Н е р і с а
(задумана)
І нащо то мені?..
А н т е й
Що саме, люба?
Н е р і с а
Отая "вітроногість", як ти кажеш...
Вже я ж не танцівниця.
А н т е й
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала
моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало — бути в нашій хаті
укритим скарбом, але дорогим,
таким, що й цезар ліпшого не має?
Н е р і с а
Укритим скарбом... Я скажу по правді,
що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею,
тим не радію, що твоєї ліри
не чує світ широкий, тільки я
та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! Якби сила, я б тебе сама
поставила на п'єдестал високий,
мов постать Аполлона-кітариста!
І хай би світ сповнявся тих пісень,
що ти б тоді творив на високості!
А н т е й
Ти думаєш, либонь, що і натхнення
повищати від п'єдесталу може?
Н е р і с а
Авжеж! Я певна того!
А н т е й
Ти дитина...
Але як ти так любиш п'єдестали,
то будь утішена, бо наш Федон
вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору
і дав їй п'єдестал високий досить.
Н е р і с а
А де ж він тую статую подіне?
А н т е й
Нам принесе.
Н е р іс а
Тут і лишить?
А н т е й
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Н е р і с а
Я собі гадаю,
що скільки ще ся хата поховає
в собі укритих скарбів, мов гробниця.
А н т е й
Я не люблю таких речей у тебе.
Н е р і с а
Як буде тут камінна Терпсіхора,
то я мовчання перейму від неї.
А н т е й
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Н е р і с а
Як так, то я піду.
(Встає).
А н т е й
(затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Н е р і с а
(визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку. Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і пускає Федона — молодого скульптора.
А н т е й
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Ф е д о н
Я лиш на хвилинку,
так ніколи!
А н т е й
Чому? Роботу маєш?
Ф е д о н
Роботу поки що я вже скінчив,
та тут нові клопоти — вибираюсь
на панську оргію до Мецената!
А н т е й
(зчудований)
Тебе запрошено?
Ф е д о н
З тобою разом.
А н т е й
Жартуєш чи глузуєш?
Ф е д о н
Правду мовлю,
се ж я прийшов тобі переказати
запросини.
А н т е й
Хто ж їх тобі приніс?
Ф е д о н
Я сам одержав, бувши в Мецената.
А н т е й
Ти в Мецената був? Чого?
Ф е д о н
По справі...
І знаєш, я ніяк не сподівався,
що він такий.
А н т е й
Який?
Ф е д о н
Такий привітний,
і неподібне, що великий пан,
говорить так...
А н т е й
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає
митця убогого? Чи, може, з того,
що і римлянин часом дещо тямить
у хисті красному?
Ф е д о н
О ні, не "дещо",
а він таки знавець великий, справжній!
Адже й тебе він перший оцінив.
А н т е й
Він перший? Але ж я давно мав школу,
як Мецената не було в Корінфі.
Ф е д о н
Що школа! Та до слави так належить,
як глиняна патера до скульптури.
А н т е й
Та вже було подібне щось до слави,
коли той пан довідався про мене.
Ф е д о н
Сказати правду, випадок сліпий
звістив про тебе: учень твій один
вступити хтів у хор панегіристів
і на зразок умілості своєї
твою епіталаму проспівав,
оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє,
я розказав йому, хто автор співу,
і зараз же він доручив мені
тебе просить на оргію до нього,
а се не мало значить, любий друже.
А н т е й
(стримуючи досаду, викликану останніми словами Федона)
Яку ти міг до нього мати справу?
Ф е д о н
Він статую купив недавно в мене,
то я її до нього відпровадив,
щоб не ушкодили раби, несучи.
А н т е й
Яку ж ти статую йому продав?
Ф е д о н
Пробач... я, власне, мусив би спитати
твоєї згоди... та пани вельможні
не люблять ждати...
А н т е й
Ти продав Нерісу?!
Ф е д о н
Ні, статую богині Терпсіхори.
А н т е й
Ти б і саму богиню запродав,
якби лиш міг, у римський дім розпусти!
Ф е д о н
(встає ображений)
Такого ти не смієш говорити!
А н т е й
Тобі не до лиця така вражливість,
бо ти ж продав туди свій твір найкращий,
де зневажають все, що нам святе.
Ф е д о н
(впадаючи в річ)
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу,
не тільки гроші. Я не запродав
своєї Терпсіхори. Я поставив
її на подив людськдй, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята,
по-твоєму?
А н т е й
По-моєму, блюзнірство —
рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу — ти продався
укупі з твором рук твоїх.
Ф е д о н
Антею!
Ти хочеш довести мене до того,
щоб я пішов і викупив назад
ту статую. За гроші неможливо,
щоб Меценат раз куплене продав,
та, може ж, се ще не остання іскра
мого натхнення, може, я здолаю
щось кращого створити — їй на викуп.
А н т е й
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Ф е д о н
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти
без хліба і без слави?
А н т е й
Се повинен
терпіти еллін, коли хліб і славу
здобути може тільки з римських рук.
Ф е д о н
Хто слави не бажає, той не еллін, —
жадобу сю батьки нам заповіли,
діставши від дідів.
А н т е й
Діди приймали
вінці свої з рук матері Еллади,
батьки дозволили зв'язать їй руки
і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна
сама Еллада — елліни повинні
жадобу слави в серці заглушити.
Ф е д о н
І збільшити безслав'я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада,
коли їй діти лаврів не здобудуть?
А н т е й
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Ф ед о н
Чому ж би ні? Гомер казав: "Солодка
хвала від ворога".
А н т е й
На полі бою,
та не в полоні!
Ф е д о н
Слава і в полоні
все буде славою.
А н т е й
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити,
а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти,
прославить не Елладу й не тебе,
а той багатий Рим, що стяг всі скарби
з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить,
а не тебе, ти тільки раб отой,
що хистом оргію панам скрашає,
та оргія все ж панська зостається,
хоч рабські руки вряджують її.