10
Річкою до берегів навських, вістуючи світлу радість про воскресіння Христа, пливли шкорупайки крашанок, пливли, мов лілії, пливли в блаженну долину повз міст, викладений муміями шістдесяти шести праведників, чиї тіла послугувались для спасу ближніх, — нетлінно лежали ченці, розстріляні за віру: чи є Бог? — на березі світилась живицею труна, куди рідні небіжчика вклали дранку, аби йдучи на супокій, душа залатала прохилитаний міст; вона кладе на пісок римського золотого динарія, співає впівголос про ріку вогняну, про душі грішнії, беззаконнії; вони кричать, перевозу хотять; відказує душам батюшка Небесний Цар, нема Михайла Архангела, йдіть самі через міст, взуйте нові постоли, вдягніть одяг світлий, щоб вітром новим облоскотало над водами, трісками спогадів марних, відтесаних од вічного древа, застеліть нерішучість по тілах відболілих висотою братів, гляньте, внизу в кип’ячому олові посиніли злі панцирі ворожбитів; то ж бо серпи свої, рядна, взувачку парусинову, сум’яття дум і смутки принесені коло мосту покиньте: вітром звіє і хвилею до осоки приб’є: там пес чотироокий, що слідом за дияволом бродить, загребе мотлох піском і пуститься берега: душолюб; на варті стовбичив безсонно, лаписька передні на камені грів, росу злизував, старівся, Архангел по хмиз для багаття всенічного полинув, розтанув при кованих дверях тьми; брама ночі міцна, то собачисько голову вкутав лапами, заковізлий спочив, імла від байраку клубочилась, тихо, тихо, коли диявол шерсть густу йому пообіцяв за те, щоб душаки злі пропустив до раю; та жде господаря пес, нікогісінького, звівсь на передні і пащу оскалив, тоді звабник гостинця хмільного, хлібину з насіння дурману, кинув: лови на льоту! тако вчамрілого, солодкоокого дух облесливий і підбив на відступництво; Михайло приходить, взнає, більш пів-віку засмучений; зараз до навських долин за цуциком добрим подибав, кресало в руці і пук очерету за поясом, присвічує смерклий свій путівець, нема-нема, то часом звістку з голубом золотодзьобим надсилає, прив’язана волосінню до лапки, пергамент покроплений магічними барвниками, потримай над лампадкою, сійни свяченою водою, перехрести тричі і проступлять письмена: скільки напитую, а путнього вовкодава немає, на службу нечистий видурив, ягнят небесних пасуть на горі, псюри в шерсті дарованій, полиновій, риком грізні, хвостами каменепади рвуть, за раз випивають потока; хрестним знаменням рятую себе; горе, горе! одними молитвами до навів добивається старий, очерет свій допалює, бідкається на пригірках; коли сонце навзаходи, голуб за втіху й за поводиря йому; переказуючи воркітливо: душ чимало товпиться перед мостом: є чорнобильські, є калічки малі, є здорожені по білому світі, струп’ям згризені їхні ступні, є лякливі, є немічні, є довготерпляче сором’язні, бо всякому хіба трісок на дно домовини поклали? і човен розсохся, смолити пора, знаходь помічника вірного собі, знаходь хутніше і повертайся назад, батьку чистилища. Зі сну Богдан прокинувся до нового снива: дід обтріпав кам’яну мучку на брезентовому хвартусі, поклав на стіл молотка і стесане до пітного відтиску пальців зубило: розказуй, хлопче! підйом, підйом, заправляйте постелі, ранок подібний на весняну каламуть по ярах, тіло синім опухом мертв’яка виринає на пітне піщане простирадло; відкашлятись, подих болить, гірчична слина засохла на майці сусіда, глянути довкіл нема ради, день вікувати треба за мурами сну, високими, як і спогади про чесноти, котрі легко згадувати, відчувати позаду, тим важче тримати в серці навіки: дніє гнів, дніє поглум, час до прийому ліків відраховує бухкання швабри об плінтуси; тоді медсестра запитає, ніхто не їв? санітар закихкоче, постіться грішники на порозі в рай! винуваті очі тих, кому приписано терапію, трепанацію інсуліновими шоками, справді виказують смирення, котре на погляд медперсоналу посвідчує гріховність помислів; чекайте, потім медової на смак глюкози