– А я тобі вже давно простила, – сказала Ленка.
І Микола Миколайович скрушно подумав, що навіть на схилку літ цілком розумна людина, як-от він, припускається таких непоправних помилок.
"Спалити її на вогнищі!" – заволав Рудий.
"Хапайте її! – наказала Залізна Кнопка. – І тягніть у сад! – Вона вимахувала моєю сукнею. – Чекайте нас там. Ми швидко".
Хлопці накинулися на мене.
"За ноги її!– горлав Валька. – За ноги!.."
Вони повалили мене й схопили за ноги та руки. Я хвицалася і борсалася що було сили, але вони мене скрутили й виволокли в сад.
Залізна Кнопка й Шмакова витягли опудало, припасоване до довгої тички. Слідом за ними вийшов Димка і став осторонь. Опудало було в моїй сукні, з моїми очима, з моїм ротом по вуха. Ноги зроблені з панчіх, набитих соломою, замість волосся стирчало клоччя і якесь пір'ячко. На шиї в мене, тобто в опудала, теліпалася дощечка зі словами "ОПУДАЛО – ЗРАДНИК".
Ленка замовкла і якось уся згасла.
Микола Миколайович зрозумів, що настав край її розповіді й край її сил.
– А вони веселилися навколо опудала, – мовила Ленка. – Стрибали й реготали:
"Ух, наша красуня-а-а!" "Дочекалася!"
"Я придумала! Я придумала! – Шмакова з радощів застрибала. – Нехай Димка розпалить вогнище!.."
Після цих слів Шмакової я зовсім перестала боятися.
Я подумала: якщо Димка розпалить, то, може, я просто помру.
А Валька тим часом – він повсюди встигав перший – увіткнув опудало в землю й насипав навколо нього хмизу.
"У мене сірників немає", – тихо сказав Димка.
"Зате в мене є!" – Кудлатий тицьнув Димці в руку сірники й підштовхнув його до опудала. Димка стояв біля опудала, низько похиливши голову.
Я завмерла – чекала востаннє! Ну, думала, він зараз обернеться і скаже: "Слухайте, Ленка ні в чому не винна… Усе я!"
"Підпалюй!"-наказала Залізна Кнопка.
Я не витримала й закричала:
"Димко! Не треба, Димко-о-о-о!.."
А він, як і перед тим, стояв біля опудала – мені було видно його спину, він згорбився й здавався якимсь маленьким. Може, тому, що опудало було на довгій тичці. Тільки він був маленький і недужий.
"Ну, Сомов! – сказала Залізна Кнопка. – Будь нарешті послідовний!"
Димка впав навколішки і так низько похилив голову, що в нього стирчали самі плечі, а голови зовсім не було видно. Вийшов якийсь безголовий підпалювач. Він черкнув сірником, і полум'я вогню виросло над його плечима. Потім підхопився й квапливо відбіг убік.
Вони підтягли мене впритул до вогню. Я невідривно дивилася на полум'я вогнища. Дідусю! Я відчула тоді, як це полум'я охопило мене, як воно палить, пече й кусає, хоч до мене доходили тільки хвилі його тепла.
Я закричала, я так закричала, що вони від несподіванки випустили мене.
Коли вони мене випустили, я підскочила до вогнища й заходилася розкидати його ногами, хапала палаюче суччя руками – мені не хотілося, щоб опудало згоріло. Мені чомусь страшенно цього не хотілося!
Перший схаменувся Димка.
"Ти що, очманіла? – Він схопив мене за руку й намагався відтягти від огню. – Це ж жарт! Ти що, жартів не розумієш?"
Я дужа стала, легко його перемогла. Так штовхнула, аж він полетів шкереберть – тільки п'яти мелькнули до неба. А сама вихопила з вогню опудало і заходилася ним вимахувати над головою, наступаючи на всіх. Опудало вже взялося вогнем, і всі вони злякано сахалися від цих іскр.
"Куртку спалиш, – запищала Шмакова. – Будеш відповідати!"
"Вона збожеволіла!" – вигукнув Рудий і кинувся від мене навтіки.
А інші кричали:
"Так їй і треба! Зрадниця…"
"От навіжена!"
"Браття! По домівках!.."
Вони порозбігалися.
А я так закрутилася, розганяючи їх, що ніяк не могла зупинитися, аж поки впала. Поряд зі мною лежало опудало. Обпалене, воно тріпотіло на вітрі й від того було наче живе.
Спершу я лежала з заплющеними очима. Потім почула, що пахне смаленим, розплющила очі – в опудала курілася сукня. Я приплюснула жевріючу пелену рукою і знову впала на траву.
Потім до мене долинув голос Залізної Кнопки.
"Ти чому зупинився? – запитала вона в когось. – Тобі знову її жаль?.."
Я підвела голову й побачила Миронову й Димку.
Пам'ятаю, тої миті мені здалося, ніби я сиджу в глибокому-глибокому колодязі, а Миронова розмовляє десь у мене над головою. Голос у неї був різкий і боляче бив по вухах.
"Усе-таки, каже, ти малодушна людина. Вона ж зрадниця! Розуміти це треба".
Почувся хрускіт гілля, кроки віддалилися, й запала тиша.
Не знаю, скільки я так пролежала, – може, годину, а може, й хвилину, тільки я відчула, що хтось стежить за мною. Я озирнулася й знову побачила в заростях Димку. Він відхилив убік чагарник, за яким ховався, й поволі підійшов до мене.
– Дідусю, знаєш… – мовила Ленка сумним голосом, – я прийшла на вогнище однією людиною, а підвелася з землі назустріч Димці зовсім іншою… Ось тоді-то я й подумала, що моєму життю край.
– А Димка що ж? – ледь чутно прошепотів Микола Миколайович.
– А Димка? Пояснив мені, як усе було і як буде далі. "Я їм розповів, каже, що це я. А вони не повірили. Ти ж чула…"
Здається, я йому щось відповіла, а може, й нічого. Не пам'ятаю.
А він:
"Тепер мені повірять. Ось побачиш. Я не відступлю, поки вони мені не повірять".
Він був такий, як завжди. Ну ніби нічого не сталося. Стояв переді мною охайний, чистенький, від вогнища розпашів. Говорив, говорив про "повірять" і "не повірять", про те, що вони звикнуть до цього й усе зрозуміють. А я слухала його, слухала… Потім усміхнулася. Тепер розумію чому: від ніяковості й сорому за нього. А він, коли побачив, що я усміхаюся, посміливішав, голос його зміцнів і вже дзвенів, линув угору разом з іскрами згасаючого вогнища… Того самого вогнища, яке він щойно розпалював, щоб зрадити й принизити мене.
"Вони валятимуться у тебе в ногах, – говорив він. – Я примушу їх це зробити!"
Я почала знімати сукню з опудала. Вона була пропалена в кількох місцях. Коли я стягувала її, то обпеклася. Не помітила, що солома під сукнею досі ще жевріла. Я скрикнула від болю. Вигляд я мала, мабуть, жалюгідний, тому що Димка так розхоробрився, що простягнув руку й доторкнувся до моєї щоки:
"У тебе кров".
Я відскочила від нього немов ужалена:
"Ні! Не чіпай мене!.. Не смій!"