Діставши з-під газової плити терпуга, поет навприсядки, до коліна взявся заточувати гвіздка на ключці, і, коли вона бовкнула, — можна щось ваше почитати? — він тільки здмухнув їржу з штанів; воно тобі треба? поезія гине, смерть графоманам, лягай і спи! вона, на диво собі покірна, роздяглася й поклала кліпси скраєчку журнального стола, погасила настільну лампу, як завжди при знайомстві з чоловіками, порівняла поета з істориком, піддобрилась до його пам’яті визнанням, що перший невдаха був неозлілий, винуватий якийсь, невідома провина інколи підбивала на агресивність, вдома моливсь, замолював зірвату психозну свідомість, плачучи крізь сон, кидався і налапував тонюнього молитовника під подушкою, повторював, — Пресвята Владичице моя, Богородице, святими Твоїми і всесильними мольбами віджени від мене, смиренного й окаянного раба Твойого, смуток, непам’ять, нерозум, недбалість та всі погані, лукаві й огидливі думки від серця й затьмареного розуму мого і погаси полум’я пристрастів моїх, бо я вбогий і окаянний, — визнавав себе хворим, надірваним, благав увільнити від спогадів і недобрих бажань, інші ж говорили й приводили, щоб вислухала їхню божевільну гординю; налітав вітер і злегка хмарилась зжовкла газета на вікні, дощ голубиніми лапками шкрібся по карнизі, легкий холод пробігав по кімнаті; вона, приспокоєна легкими докорами, задрімала під гострий звук терпуга, уявила себе нахромленим на голку метеликом, посміхнулась, кумедно притиснула пальчиком ніс; він не звернув уваги, бо вжикання однаково розлунювалось по кутках, ніби невтомна десниця за гирку підтягувала ланцюг вікового годинника і повертала лоскіт незайманої цноти; потім вона посунулась до стіни, звільняючи нагріте місце, вдихаючи запах металу на долонях, що пестили лице, і відчуваючи шельпіт надірваної шпалерини за спиною, кригу сльози на скроні, жалісну втому, бажання забути про все, і кінчик його язика, який лагідно розтоплював сургучеву помаду на устах; вдруге заснула на вдячному згині ліктя, кинулася на дні марева: де я? за одвірком на кухні побачила поета з таблеткою і склянкою води на відльоті; випив, сів на кипу газет, тупим кінцем ключки почухав себе між лопатками, зсутулений одвів погляд від щурячої нори і тричі пчихнув; чудово, завтра о третій годині вип’ю! — ти думаєш спати? — безсоння мордує, осьо прикнокаю щура і влюляюсь, — нехай щастить на нічному полюванні, — надобраніч, мила — вона вкрила голову ковдрою, мов хвилею сонної води, за якусь годину, чи вічність почула благання: пам’ятай сизо-чорничний туман зіниць, пульс блакитної жилки на шиї, пам’ятай підтиснуті під живіт, близькі на доторк коліна, пам’ятай здитинілу, зціловану підпухлість нижньої губи і осторогу збудити тебе, плаксиву; розплющена запитала: чом плачеш? — бо знаєш скільки мене покидали? — побуду, доки обом буде гарно — відіб’ють, володіння для мене означає втрату, — покинь пусте думати, тоді побачимо —хочеш, поїдем на річку, будем пити вино з суницями — добре, милий — будемо купатись і красти на сільських городах молоду картоплю, — добре, милий, — водою з піском вимивати казана і викопувати чаклунський зозулинець на березі — згодна, милий — продавати дачникам низку щупаків, а за виторг купувати сірники і консерви — обов’язково, милий, — виходити до вечірнього теплохода за пивом, — звичайно, милий, — вносити до намету оберемки сіна, — якщо пощастить, і цвіркуна з покосів, правда, милий? — заспокоймося і спимо, сироти ми обоє.