дадуть, кварта алюмінієва, питва на три пальці, пив би до скону, також загуслої манки подвійна порцаєчка; такий порядок, хто з інсуліну, вовка смаженого зжере; від перебірливих кусінчики хліба на тарелях сіріють; дивне диво, об’їлися передачками після неділі; крумка в долоні, великим пальцем втискати дрібкувату смачнющу сіль, запивати киселиком, скоринкою виловити плівку на споді і згадати підрум’янену в печі ряжанку, думати про трудотерапію, відгонити спогади про дому, від яких мона рознервувати, бовкнути лишнє і прощай пам’ять; лучче загадувати про мале, доступне тобі, здійсненне; хоча б про лікування трудом; виведуть на повітря; головне, дожити до післяобідньої пори, а там благодать; тако подумки втішаючи себе, вистоювати чергу до патронташу ампул, які медсестра надпилює, пискляве скло тріскає від зусилля великого й вказівного пальців, тримаючи шприц на відльоті, поглядає в картку хворого, скільки на сьогодні одиниць і голкою втягує прозору погибель; доторк ватки, опік звабного дівочого тепла, звичайний укол, трохи свербить і по всьому; зганяють до палати, — лягайте, лягайте! санітар спершу ковдрою запинає вікно, звівшись навдиба на підвіконні: підводна синь приспокоює, поринай глибше, там спокій, буцім останній подих, остання гикавка утопленика перед тим як пожадливо заглитнутись водою; пам’ятаєш, малим тренувалися на уроках по хвилині, по дві затримувати повітря; знай собі, що вже молекули інсуліну випалюють животворну енергію тіла, струмують вапняною мукою по артеріях, по суглобах, бридотно сверблять кістки, вже помалу вигризають вільний неспокій клітин, котрі запрагнули зросту, пекучим вапном затиньковують мозок, думки двояться, інсулін очами щурів пливе до легенів, тихо, ще рано, ще санітар, сплигнувши з підвіконня, човгає на коридор, повертається, кидає на підлогу колесом змотаного паса, засмальцьовано гострого по краях, ніби вигостреного об немічні бруски хворих, прикутих на в’язці; мона згадати, як батько гострив об навощений пастою гоя, зеленкуватий, мов битий цвіллю, шкіряний ремінь справжню бритву, золотий, тиснений на ручці надпис полиняв, пряжка, зрідка послаблюючись, коли рука ковзала вниз, цокала об дюралевий ріг на вішалці, зсутулений ти сидів над сніданком, мама вклала в кишеню курточки двадцять копійок, десь у восьмому класі тобі купили польський в тонюну стрічечку, франтівський костюм, правда, штаненята завузькі, плакав, віднікувався його вдягати, мовляв, хлопці засміють, скажуть зеківська роба; нещаснішого від тебе не було на ту пору; коли вжикання об точильний ремінь вигострювало образливу сльозу, мама казала, що пів-зарплати вгепала на оцю-во вдягачку і маєш дяку, ярлик засіявся, хто прийме назад до лісхозівського магазину? плакав, боявсь, що на вулиці вгледять люди в пасастому, дорослих візьми зрозумій, то прицмакуватимуть, який кустюмчик видзігорний, то скажуть, диви, яке пхе! плакав і таки ту одежину відпродали, щоб смугасто піжамним зноском повернулась тепер тобі, позбавленому сліз, дорікань, сорому; санітар починає з грудей, старанно, вправно обмотує трап’яні руки, чути кінський прокурений сап і запах згірклого плавленого сирка в поміченій вензелем кишені халата, мить вичікує, щоб ти поворухнувсь, значить затягнутий слабкувато, тра підтягнути, засмикнути попруги, тихесенько будь, о, поклигав до лівого ліжка, мона видихнути з грудей спертий дух, легше ниють обмуляні ребра, муляє дурна охота вивільнитись, розв’язатись, вискочити на коридор, вибити плечима двері на вулицю, зірвати пітне, гірчично липке, пекуче ганчір’я на собі і втекти, це стопроцентна примета що інсулін діє, хмелить конопляним пилком, — утекти, Господи, ліс Твій за річкою, сітку рибальську несем на плечах, вертаємо втрьох і білопузі щупачки на вербовому патику хвостами черкають глицю й рудих мурах на осонценому вересневому прослідкові; колись тута височіла вузькоколійка, подеколи трапляються сталеві