"Що хочеш", – безтурботно відповіла я.
Тепер, коли я все розповіла Димці, зовсім перестала боятися. Мені стало радісно, що він знає, що я його врятувала.
"Вони нас зацькують", – похмуро промовив Димка.
"А я не боюся, – відповіла я. – Адже ми вдвох?"
"Удвох! – І раптом рвонувся, просто як скажений: – Ходімо до наших! Я їм усе розповім!.."
"А онде вони!-Я їх побачила здалеку й гукнула:– Хлопці, дівчата!"
Вони вибігли з-за рогу, але вигуку мого не почули й нас не помітили.
Димка чомусь затулив мені рот рукою і втягнув у відчинені двері перукарні.
Тьотя Клава глянула на нас з великим подивом. Вона хотіла, видно, запитати, чому це Димка затулив мені рот і тягне, але не встигла, бо за вікнами перукарні замелькала наша погоня: Миронова, Кудлатий, Рудий, Шмакова, Попов…
"Толику!" Тьотя Клава побачила крізь вікно Рудого.
"Вони тут! – долинув до нас Вальчин голос. – У мене собачий нюх".
"Ну, – подумала я, – зараз вони нас знайдуть, схоплять, витягнуть на білий світ… Залементують: "Бий її!" А Димка тоді все про мене й розповість!.. Ото сміху буде", – думала я і тому раділа.
Від цієї миті починається все найсумніше. Коли б я була не дурна, то відразу все зрозуміла б. Але я сподівалася і була мов сліпа. Ну, словом, глянула я на Димку, а він знову злякався, його знову всього перевернуло. Очі в нього бігали, губи тремтіли… В нього, знаєш, усе йшло хвилями.
То сюди, то туди. Тому мені й шкода його було. Коли нікого немає – він хоробрий. Як з'явилися хлопці з дівчатами – найпослідущий боягуз.
Ну, словом, стояли ми за занавіскою, не ворушилися. А тьотя Клава швидко-швидко затупотіла до дверей, щоб схопити свого улюбленого сина. Проте хоч як вона поспішала, а Димка все ж таки примудрився й устиг її попросити, щоб вона нас не виказувала. Таким тремтливим голосом:
"Тьотю Клаво, не виказуйте нас… Ми від них сховалися. Гра в нас така".
Тьотя Клава кивнула на ходу, що все зрозуміла, відчинила двері й гукнула:
"Толику, ти чому не поїхав?"
"Нас не взяли", – відповів Рудий.
Він стояв за три метри від нас. Я бачила навіть його обличчя, воно визирало з-за плеча тьоті Клави.
Я подумала, що зараз неодмінно чхну, адже завжди, коли хтось ховався, він чхав або кашляв у найнеслушнішу мить. Але мені не кашлялось і не чхалося.
Дідусю! Я тепер знаєш як шкодую, що не чхнула навмисно. А то Рудий почув би, всіх покликав. І Димка мусив би все розповісти… Від єдиного чхання, подумати тільки, багато що змінилося б.
Коли Рудий виклав матері, що нас не взяли, вона просто відпала, відступила від нього й обличчя затулила руками.
"От лихо! А я батькові подзвонила. Попередила, що ти виїхав".
"А він що?" – швидко запитав Рудий.
"Сказав, що радий і чекає", – відповіла тьотя Клава.
"Чекає?.. – Я побачила, як Рудий змінився на обличчі – в нього раптом запалали щоки. – Чекає мене?!"
"Звісно, тебе. А то кого ж. – Тьотя Клава потермосила Рудого по голові. – А ти не вірив, що він тобі буде радий".
Я скосувала на Димку – незручно було, що ми підслуховуємо чужу розмову. Адже Рудий не знав, що ми його чуємо. Я штовхнула ліктем Димку і хотіла вийти зі схованки, але Димка притис мене до стіни.
"То, може, він сам тоді приїде? – якось тихо й невпевнено запитав Рудий. – Ото було б здорово!"
"Ну що ти. – Тьотя Клава зітхнула: – Сам він ніколи не приїде".
"Чому?.. – Я ніколи не чула, щоб у Рудого був такий сумний, відчайдушний голос. – Адже ми три роки не бачилися! І ти сама казала, що він радий, що чекає".
"Не збереться, – тьотя Клава зітхнула. – В нього робота".
"Збереться! Збереться!" – раптом закричав Рудий.
"Ти що, Толику?.. – Мені було видно, як тьотя Клава обійняла сина. – Ну не плач!"
"Рудий! – долинув голос Кудлатого. – їх тут немає! Біжимо!"
"Ну я їм покажу! – Рудий вирвався з материних рук. – Ну в мене Опудало потанцює!.."
"Толику! Толику!" – закричала тьотя Клава, але Толиків і слід прохолов.
Тьотя Клава ввійшла в перукарню і натрапила на нас, – вона, видно, про нас забула.
"А-а-а, ви ще тут! – сказала вона. – Стривайте, стривайте, ви ж з одного класу з моїм Толиком?"
"З одного", – видушив Димка.
"А чому вас до Москви не взяли?" – запитала тьотя Клава.
Ми з Димкою перезирнулися.
"Ну, тому… – відповів Димка, – тому, що ми вчора втекли з уроку в кіно".
"От безсовісні! – тьотя Клава похитала головою. – От негідники!"
Ми не стали її слухати й вискочили з перукарні. Димка раптом чомусь поклав свою руку ось сюди.
Ленка показала Миколі Миколайовичу, як Димка поклав руку їй на плече.
– Ну немовби ми дорослі, хлопець і дівчина. – Вона усміхнулась і глянула на Миколу Миколайовича: –От коли тобі було дванадцять, ти обіймав дівчину?
– Я?.. У дванадцять? – Микола Миколайович вкрай розгубився від цього запитання.
Він хотів збрехати Ленці, що, звісно, обіймав, але потім відчув, що почервонів, як хлопчисько, – брехати він зовсім не вмів, – і признався, що не обіймав.
– Ось бачиш, – переможно сказала Ленка, – а Димка мене обійняв. Удень. При всіх. При сонці й при людях. Рука в нього була гаряча-гаряча. Я так від цього очманіла, що рот у мене сам по собі поліз до вух, і я забула, що вирішила бути красунею. Я була рада, що Димка мене обійняв, тільки страшенно збентежилася, ноги в мене не рухались, а я вся зіщулилася, щоб стати меншою.
А коли ми так вийшли на нашу вулицю, то Димчина сестра, зловредна Свєтка, побачила, що ми йдемо обійнявшись, га як заверещить.
"Молодий молоду посадив на ляду! Молодий молоду посадив на ляду! Ой, вставай, молода, бо холодна ляда!"
"Ото дурна, – сказав Димка. – Ти не звертай уваги!"
Я оглянулася на Свєтку й сказала:
"Ну кричи, кричи ще!"
"Ленка – молода! Ленка – молода! – несамовито заверещала Свєтка. – А Димка – молодий!" – і кинулася навтьоки.
Ми лишилися на місці.
Знаєш, дідусю, мені чомусь сподобалося, що Свєтка мене дражнила. – Ленка обернулася до Миколи Миколайовича: – Це погано?
– Чому ж погано, – відповів Микола Миколайович, – це якоюсь мірою чудово.
– От і я так подумала, – у захваті сказала Ленка. – Точнісінько як ти. І мені захотілося вчинити щось надзвичайне. "Знаєш, Димко, – кажу, – знаєш… я зараз піду в перукарню до тьоті Клави!"