлями бараків і підпалювало складені трикутником дошки за пилорамою, проламувало пожежні щити з відрами і сокирами, змітало стенд передовиків, кумачеве гасло на фасаді адміністративного корпусу, бюст вождя перед вікном; начальник востаннє оглядав свою владну розкіш, подавав руку на платформу, йому помагали і постріл означав для машиніста: поганяй! повітря гарячішало щосекунди, в’язні тепер тільки співали — і раптом вибух; сто блискавок ізсередини проламує дах пилорами, найвище летить гострозубе колесо, свистять бризки скла і залізних скоблів, на платформі дехто втягує голови, дехто вибачливо присідає між сейфів, наглядач знімає багнета з гвинтівки, сивовусий пояснює, тирса, братіка мой, висохла на порох, такий закон, как довбануло, одно загляденіє; на нього цитькають, гарячішає і пісок, і залізні домовини з безліччю папок, і зім’ятий на гонучу картуз у сухих вже долонях начальника, що поправляє портупею тільки для того, аби пристукнути кобуру і згадати самовпевнену вагу нагана, сміливіє, похмурніє; застрелюсь останній, як комуніст перед комуністами; і згадує, що забув у шухляді флягу коньяку, один вірменин піддобрився, звідкись дістає сучара, майже повнісінька фляжка, всього пару ковтків відсьорбнув, немає зла, всьо пропало! яструб, відчуваючи крилами розжарені цвяхи летючої глиці, обтрушував розчепірене стернове пір’я, брив над водою і безсилий кричати завертав навперейми невільникам: горіла обмазучена драбина шпал, на проламаному мосту паровоз ткнувся лобом об кам’яне дно і засопів потопельно; дибки встала платформа, на насипі, пробуючи матюгнутись, захрипів привалений сейфом начальник, якому ребра прохромили легені, напівзігнутою рукою обмацував траву, картуз догорав між рейками, два вагони нагадували колоду під лапами вогняноперого дятла; з розбитих дверей боком ліз перший в’язень, коли смерч, розкидаючи вирваті з корінням дерева, могильно дихнувши землею, підірвав за колеса і на межу лісового пекла покотив відкосом теплушки. А яструб, окрилений вдячністю за порятунок, летів на болото, щоб поділитись спасінням, на купині переждати грозу і провести людину на вільний німий беріг річки.