скоблі, треба йти назирці, щоб босі пальці не позбивати, щоб знечая не ступнути на вертку мідянку; сітка, просихаючи, до запамороків пахне прирічним бур’янцем, м’ятою, вільховими шишечками і сіє сухі водорості на спину; ми йдемо додоми, литки, нажалені осокою, приємно пашать, скусані вище ліктя, бо нижче були під водою, руки здригаються на звук гедзів, пити кортить і розмова звертає на гнилички: тамо коло озерцяти на галявині; гриби одійшли, залишивши вказівну пріль опенькам на порубі, дрібненько, осінньоквіто біліє суничник на південному боці насипу, чути гук пастуха, який прозорим і чорним внизу рідколіссям окликає череду, щоб гнати на водопій, несе в картузі погризеного білкою білого, завбільшки з добрий чайник, ніжно салатового під шляпкою гриба, — запропонує туристам на юшку, може плеснуть чого, — піджак на старому пропалений сонцем, зотлілий, на спині геть посмугований, немов його дерли медведі; скоро й голос, егейкання між осик затихає, вуж пливе закропивленим плесом змілілого озера, кров закипіла на проламаних зябрах риб, щуче черево товсте, мабуть, лигнула минька; ми від річки мілкенької під тінню грабів тюпаємо втрьох, прозорі й натомлені, по горобиннику повно чорних дроздів, очниці їхні обведені жовтим, птахи запливли жирком, тому пострибом, пішака гасають по опалому листі, а нема на вас доброго самопала!, забалювали б новий лукулів вечір! на узліссі донесхочу наїлись грушок і поділили, розклавши на горілій траві, мізерний улов, кому плотвичку, кому підлящика, кому линка, консервним бовталом вивернутого на грузькій ковбані, якраз коло бобриньої гатки і обгризених, мов заточені палі, березових пеньків, муляка пахла дьогтем, стогоном падаючого дерева, берестою, слава загонщику! ми домовляємось, куди смерком підемо на юшку, вистане й пригорщі окунців, річкові опасисті, кругліші від ставкових, тринога й казан, і пів-пачки відсирілої солі заховані на дні вкопаного в землю, обкладеного дерном, покинутого самогонщиками короба з-під браги; якраз навпроти будки лісовиків, що обкоровують сосни для стоку живиці; візьмемо вдома по чвертці перваку, настояного на балабані, візьмемо лаврового листя, цибулі, чарка, вирізьблена з дубової кори захована знаємо де, в розламині ясена за вузькоколійкою, яку, кажуть, насипали в’язні до війни; головне, потикнутись додоми: керогаз синьо палахкотить на дворі і ложка з загуслим смальцем сутінково сивіє на пательні, шпориш під плотом ховає осипане кропив’яне насіння, лагідний дзвін струменя молока об дійницю перебиває тишу айстрового полум’я, замалого, щоб розтопити хмаристе небо за хатою; отаву давно згребли і знесли на гору, але так пахне покосами, іржавінь коси посіялась на вершки різнотрав’я, собака хоче пити, з висолопленим язиком риє за будою піщану нору, мама плесне йому пінявого молока в подерту цепком кастрюлю, наллє в тарілочку малим короленятам, бо злодій королиху сьоночі потягнув; не п’ють, доведеться їх годувати з піпетки; висловухі, пухнасті клубочки з трикутною посмішкою; за кролячими клітками геть западає сутінь; старші гризуть полин, жаріють очицями, і серце повернення гупає їхніми лапами по тонких погризених дошках; мамо, гляньте, якої риби припер, як золото, пару в’юнів, пару щучок, грубезний оклен, за красноперок нема що й казати, напічкурували під корінням старезних повалених верб, не бійтеся, вужів там немає, тритони поховалися до зими, лови, скільки влізе; вода осінньо прозора, дзвінка, друзі мої поряд, викинута на беріг риба підстрибує на сонячному котовилі, купкою поряд сіріє одежа; мона вискубнути й посмакувати білавим коренем рогози; чого злякаюсь, коли сонце вже вбоге, пропікає линяло волошкових бабок, вже безсиле прогріти затінки, вже потуманіле листя верб налипає на голі спини, холоду не чути в воді, але на вітрі тіло засинюють сироти; стрибаєм, ляскаєм по лопатках, вискубуєм у п’ятах колюхи, вухом притулившись до плеча, витрушуєм гарячу воду, бавимось