Та чи варто заради того повертатися, щоб на мить усе це побачити й почути, а тоді назавжди втратити?
"А як же інакше?" – подумав він і поїхав у рідні краї.
У страшні години своєї останньої хвороби, в ту самотність, а також у ті дні, коли він буквально гинув від воєнних ран, коли не було сил ворушити язиком, а між ним і людьми виникала тимчасова смуга відчуження, голова в Миколи Миколайовича працювала ясно і цілеспрямовано. Він особливо гостро відчував, як важливо для нього, щоб не урвалася тоненька ниточка, яка зв'язує його з минулим, тобто – з вічністю…
Цілий рік до його приїзду будинок стояв забитий. Його поливали дощі, на даху лежав сніг, і ніхто його не згрібав, тому дах, і так уже давно не фарбований, в багатьох місцях продірявився й проржавів. А східці головного ґанку геть прогнили.
Коли Микола Миколайович побачив свою вулицю і свій дім, серце в нього так закалатало, аж він перелякався, що не дійде. Він постояв кілька хвилин, звів дух, твердим військовим кроком перетнув вулицю, рішучо відірвав хрест од хвіртки, ввійшов у двір, відшукав у сараї сокиру й заходився нею відривати дошки від забитих вікон.
Несамовито орудуючи сокирою, забувши вперше про хворе серце, він думав: головне – відбити дошки, відчинити навстіж двері та вікна, щоб будинок знову почав жити своїм повсякденним життям.
Микола Миколайович закінчив роботу, озирнувся і побачив, що позаду нього, скорботно склавши на грудях руки, стояло кілька жінок, обговорюючи між собою, хто б із Безсольцевих це міг бути. Проте вони всі були ще такі молоді, що не могли знати Миколу Миколайовича. Перехопивши його погляд, жінки почали усміхатися, згоряючи від цікавості та бажання порозмовляти з ним, але він мовчки кивнув їм, узяв чемоданчик і зник у дверях.
Микола Миколайович ні з ким не заговорив не тому, що був такий відлюдкуватий; просто кожна жилка тремтіла в нього всередині при зустрічі з домом, який був для нього не просто дім, а його життя й колиска. Згадувався дім завжди йому великим, просторим, таким, що пахнув теплом груб, гарячим хлібом, теплим молоком і свіжовимитою підлогою. І ще коли Микола Миколайович був маленьким хлопчиком, то завжди гадав, що в них удома живуть не тільки "живі люди", не тільки бабуся, дідусь, тато, мама, брати й сестри, незліченні дядьки та тітки, що приїздили та від'їздили, а ще й ті, що були на картинах, розвішених по стінах у всіх п'яти кімнатах.
Це були селянки та селяни в домотканому одязі, зі спокійними й суворими обличчями.
Панії та панн в химерних костюмах.
Жінки в гаптованих золотом сукнях зі шлейфами, з блискотливими діадемами у високих зачісках. Чоловіки в сліпучо-білих, голубих, зелених мундирах з високими стоячими комірами, в чоботах із золотими та срібними острогами.
Портрет славетного генерала Раєвського, в парадному мундирі, при численних орденах, висів на найвиднішому місці.
І це почуття, що "люди з картин" насправді живуть у їхньому домі, ніколи не полишало його, навіть коли він став дорослим, хоч, може, це й дивно.
Важко пояснити, чому так було, але у найбільшій скруті, у передсмертній агонії, на тяжкій, кривавій роботі війни він, згадуючи дім, думав не тільки про своїх рідних, які населяли його, але й про "людей з картин", яких він ніколи не знав.
Річ у тім, що прапрадід Миколи Миколайовича був художник, а батько, лікар Безсольцев, віддав багато років свого життя, щоб зібрати його картини. І скільки Микола Миколайович себе пам'ятав, ці картини посідали чільне місце в їхньому домі.
Микола Миколайович відчинив двері з деяким побоюванням. Раптом там що-небудь непоправно змінилося. І він мав рацію – стіни дому були голі, зникли всі картини!
У домі тхнуло вологістю й затхлістю. На стелі й по кутках було павутиння. Численні павуки та павучки, не звертаючи на нього уваги, робили свою копітку мудровану роботу.
Польова мишка, яка знайшла притулок у занедбаному будинку, мов цирковий канатоходець, кілька разів весело перебігла дротиною, що лишилася на вікні від завіс.
Меблі були зсунуті зі своїх звичних місць і зачохлені старими чохлами.
Відчай і жах охопили Миколу Миколайовича, – подумати тільки, картини зникли! Він спробував ступити крок, та послизнувся й ледве встояв – підлога була вкрита тонким шаром легкого інею. Тоді він заковзав далі, мов на лижах, залишаючи довгі сліди по всьому домі.
Ще кімната!
Ще!
Далі! Далі!..
Картин ніде не було!
І тільки тоді Микола Миколайович згадав: сестра писала йому в одному з останніх листів, що зняла всі картини, загорнула їх у мішковину й склала на антресолі в найсухішій кімнаті.
Микола Миколайович, стримуючи себе, ввійшов у цю кімнату, виліз на антресолі й тремтячими руками заходився витягувати одну картину за одною, боячися, що вони загинули, промерзли або відволожилися.
Проте сталося чудо – картини були живі.
Він з великою ніжністю подумав про сестру, уявивши собі, як вона знімала картини, ховала їх, щоб зберегти. Як вона, квола, усохла з роками, дбайливо пакувала кожну картину. Видно, трудилася цілими днями не один місяць, поколола собі руки голкою, коли зашивала цупку мішковину. Одного разу впала з полу, та – вона писала йому про це – відлежалась і знову пакувала, аж поки довершила свою останню в житті роботу.
Тепер, коли картини знайшлися, Микола Миколайович заходився біля будинку. Найперше він затопив груби, а коли шибки вікон запітніли, відчинив їх навстіж, щоб вийшла з дому вологість. А сам щоразу підкладав та й підкладав у грубки дрова, зачарований полум'ям та гуготінням вогню. Потім він вимив стіни, приніс драбинку, добувся до стель і, нарешті, міняючи кілька разів воду, ретельно вишкріб підлогу, мостина за мостиною.
Поступово всім своїм єством Микола Миколайович відчув тепло рідних груб і звичний запах рідного дому, – він радісно наморочив йому голову.
Уперше за останні роки Микола Миколайович з полегкістю відітхнув.
Ось тоді він зняв чохли й розставив меблі. І нарешті розвісив картини. Кожну на своє місце.
Микола Миколайович огледівся, поміркував, що б ото його зробити ще, – і раптом збагнув, що йому понад усе кортить сісти у старе батьківське крісло, яке звалося чарівним словом "вольтерівське". В дитинстві йому не дозволялося цього робити, а як кортіло вмоститися в ньому з ногами!..