Проте Ленка вже лежала із заплющеними очима: чи прикидалася, чи то й справді спала.
Микола Миколайович довго стояв посеред кімнати, потім узяв зі стільця ведмедячу морду, поклав її на стіл, а сам сів на звільнене місце й тепер уже без будь-якої радості, а швидше машинально дописав у свій зошит: "…у селі Вертушині в Наталі Федорівни Колкіної картину художника М. І. Безсольцева, на якій зображено його внучку Машу у віці 10-11 років. Це остання робота художника, виконана незадовго перед смертю".
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
– Наступного дня після свят я прала сукню, – знову почала свою розповідь Ленка. – Коли я кинула камінь у Димчине вікно, то впала в калюжу й геть забруднилася. Я прала сукню і все думала, думала про Димку. І раптом зрозуміла: ненавиджу його!
Раптом мені кров шугнула у голову, я влетіла в кімнату й заходилася хапати свої речі, щоб поїхати. "Отоді він потанцює!.. Буде мені листи писати, – думала я, – а я йому не відповім. Хоч десять листів на день, хоч сто штук! Ні за що не відповім ніколи!"
А сама гасала по кімнаті й хапала, хапала свої речі й пхала їх у портфель. І раптом побачила крізь вікно, що в наш сад увійшов Димка!
Я схопила сукню й вибігла в сад, начебто треба її висушити. Ну, словом, вискочила в сад, вішаю сукню, а в самої серце знаєш як стрибало!
Димка підійшов і зупинився позад мене. Я вдала, ніби не чую, що він стоїть і дихає мені в потилицю. Нарешті не витримала й озирнулася. Він стояв переді мною, низько похиливши голову. Постояв так і видушив:
"Ти знаєш, хто я?"
Я намагалася щосили бути спокійною, а головне, незалежною. Така горда й неприступна! А коли він мені сказав: "Ти знаєш, хто я?", то усміхнулася кутиком рота; я ж володіла собою, хоча насправді я зовсім не володіла.
"Здається, я тебе пізнаю… Ти начебто Димка Сомов?.." – поволі відчеканила я, щоб він не помітив, що в мене голос тремтить; потім глянула на нього – бачу, він хвилюється дужче за мене.
"Якби ти знала, хто я насправді, то не усміхалася б і не жартувала… – Він на мить замовк, а потім тихо-тихо вимовив, самими губами прошепотів: – Тому що я підлий!.. Щонайпідліший боягуз!.."
– Дідусю! – Ленка схопила Миколу Миколайовича за руку. – Як він це сказав, усе обличчя в нього взялося плямами. Яскраво-червоними!.. Немовби хто його розфарбував червоною фарбою. Він просто палахкотів, а очі металися, бігали в цьому моторошному полум'ї. "Ну, – подумала я, – тебе треба рятувати, адже ти загинеш, адже ти згориш у цьому страшному вогні".
"Ти боягуз? – кажу я йому. – Ніякий ти не боягуз! Адже ти у Вальки собак відбивав!.. Ти навіть Петька не злякався!.. Адже ти Маргариті всю правду виклав!.."
А він:
"Ні, ні, ні! Правду казала Маргарита: я. жалюгідний, найпослідущий боягуз! Ти кажеш, я признався Маргариті?.. А знаєш чому? Тому що я хотів собі довести, ніби нічого не боюся. А я боюся, боюся… Побитися з кимось мені не страшно, а от сказати всім правду я не можу. Подумав: скажу Маргариті, а в кіно все викладу хлопцям та дівчатам і доведу собі, що я не боягуз. А коли побачив їх, чомусь раптом перелякався. Ну, заспокоїв себе, вранці скажу, в школі. Одразу перед усіма й перед Маргариток). І не буду хитрувати та викручуватися. А вранці – наказ директора. І я знову злякався. Потім після наказу директора дочекався, коли Маргарита пішла, й знову хотів був… Ні, не зміг. І згодом, коли тобі бойкот оголосили, теж злякався. А ввечері з цією ведмедячою мордою… Прийшов до наших, щоб їм усе розповісти і… Ні, я негідник!.."
Він звів на мене очі. Дідусю, вони були повні сліз!
"Але тепер я всім-всім усе скажу! – мовив Димка. – Ось побачиш! Ти мені віриш?"
"Вірю", – відповіла я.
"А якщо віриш, потерпи!"
"Я потерплю".
"Я їм геть усе скажу, – провадив далі Димка. – І тебе до них одведу. Коли тільки ти захочеш, тоді й одведу. Вирішиш і відразу приходь до мене. Я чекатиму на тебе. Прийдеш?"
А я зраділа:
"Прийду, кажу, обов'язково", – і сама, дурна, розквітла.
Димка підійшов до мене… і поцілував! Уявляєш – по-ці-лу-вав!– промовила Ленка по складах. – Ти не дивуєшся?
– Дивуюся, – швидко відповів Микола Миколайович. – Я дуже дивуюся.
– Ото і я здивувалася! Каже, що боягуз, а сам робить такі відчайдушні вчинки. Ти мені скажи, чи повинна була я після цього знову повірити в нього?
– Повинна була, – сказав Микола Миколайович. – І молодець, що повірила. Вірити треба до останку.
– Коли він мене поцілував, то я спершу засміялася. А потім немов скам'яніла. Може, я простояла б отак до ранку, якби не пролунав Вальчин крик.
"Попався, Сомику! – загорлав він. – Нарешті!.. Настав тобі кінець!.. Можна грати жалобний марш… Та-ра-ра-ра, – завив він, потім засміявся й вигукнув: – Усім розповім, що ти ходиш до Безсольцевої!"
А сам тим часом стягував з вірьовки мою сукню.
Я рвонулася до нього, але він одбіг.
"Опудало, привіт, – і помахав моєю сукнею над головою. – Принесеш ведмедячу морду – одержиш сукню".
"Ну гаде!" – заволав Димка й кинувся за Валькою.
Той гайнув до огорожі, видерся на неї, хвицнув Димку ногою і зістрибнув на той бік.
"Віддай сукню! – крикнув Димка. – А то матимеш!"
"Плював я на тебе! – заверещав Валька з-за огорожі. – Тепер ти в мене потанцюєш! Тепер я всім розповім, як ти навколо Опудала крутився!.. Ах, пробачте, ах, звиніть, поцілунок мій прийміть!" Він знову зареготав і зник.
"Не хвилюйся, – сказав мені Димка. Він був немов у лихоманці. –Я відберу сукню! Швидко!.. Сьогодні!.. Зараз же!.. І все їм скажу! Все! Все! Всім!.."
Він схопився з місця.
"Стривай!" – крикнула я.
Димка зупинився, а я побігла й принесла йому ведмедячу морду.
"Поверни! Я з тобою!" –.сказала я.
"Ні, я сам. – Він раптом зовсім заспокоївся, лице його стало таке, як завжди, знайоме мені. – Ти ще там злякаєшся… А здорово твій дід зняв із мене цю морду…" Він узяв у мене ведмедячу морду.
"Так, він меткий", – сказала я.
Мені здалося, ніби ми з ним не розлучалися, що ніхто не ганяв мене по вулиці, не кричав "Опудало" й "гадина", не страхав ведмедячою мордою.
"А він знає?.. – запитав Димка. – Твій дідусь… про мене?"
"Ти що! Це ж наша таємниця", – сказала я.
На мою думку, йому сподобалася моя відповідь. Ми помовчали.