собі біля пахучого з ліловим одсвітом верескового вогню, скажіть, чим не зайчики коло огребка сіна, загубленого на лісовій санній дорозі взимі? мамо, почищу рибу на сливовому пеньку, киші зчиню вигостреним об бетонний поріг складаним ножиком; колодочка зеленкувата, дещо тріснута; на сметані обсмажите щукер, смакота; ага, той кіт малохольний десь лазить полями, чужі позбігались, гляньте, під хвіртку, лучать писками на білі пухирі, дайте-но руки сполісну в емальованій мисі, витру ножичка об мішковину на паркані, мамо, ну я побіг, чуєте, друзі мої тихенько самими губами посвистують за брамою; їхні кухвайки продимлені ще на купальську ніч, холодно було тоді, їхні ботинки кирзові, пропалені на ранковому жарку, коли підсували підошви погрітись, засинали на ялиновому лапникові, ногами до тлілих головешок; їхні коні іржуть на поклик місячної сурми, їхні діви сумують, любистком натираючи отерлі, змурашені груди; їхні дороги все по туманних долинах, озирці від собак, убрід по приріччях; мамо, засуньте сінешні двері, спатиму сьоніч на застеленій старими пальтами отаві під грибком, як повернуся до ранку. Даленіючи, тих копитний грім каблуків санітара і гасла тривога, визолочена конопляним пилком благань, голубила темрява: ніяково без часу, летіти проваллям, нікогісінького нема, ніякої зарубки для спогадів, здається, леза січкарні рубають вологі стебла, покроплені з цебрика вічно заклопотаним і згорьованим дідом, і потерть сіється йому на бороду, — і ніколи згадати себе, ніскілечки не врятувати себе, бо вапняна їдь випікає клітини мозку, анігілює круговерть страху, на дні глинища яріє свіча, входиш, голову увігнув, коні в санному запрягу хропуть морозною парою, звідки снігу такого нанесло? глибоким тунелем серед заметів і верб пролітаєм навстоячки, широко вперся ногами в сани, віжки натягнуті, широченна на цілий небачений світ яблунева осонценість простору зманює раптовим вибухом куріпок під скирдою: вискочити на зимню, наїзджену вузькоколійку, щоб коні послизались від ожеледі і рвали посторонки, ковзаючи з крутого насипу вниз, повз голі, до оранжевої деревини обкоровані зайцями, вільхи, повз сороку на калиновому кущі, повз хмару снігової пилюки, зірваної вітром із чорних по краях кучугур, вниз до набіло вимерзлої під берегом річечки з пролизнем на бистрині, і видра, що досі дрібцювала по самому краєчку льоду, хвостом замітає сліди і бльовкається в сиво димуючу воду, — доторк до згина ліктя, холодні пальці, це перше живе відчуття і ніколи такого не було, щоб згадав, де ти? повертався з потойбічно безпам’ятного світу і бачив, — над ліжком схилилася медсестра, остання крапля глюкози ще світиться на голці чималого шприца, — і чув архангельське ім’я санітара; окликне його медсестра: потримай-но цього, ще гримнеться на підлогу, геть закволілий, не годен на кухню дійти; п’ятірня легка, окрилить поштовхом в’яле плече, підштовхне чоловіча зневага і ревність до парфумної наготи білохалатної красуні; сядеш на ліжку, тіло намуляне пасом, змотаний, мов пожежний рукав, сіріє на тумбочці, покритій газетою, обірваною на розкур, іноді досипали чай до махорки, однопалатники марять, сіра пітна судома заплямувала пір’яну невагомість подушок; обскубані курчата під ковдрами, злітайте, безкрилі, на чорновіття круків, — птахи, що не сіяли, вас, домашніх, пожали; сльотою минути мільйонно-свічкову стерню, о, катівня язичеська, превелика єси! обернутись на зливу й відплакати потолочені сліпі зерна, перейти поле з блискавками самотніх сосен, ближче смерк, іконостас обрію невблаганно далекий, — коридор, сморід матраців і ферезолу, сміх костелянші з ванної мильною піною під дверима протік, плескіт дикий; чути, ляскає об мокру підлогу брусок господарчого мила, — спину потри, ти-хі-ше, дура, — сам такий, докомизишся, поблажку дай, пусти поза чергою першим і цапки пнеться, — я тутай навік, — поки з тобою, скажи, що любиш, — доки змилиться