— Ні, тепер зайве...
— Через те, що я тут?
— Та ні ж бо, через те, що котлети...
Яке ж то було здивування й гнів Катрі, коли сестра оповістила, що котлет немає, а вона зварила замість їх яєць.
— Як нема? — схопилася з місця білява.— Це що значить?
— Впустила, розігріваючи, каструльку, та й вже! — пояснила байдуже Наталя.
— Шкода! — зітхнув гість.
— Цього бути не може! — блискала гнівом білява.— Не дивлячись на твою природжену спритність і грацію, це річ неможлива!
Вона вискочила до передпокою.
— Де ж це котлети? — зашипіла вона до Орисі, що дуже розгубилася.
— Не знаю, не брала!.. — бурмотіла вона побілілими губами.
— Ага, ось вони! Так це ти, паскудо, злодійко? — сіпнула вона за рукава дівчинку, що вся тремтіла.
— Не буду! Помилуйте й пожалуйте! — верескливо заголосила Орися, і це голосіння при ніяковому мовчанню донеслося до їдальні.
— Катре! Йди сюди! — підвисила голоса, наливаючи чаю, Наталя.— Це я не перекинула, а з'їла, бо... голодна була.
— Неправда! — різко їй заперечила, входячи до їдальні, Катря, вся розчервонівшися від роздратування.— Не дивлячись на вашу здібність робити всілякі капості, такої б і ви не зробили...
— А от же й зробила! — всміхнулася Наталя.
— Хоч яке хвальне ваше християнське бажання взяти на себе чужу вину,— в'їдливо вимовляла сестричка,— а все ж, по-моєму, неморально потурати дику розбещеність і огидні інстинкти.
— Одначе ви з динамітцем, хоч нехай...— почав був, мигкаючи очима, її молодий філософ.
— Та ні ж бо, я винна...— енергійно перервала їх Наталя,— з'їла, зжерла... Юрко Павлович мені пробачить; я йому завтра зроблю добріші котлети, а зараз він з'їсть пару яєчок.
— Та я можу й яєчка! — погодився він усміхаючись.
Катря хоч і замовкла, але не могла перемогти своє роздратування, воно мигкотіло в її стемнілих очах і блискавкою перебігало по м'язах личка, що гаряче палало.
Не дивлячись на всі зусилля Наталі розсмішити сестру й гостя, обидва вперто мовчали: перша від обурення, що все зростало, а другий — від сну, що налягав на нього. Вечір не клеївся, і білява, нарешті, перша підвелася, поклавшися на головний біль.
V
Коли, випровадивши гостя й погасивши лампи у вітальні та їдальні, Наталя увійшла до панянської хати, то на неї з нестримним натиском враз налетіла сестричка.
— Це з вашого боку огидно виставляти мене перед чужою людиною в непривабливому вигляді! Я розумію ваші погані наміри!
— Та опам'ятайся ти, покинь свої лайки: чим же я винна?
— А навіщо брехала?
— Та хоч би навіть брехала, так нате, щоб зам'яти вашу порядність, що зійшла з рейків.
— Недотепно й пошло! Ви своїм заступництвом та потураннями оцій паскуді найбільше мене дратуєте: ви мене з матінкою в домовину хочете загнати... Отаке зухвальство: не дивлячись: на мого наказа, насмілитись ізжерти...
— Та вона не їла!
— Я з тобою й розмовляти не хочу, хамська тіточко! — не стримуючи вже себе й закусивши вудила, лютувала білявка.
Вираз її обличчя становився з кожною хвилиною все неприємнішим: очі світилися холодним, зеленкуватим вогнем, чубок розпатлався й негарно стирчав.
— Та хай тобі всячина! Надокучила! — огризнулася нарешті Наталя й запалила цигарку, важко опустившися на ліжко з журналом в руці.— До неї заходила її мати, от що! — додала вона, простягаючи ноги.
— Як?! — підхопилася, неначе вжалена скорпіоном, білява.— Ось що! Якісь парії заходять ночами, хазяюють тут самовладно... жеруть усе... й тягнуть, звичайно... Атож, тягають!—підкреслила вона на направлений на неї докірливий сестрин погляд.— Напевно, щось та вкрали!
— Ти просто слаба,— показала на голову Наталя й відвернулася до стіни, вирішивши не звертати уваги ні на які сестрині вихватки.
— Це правда, що з ідіотами ошалієш! — не переставала білява.— Гей ти, ідоле! Ступай сюди! — гукнула вона в двері.— Ще нарутишся...[1] сюди, кажу!
Орися несміливо стала в дверях і нервово підняла руки, неначе затуляючись від стусанів, що їй загрожували.
— Підійди, підійди сюди! У! З матінкою порядкувала? — потягла вона за рукава свою жертву.— Оце що? Прибрано? А книжки як лежать? А шпильки на своєму місці? А крісло як стоїть? Рівно? Тварино ти погана! Бити б тебе... по пиці... тільки рук не хочу паскудити... Жерти з матусею вмієш, а робити, так хай, мовляв, панянка прибирає!
— Не буду! — заливалася слізьми Орися та намагалася вловити панноччину руку, але та відсунула її загрозливим рухом.
— Не буду! А це що? Чого тут в туалетних шухлядах таке безладдя? Надушилася, мабуть, помадилася, пудру брала?..
— Хай мене хрест уб'є! — божилася Орися, лякаючись дедалі все більше.
— Повірю такій поганці! Щоб завтра твого духу не було! — тупнула ногою панночка і хотіла була виштовхати Орисю за двері, та згадала про брошку.
— Стій! Я не бачу брошки! Де вона? Знайшлася?
— Ні! — прошепотіла беззгучно Орися й побіліла вже вся як стіна.
— Ні? Ха-ха-ха! Так нема її? Он як? Ага, це прегарно, чудово! Значить, підчепили з матусею?
— Катре! — з загрозою промовила Наталя й підвелася з ліжка.
Орися перестала плакати, а, широко розплющивши очі, остовпіла. Вона почувала, що неначе хтось ударив її в серце ножем та ще й повернув його в рані... В цьому болючому почуванні обпекла її образа не за себе, а за матір... За віщо її, нещасну? Вона й без того від вітру хиляється, жовта, з запалими щоками...
— Милуйтеся-бо вашою протеже! — злобно язвила, почуваючи тепер за собою силу, білява.— Вкрала брошку та й передала вкрадену річ матері.
— Та що це ти, пошукай!
— Шукала, спробуй вже ти!
Наталя почала пильно скрізь нишпорити, але, поспішаючи, рилася все на тому самому місці.
— Шукай, шукай: вона тут сьогодні лежала... Ти знаєш, що я завжди в цій шухляді кладу золоті речі, що часто в розході,— все стриманішою та стриманішою робилася Катря, накопичуючи всередині запаси злості.— Признавайся! — сіпнула вона раптом дівчину за рукав.— Скільки ти вкрала речей? Скільки передала матері?
Від несподіваного стусана Орися впала навколішки й почала руками бити себе в груди, не можучи вимовити ані слова. На личку в неї застиг вираз болісного страждання.
— Де поділа крадене? Кажи! наступала й тупала ніжками панянка, що так любить естетику,— а то в поліцію відправлю... піймають і твою матір!