Вранці геній, вузлем зав’язавши шкарпетки на п’ятах, метнувся на міст — Ніна з вікна побачила його одутловату постать, що тримаючи ліву руку на поясі, правою жестикулювала, щось доказувала продавцеві пива; той з блюдечка в кишеню зсипав мокрі копійки, поставив на бордюр п’ять бокалів і підчепив до машини порожню бочку; тоді поет, причесавши п’ятірнею розвітрене сиве волосся, оперся на побічні мосту, з деким ручкався, декому відповідав кивком голови, накупив газет у кіоску, сердечно вклонився продавчині і завернув до підвалу — вона відступила од вікна і дістала косметичку. Ще з порогу, наспівуючи про похмільне повітря свободи, він завсміхався розгублено, так ніби чекав образи, ковтнув заварки з чайника і тичкою з гвіздком постукав об пацючиню нору, — середночі обоє чули землетрусні дрижаки стін, розпізнавали писк, шкработню пазурів між фанерними перегородками, кудою хвостаті пожильці забігали під стелю й двигтіли там, — невиспаний долонею шоркнув по сивій щетині і закомандував їхати по видавництвах; дасть доля, за переклади розщедріють на авансець! вона засмикнула ремінчик на босоніжку, знову подивувалася власній покорі; дивувала і потім, коли між телефонів і рукописів геній перекинув на стіл коньяк, однаково розгублено заусміхався редакторові, секретарка поставила каву на тумбочку, молодик вибачився за відсутність колеги і позичив двадцятьп’ятку; геній налляв собі сам, випив мовчки, кивнув, — ходім, — заведений щось пояснював на вулиці про угоду; вони мене за попихача тримають! з раптово подобрілим виразом пожалкував: нізащо труйку купити для пацючні, а похмелитись знайдемо! одна справа, коли сам слухаєш щурячі концерти, зовсім інше, коли слухає дама, ти не покинеш мене? правильно, заварим цукру і нехай поприлипають до підлоги графоманські гризуни, вони ж струблять мої рукописи й підточать посмертну славу; о Зевс всемогутній, спопели графоманів! вони відриватимуть нас від пісень любові, нап’ються крові ностальгічних свічок і золотоокі, пекельні читатимуть мої вірші на курсах сержантів міліції; вони вчора стибрили змилок, сміття калорійного нема, останній мій змилочок, айяяй! в легкому хмелю, в святому до сльози настрої поет стиснув Нінин лікоть і копняком прочинив двері сірого дому; вони піднялися на третій поверх, коридор нагадав їй судові митарства по розлученню; однаково оббиті дерматином, цією шкірою лицемірних тхорів, двері, де двоє запізнених підслухали промову кінськоголового академіка, голос мертвотний: царина, сливе, прецінь, героїка образів, амбівалентність, людськість і символізм узагальнень доби розхилитаної вавілонської вежі; промовець зрідка посапував на кафедрі, нагадуючи звуки нічного шабашу між простінками комірчини; вона знала по бібліотеці цих-о інтелектуалів з якимось імпотентним розгубленням і поборництвом чистого розуму, а головне: з нездатністю будь-який досвід сприйняти серцем; викаструвана псевдоеліта, вік жорнуєте кості вами ж убитих, вами ж знехтуваних, вами ж відкинутих селюків, що приходили вам нагадати..., та нема більших трутнів і сліпаків, більших циніків, манірних опудал і ялових корів, знедолених заздрістю з натяком на снобізми, нема більшої немочі в розумінні великого і святого, ніж ті, які на державних службах займались мистецтвом усеньке життя, кляли терплячу людську німоту, тісним застільним півколом лаяли одна за одною нації, одружувались на старих дівах, пили до всирачки, любили подискутувати і леліяли столичну прописку; геній когось шукав, уголос читаючи прізвища, видруковані на папірцях під ромбиками на дверях, за якими помічав все не тих, все не тих; вона піймала себе на тому, що звідкись пригадує ці прізвища, справді, книги цих авторів, проштемпелювавши, ховала на вічний спрат, знаючи, що ніхто й до другого пришестя не посилатиме за ними запит, не розклеїть злиплі від патоки й фабричного клею сторінки, дуросвітньо товсті цитатники з’їздів; на сходах в кінці коридору надихалися димом затято примружені інтелектуали, лунало і сливе, і прецінь, і амбівалентність, і національна традиція, і захід нам допоможе, — цокіт друкарських машинок каблучками іродіади чигав на голову порятованого в’язницею; здавалось, викличуть і по всьому; царював розмірений скрип канцелярської облуди з утомою розхилитаних стільців і даремністю кави, геній насуплено остерігався сторонніх поглядів; на сонячних намивах вулиці, між безлічі міських золотошукачів, змінив гнів на відвертість і кивнув на похмуру будову: страхопуди, що люблять мертвих, аби сильніш ненавидіти один одного на курячих сідалах дисертацій; у-у-у, бандота; зажилили, пошкодували сто грам для вождя! давай, давай, більярдисти, шахісти, заплічники ідей, генератори спадщини, генерали чорнобильських кар’єрів, віддаровую вам свободу, — живіть! і посумнівши до заячих зморшок біля очей, поет спотикнувся, вона взяла його під руку, а коли пірнули в підземний перехід, він знову оклигав; моя золота мрія — зігнати графоманів і стукачів у літературний концтабір, дати умови для творчості, камери з пальмами в діжках, горіхові столи для писання доносів, коньяк із-під крана, видавати грубезні томи під спільною, братськомогильною обгорткою, проводити літературні вечори, дискусії з наглядачами й вівчарками, газетку їм сотворити, нехай друкують рецензії і спогади самих про себе; замість карцера перекривати коньячний краник, і щоб стонадцять разів од руки переписували свій головний доробок, свої писульочки в органи; позбавляти ув’язнення при відмові писати, з літфонду виплачувати подвійну пенсію, оформити на депутатські посади, видати посвідчення інваліда творчості з правом без черги купувати пиво і сірники — надихнуті стійлом слиньте про орденоносних доярів і скромних чекістів, піонервожатих з п’ятьма абортами і мудрих сталеварів; відколи письменників усуспільнили, як знаряддя праці, це вони, на противагу великому самітнику, незлюбили тих, що прийдуть і не прощали тих, що пішли, бо не хочуть загинути від тих, що є; секретарі конюшень епохи, сіячі такого знесилля, що легкий змах ворона вергав чоловіка на спину! — досі загнаний, кволий єси, і вік западає без кари й прощення; повіриш, так всього шкода.