мило до банного дня, знайдеш собі, навчена; без платні робила б туто; санітарові чистячок, бабі по коліна дрючок, — диво, що так, за те вас і любимо, — ласі позбиткуватися над дурними, — ціхо мені, пождино, стій, бо впаду — тепер дійшло, що прогавив ти банний і судний день, виглядай до нової п’ятниці; костелянша зніме на фанерних дверях замок, сама собі пані, наймичка впертих, господиня сорокалітня в панчохах, які спадають до п’ят, вдає простодушність, звабно, здобно натоптувата, молодиця з армійськи поставленим голосом, якого побоювались і лікарі-чистоплюї: за всіх рознесу! тема відома й поблажливим практикантам, відома туалетному підвіконнику, корзині з брудною ватою, оббитій клейонкою канапі в тісній ординаторській, витертому лінолеуму санпропускника, настелили недавно, зіницям лійок, ганчірці з сімейних трусів на розхилитаній, тріснутій посередині швабрі, якою од підглядальників засунули двері ванної, вирватому гудзикові піжами, мертвим випаленим блощицям з матраців після прожарки, вибивачці на сходах, замковій щілині з дрібнозубим старечим оскалом, очам малоліток, що збилися в похітливий гурт, млосно злиплим холошам, лопухам по канаві, ящикам на смітнику, куди з лопатами виводила на роботу копачів траншей; відома й купі вугілля за кочегаркою, брезентовій накидці на низькому топчані, затупленому ломові на брилі антрациту, консервній бляшанці з холодними чифіринами на споді, відпила й позіхнула, потягнулась, поправила лямку ліфчика на плечі, дістала бинт із кишені пальто, розкарякувато присіла за гарячими казанами стиснутої води, терметра аж зашкалює і завідувач пеклом прихиляє піддувайло коцюбкою; оно стукіт лопат затих, нестримну не втримати: сходи, подивись, порозбігаються сумашетші кєдроні мамі! стій-но, вуглє на спідниці стріпну, і не муляло, ти подумай? Ти прихиливсь до стіни, ти дихаєш мильною парою з ванної, ти встоїш, бракує зомліти, брикнутись і пайка путяща піде кнурам, піде свиноматкам, піде обвареним помиями, безшерстим лікарняним собачиськам: відступити від паркої імли, за здоров живеш зміряє шваброю, лучче впасти, скрутитись калачиком, цуциком, заковізнути блідою картопляною бростю; згрібши під пахви, до палати відтягнуть; ще рано; помислив і маєш, скорий який; відхились від зелено обслизяної стіни і долонями налапуй дорогу в їдальню, десяток кроків, чуєш, замовкли і ластівка гнівною зіницею майнула за вікном; зумисне думаєш про те, що додасть чоловічого впевнення, втримає на ногах, ти-но згадай вільні, спокусливо легкі шляхи, за які доля відпровадила на стезю неісходиму, стражданням вимиваючи з крові вино безславне, лукаве; крок відрази кам’яніє на липко брудному лінолеумі, учись ходити дитинно, силу добру, поновлену, світильник палахкий вистав на підвіконні для блукальця в оброшеному дощовикові; опівніччю глупою прийде, розгомониться і злидні світу узриш — їх обличчя заволосатілі, щоб приховати судому; вислухай кожного і терпіння твоє, цим обшурованим тиньком запеленане міцно, змусить відступити злобу сьоніч, і гість, безнадійно вибалаканий, закуняє, бородою ткнувшись об стіл, пальці сплівши над картузиком, тако, мов побитий; гість так подібний на вас, дідуню, проте я молодого Северина впізнав, він під хрестним знаменням моїм згинув до часу; навпроти оцинкованого віконечка, дві порції манки злупивши, сидячи на табуреті з мискою на колінах, розвидніло мені і поряд столувальника знайомого нагледів; безбожником упам’ятався він, одну кімнату інститутьського гуртожитку ділили, виключили невдаху, таким і зберігся звідтоді, нахрапистий, але поміркований у виборі слухачів, злоязикий, але з поклонінням минулому, захоплений Солженіциним, але по-бабськи манірний, скупий, обділений крихтою уваги до людини, обпалений початковою манією підозри, навіть, коли я спробував після сніданку погомоніти про інститут, все таки молодість і чимало професорів здаються анекдотичними, сміхом розважити себе від