Але ж незабаром прохолода й живлюще й вогке від річки повітря повернули до неї самопочуття, та смертельна втома не давала їй змоги рухнутися з місця; розбиті груди, руки й ноги нили від тупого болю, що розслаблював украй...
Лежить недвижимо Орися і бачить у щілину, як дві постаті бродять із ліхтарем і шукають когось поміж сажнями дров... До її слуха долітає яскраво їхня розмова.
— Кажу тобі, що злодійка сховалася тут: її треба знайти й зв'язати.
— Та де ж її поночі знайдеш? — відповідає другий голос.— Почекаємо до ранку, тоді слободно...
Постаті відійшли, а Орисю знову жах підхоплює на ноги: вона напружує останні зусилля, вилазить із щілини і проходить набережною вперед... Поміж розкинутими вербами тінь її непомітно пливе, а все ж Орися чує за спиною свист... але вона вже не може бігти, здерев'янілі ноги відмовляються служити остаточно... Ось спереду перед нею висить граціозно в повітрі міст... аби добратись тільки... адже ж за мостом Лавра, й мати, й порятунок...
Позбиваними, закривавленими ногами ступає нарешті Орися на цей казковий міст, плентається по мостинах, хитаючись із боку на бік, хапається за залізні поруччя, не помічаючи навіть сторожа, що, проходячи, гукнув до неї двічі, і майже падає на поміст біля другого бика.
Широка річка темним люстром чорніє в неї під ногами, то там, то тут тремтять у ній рідкі зблідлі зорі; прозорий місяць ледве хилитається в глибині, а далі на схід річка вже яснішає світлою просторою дорогою, з відбитими торочками зелених берегів, з темними плямами заснулих, нерухомих барок, з вітрилом раннього човна, що біліло в імлистій далечині. З-за цієї сизої імли сріблиться вже ясними плямами й біжить перспектива міста, що спить... Ліворуч на темній межі гір вирізаються силуети церков, і хрести їхні починають вже виблискувати золотом....
Велична картина травневого ранку, що допіру прокидався, не відбила ніяких радісних почуваннів у потьмареному погляді Орисі; її знеможене личко заховало тільки сліди жахливої муки... Голівка з розпатланою кіскою тулилася до кам'яного бика. Худорляве тіло щулилося, тремтіло під диханням свіжого вітру. Руки безвільно лежали вздовж витягнутих колін, у думках у неї стояв блідий Петрусь, а в серці щеміла туга чи до чогось незрозуміла жалість...
Раптом кроків за десять од неї за спиною щось засвистіло, а спереду з'явився другий поліцай і скрикнув, розмахуючи руками:
— Держи її, злодюгу, ось вона!..
Орися рвонулася наперед і прожогом, без усяких думок і хвилювань, ринулася з високого мосту в воду. Голова її вдарилася об виступ бика, і розпростерте в повітрі тіло з шумом і плеском зникло в хвилях річки, що розступилася широкими колами...
А радісний день загорався червоними фарбами і ніс байдужому світові нові радості та печалі...
[1] Нарутитися — виспатися.