– Шкода, не потанцювали, – Ленка подивилася на хлопців та дівчат і вперше, зустрічаючись з ними поглядом, не здригнулася. Вона відчула у своїй душі давно забутий спокій. – Які ви всі гарні!.. – Пройшлася кімнатою, розглядаючи кожного, немовби дуже давно їх не бачила. – Не діти, а картинка!
Ленка зупинилася посеред кімнати.
– А я – опудало! – Притьмом смикнула шапочку, відкриваючи всьому світу свою острижену голову. – Опу-да-ло!– Ленка поляскала себе по голові. – Гарний качанчик! І рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха. Правда, Шмакова?
Ленка усміхалася, і кутики губів у неї повзли вгору, а зона намагалася розтягнути їх якомога дужче, шоб вони якось дістали до вух. При цьому вона крутила головою, щоб усім було видно, яке вона справжнє страшне опудало!
Всі, як і доти, мовчали. Можна сказати, що вони тільки безмовно ахнули.
Ленка ж спершу в гарячці взагалі забула про Димку, а потім побачила, який він стояв блідий і переляканий. "Оце його перекосило, то перекосило", – подумала вона, плавно підійшла до нього й мовила:
– Вибачайте-даруйте!.. Забула вас привітати з днем народження. Ото дурна! Прийшла, можна сказати, за цим і забула.
Димка стояв у якійсь неприродній позі, повернувшись до Ленки боком, щосили намагаючися не зустрітися з нею очима.
– А ти чому, Сомов, од мене відвертаєшся? – Ленка ляснула Димку по плечі, – Чому ж ти так тремтиш, бідолашний?.. Схуд. Невже страждаєш, що я виявилася зрадницею? Га?.. Звісно, важко. Ти такий сміливий і чесний, а дружив з негарною дівчинкою, з якою нікому не слід дружити! Вона – ябеда!.. Донощик!.. Гадина-а-а! – Вона підійшла до Рудого. – Твої слова, Руденький!
– А я й не відмовляюся, – сказав Рудий. – Мої слова.
– Настане час, Толику, – відмовишся, – відповіла Ленка. Проте на ці Ленчині слова Рудий нічого не відповів. Та
Ленка й не чекала від нього відповіді. Вона вже рушила далі, до Миронової, зазирнула їй у вічі й сказала:
– Привіт, Залізна Кнопко!
Їй хотілося з кожним зіткнутися, на кожному перевірити свою хоробрість.
– Привіт, коли не жартуєш, – відповіла Миронова. – А що далі?
– Дивуюсь я з тебе, – зітхнула Ленка, – ось що.
– Чому ж ти дивуєшся, якщо не таємниця? Миронова була не Рудий, вона не здавала своїх позицій.
– Тому, що ти така правильна, а знаєшся з Валькою. А він – шкуродер. Ай-ай-ай!.. По карбованцю здає собак на шкуродерню. Отак, правдоборцю!
– Ну ти, легше! – стрепенувся Валька.
– Що це ти мелеш про Вальку? – запитав з прогрозою Кудлатий.
– А що, хіба ти, пикатенький, кинув з бідолашних собачок здирати шкури? – Ленка смикнула Вальку за краватку й обернулася до Кудлатого: – Ну стусони мене, щоб я замовкла! Ну доведи, що сила – це найголовніше у житті!
– І стусоне! Стусоне! – вигукнув Валька, –Набріхуєш на мене! Базікало! – замахнувся він на Ленку.
– Ой, боюся! – Ленка засміялася, проте не похитнулась і не відступила.
А Валька побоявся її вдарити. Завжди бив влучно, а тепер злякався.
– Ну, до побачення!.. – Ленка помахала всім рукою. – Щось мені зробилося з вами нудно. Радійте… Ви ж домоглися свого! Ви – переможці!.. Завтра я від'їжджаю. Тож давайте хором – раз, два, три: "В нашому класі біль-ше не-має Опу-да-ла…" Ну!.. Любенькі!.. Ну чого ж ви язики проковтнули?
Ленка зірвала з Шмакової квітку з сукні й приколола собі на куртку. Поволі застебнулася. Натягнула шапку по брови, ховаючи свою стрижену голову. Потім серйозно й сумно мовила:
– Чесно кажучи, шкода мені вас. Бідні ви, бідні люди, – і пішла собі.
Зникла, випарувалася Ленка, начебто її тут і не було. У кімнаті панувала моторошна неприродна тиша.
І раптом Кудлатий рвонувся вперед і схопив Вальку за руку:
– Що це Безсольцева про тебе тут молола?
– Та вигадала вона все!– залементував, випручуючись, Валька. – Кому повірив? Змії?
– А це що? – Кудлатий висмикнув з Вальчиної кишені повідець з нашийником. – А це що?! – Він потряс повідцем перед носом до смерті переляканого Вальки.
– Це?.. – Валька про всяк випадок відступив під натиском Кудлатого. – Це?..
– Знаряддя шкуродера! Ось це що! – вигукнув Рудий.
Кудлатий кинувся до Вальки, а той рвонув вбік і заметався навколо столу. Він бігав, шпурляючи під ноги Кудлатому стільці, проте ще не здавався, а вигукував на ходу слова погрози.
– Я Петькові скажу! В нього дружки!.. Тебе скрутять! Можеш у свого батька запитати!.. Він тобі розповість!..
– Кудлатий, це вони! – здогадався Рудий. – Слухайте, це вони!.. Отже, це Петькові дружки прострелили руку твоєму батькові, коли він у них лося відбивав! Точно!..
– То це ви! – заревів Кудлатий і, змітаючи все на своєму шляху, кинувся на Вальку.
Валька рвонув до дверей, щоб урятуватися втечею, але Рудий дав йому підніжку – він упав, і Кудлатий напосів на нього.
Нарешті Валька все ж примудрився, вирвався, підхопився, щоб бігти, але опинився на повідці, на якому водив собак на шкуродерню.
Нашийник щільним кільцем облягав Вальчину шию, а кінець повідця міцно тримав у руці Кудлатий, і обличчя в нього було похмуре й нещадне.
– Ти що?.. – Валька заплакав. – Ти що?.. Хлопці, – благав він, – дівчата! Кудлатий мене задушить!..
– Вийдімо звідси, – сказав Кудлатий і потягнув за повідець, не дивлячися на Вальку.
Валька понад усе боявся вийти кудись із Кудлатим, він опирався і листом стелився, він хапав повідець і вигукував:
– Хлопці, хіба так можна? Хлопці, дівчата!.. Людина на повідці?!
Проте ніхто не заступився за Вальку. Тоді Валька став благати:
– Кудлатий, – благав він, – я більше не буду! Це все Петько! Ось і Димку запитай!.. Він знає, він скаже: Петько – звір!
– Кому кажуть – вийдімо!– Кудлатий міцно потягнув за повідець.
Валька не встояв. Він упав навколішки й підповз до Миронової:
– Миронова, чого ж ти мовчиш? Заступися!.. Я більше не буду!
– Відпусти його, Кудлатий, – сказала Миронова. Кудлатий погаявся мить, а тоді шпурнув повідець Вальці в обличчя.
– А ти встань! – гидливо сказала Миронова Вальці. – Не плазуй!
Валька схопився на рівні і, знімаючи тремтливими руками нашийник, швидко промовив:
– Я все по закону… Собак беру бродячих…
– Іди геть! – наказала Залізна Кнопка. – Не годен ти для нашої справи.
– Чому? – здивувався Валька. – Хіба я з вами не в згоді? Хіба я не ганяв Опудало?