вовчої підстреленої човганини, він куснув губу, нащось згадав свої пропиті на другому курсі джинси і ліг лицем до стіни, одверто зневажаючи оточення, як і більшість людей, отруєних політикою, бо завжди особи без золотини співчуття намірені рятувати людство скопом, тим самим утверджуючи свою вищість і право на владу; вдруге через півтора місяця доля звела нас на прю, я в балачці з сусідом згадав: що користі чоловікові придбати весь світ, а душу свою погубити? знайомий, — лице його безвиразне, — ліктем оперсь на подушку, давай торочити про християнство, про ідеї завоювання, про гріхи божих слуг, про все те, що так кортить повторити атеїстові, ковзаючи по поверхні користливого себелюбства і відсторонюючись головного: віри; дякувати сусідові, бувшому старості церковної двадцятки, той обвів десницею німу, паралізовану сном, палату: якщо Господь досі милує світ, то тільки заради оцих; молитви їхні чути біля самого престолу! знайомець поглянув зневажливо і глумливо, мовляв, ясно, шиза косить; отак і мордувались надалі, я зранку кивком голови вітав знайомого, що гірше, ніж лікаря, зненавидів мене, і курявою закипала біснувата днина: молодий, скорий на вислугу санітарчик наказував витріпувати постелі, пил надмірного смутку млоїв мене для майбутнього здогаду: моя приреченість додає знайомому сил; він уперто розтягував еспандера, аніякогісінького здобрілого почуття не виказували м’язисті вилиці мавпуна, сама холодна поривчатість рухів, тріск суглобів, шоркіт щетини об комір при вовчому напівпозирку через плече, звичка до присідань, буцім тренував ноги для біганини простором крізь світові літа, на косину через парсеки вічності, цитування, квіти під пам’ятником, над покрівлями шкіл імені його імені, над вулицями, перейменованими на честь його восьмого подвигу, над попелом спалених пророчих книг, що до приходу темряви пам’ятали про всіх лжемесій. Одержимий люд марив, прикутий широкими пасами до ліжок; багатьом допоміг би священник, сповідь, причастя, відомо ж, психічні розлади зліковувались за давніх часів, може тому стільки хворих, — заледве тепліють живим духом у тілі, — що Вельзевул по змілілих серцях бісенят розсилає, навербовує рать для єресі: крізь сталевий скрип еспандера чув воляче сопіння й під’юдливий голосок: щось Бог забарився з випискою, жде хабарця, помолись, щоб звільнили від аміназину! серед людей психічно надірваних — віруючих найбільше, і дитяча безпорадність навертає до молитв так самісінько й звично, як бабця наказує малим, наляканим нічною бурею, онукам вклякнути під образами, помолитись за странників і в темряві чекати батьків; ось повернуться наспівані, молоді, з шишечками духмяного теплого короваю, замотаного в хустині; однокурсник і серед хворих видавався чудним, жінок без розбору іменуючи бабами, єдину втіху мав: баляндрасити з принудчиками, моторними й бравими, дещо поблажливими після "спецу", про їхні сексуальні пригоди на волі; то публіка похітлива, булками не годуй, дай побахвалитись, які вони козирні; обов’язково один тримав блондинисту директрису гастронома, коньяк наливала, обов’язково присватувала молодих продавщиць, аби не гуляв, де попало, хоча насправді дільничий насилу впхнув його сторожем до молочної лавки; другий на Півдні чоловічою проституцією заробіткував, як чорт хмарами, крутив іноземками по готелях, третій, четвертий, за приховану таблетку циклодолу таких харманів наплетуть, аж той мало не розривав еспандера: да-а рібята! слухав оповідача, простягав йому покурити, замріяно дививсь на осику за вікном; загальна прибитість слугувала йому потвердженням власної сили і совісне світло обминало його — чому під тінями митарств одні добріють до всього сущого і складають подяку, а інші, просмолені хвилями доріг, отримують від пережитого тільки спрагу насолоди і виправдання злого? так міркував я, пам’ятаючи про тих, що нічого не відали крім роботи; про тракториста, який вивіз на поле гнояку на тракторці, шкіра його просичена коров’янкою як нікотином, завертає на станцію, назустріч йому п’ять скирдувальників; йдучи на пиво, викупалися в ставку, вила поховали в кукурудзинні за греблею, почіплялися на пахкунця, сміються, раді, до чайни годину йти, так підскочимо запроста, спекотнява така, що від поту розмокають сигарети між пальців і сивіє сіль на чубах; двоє молодших плигають біля ворітець скраю села, щоб за чвертку недогону порубати дрова хазяйці; накладе в полинялу кепку огірків, три помідорини, пригірщ вареного стручкового гороху, посолити й до пива самий-пресамий смак; доки впоралися, внесли дровиняччя під шопу, приятелі, злизуючи солоний пил на губах, заледве продихуючи круту спеку серпня, по кісточки в пилюці стануть за ворітьми і хтось на манір бубна гупне об алюмінієвий термос худим костомашистим пальцем; нема пивка, немає завозу й сказала, не ждіт і хоч показіться! ніхто не зітхне, не образиться; впокорені стернистою тугою дядьки посідають на обрубі канави, звісивши ноги в замаслених, чорних, буцім галоші, кімнатних тапках, по лікарняному ковтку смикнуть на гурт четвертинку, пляшку закинуть на покоси прілого бур’яну, корка забере молодший і застібне кишеню військової, цементної на лопатках сорочки; прихвалюючи самогон і хрумкаючи огірками в тріскотливому на зубах піску, побредуть під горби повз мертву ставкову воду, — отако й підобідали, давай вивершувати солімку, — молодий принесе суховила з держаками витертими й худими, що кості, викинуті з гробів, купкою склавши одяг, полізуть на солом’яну кручу, розіп’яті сонцем, гірчично малі для яструба, котрий вигойдується на гребенях бузкової спеки; покидаючи піднебесся, збавляє лет і тоді його лякає понурість людей у кортових, гробового кольору, підсуканих по коліна штанях і самі плісняві, немічні з волячою втомою на роз’ятрених пітних повіках постаті; руки їхні гіпнотично повільні; здається, крила згорни і почуєш скрип сухожиль на живодерні безвітря; по зап’ястя засмагла втома, тіло бліде, на плечах нашпигане будячинням, на шиях руді хомути; вихор закрутить огребка в яру і покотить до всохлого джерельцяти, погляди стішаться провісником вітру, грози, що вимиє сонну солом’яну млявість і солону ропу на очах, і осінньо, немов після приморозку, запахне витолоченою волокушами конюшиною по стернях, — дарма — пробував голос безнадійний яструб, бачачи, що жодної хмарини не видніє над обрієм, спускався нижче, повільно розмотував спіралі над степом, низько нависав над останньою латкою вівса, куди від комбайна поховалися перепілки й лежать грудомахами, ткнувши розсічені страхом голови під крила; вівсяні мітелки гойдались від хижого повіву; вигнуті на кінцях, сизаві, з розчепіреними маховими перами яструбині крилля пригинали овес до землі і оголювали пташиню беззахистність, очі займались солом’яним, жовтим вогнем азарту, ще малу мить яструб прислухався до мишачого писку, — тихо, миші холодні, бо днювали по норах, — і безсилий далі терпіти спрагу виставляв пазуристі, в пір’яних штанцях, лапи, кидався на куріпку, дзьобаком продовбував спину і пив теплувату, ледь остуджену ляком, кров між ребрами, де тремтіли солодко бузкові легені. Через тих-о людей на солом’яній домовині осуд покидав мене; недавно стрів однокурсника: на майдані незаможності розбалакує про культуру, вивчив напам’ять пів стусового вірша, горює над національним, лає вічно чергові події, сірого кітеля застебнув на останній гудзик, посуворів, посуворів, бочком підскакує до публіки з десяти п’яндюг і вмить закипає рогатим вождівством; підлий і пітний понуро ціпиться в припадку правди і мсти, то ковтає голодну слину, то клене підступність видимих ворогів, а насправді зайнятий тим, що й раніше: погубленням власної душі; мені ж боліло незриме — що станеться з людським серцем на висоті двох обмолочених тисячоліть, чи подобрієм на одну падалішню зернину з упованням совісного плода? навряд чи.