А Шмакова тим часом лічила гроші – ворушила губами, немов листя шелестіло в траві. Ніс у неї видовжився, вона й носом допомагала собі лічити. Тільки один раз відірвалася, коли краєчком ока побачила, що Валька поцупив карбованця й сховав у кишеню. Тоді вона закричала не своїм голосом, що Валька привласнив карбованця.
Кудлатий схопив Вальку за комір, тон одразу повернув гроші й удав, ніби образився, ніби, мовляв, вони не зрозуміли його жарту.
"Не на дурну натрапив. Знаємо ми твої жарти, – зло відрізала Шмакова й знову радісно заспівала: – Все! Як слід. Немов у касі – по двадцять три крб!"
На вчительському столі лежало тридцять шість купок грошей – за числом учнів у нашому класі.
"То шо ж ви, працівнички, роти пороззявляли? Налітайте! – Шмакова акуратно підхопила одну купку. – Призберу ще й куплю голубу куртку. Я в нашому універмазі бачила. Збожеволіти можна!"
За Шмаковою гроші схопив Валька… і зараз же перерахував.
"Не довіряєш?" – посміхнулася Шмакова.
"Гроші лік люблять", – відповів Валька.
Потім почали брати інші… Одні хапали, другі брали недбало, треті перераховували. Кудлатий узяв дві купки й одну відніс Мироновій.
На столі лишилися Димчині гроші і мої.
"А вам що, гроші не потрібні?" – спитала Шмакова.
"Вони ж безсрібники", – хихикнув Валька.
Димка стояв поруч мене, і я відчувала, як його трясла лихоманка. Він рвонувся до столу, схопив свої гроші й зарепетував:
"Жмикрути нещасні!.. Та хай би ви вдавилися цими грошима!.."– Він підскочив до Вальки:-На тобі!.. На!.. – і почав тицяти йому свої гроші.
Я зрозуміла, що він знову хоробрий, і теж закричала:
"І мої віддай!"
Метнулася по гроші й тицьнула їх Димці.
А він тицяв Вальці ці гроші, а вони падали на підлогу й розсипалися, бо Валька перелякано відступав од нього, відштовхував його руки й торочив:
"Та відчепися ти від мене, псих!.."
Васильєв вигукнув, що хай усі гроші повернуть Димці й що справді можна поїхати до Москви взимку.
"Правильно, друзі! – підхопив Димка. –Скидай сюди гроші!" І він підібрав гроші з підлоги й зсипав їх знову на вчительський стіл.
А я від нього заразилася хоробрістю, ніби електрикою. Мене просто розпирало від гордощів за Димку: все ж таки більшість хлопців та дівчат як і досі його поважали. Я подумала, що зараз саме на часі розповісти про Маргариту. Він їй усе виклав не через боягузтво, а тому, що був за правду!
І я тепер теж гасала по класу, підбігала до хлопців і дівчат і говорила:
"Давайте гроші, давайте, повертайте!"
І дехто мені вже повернув, але я не встигла навіть покласти їх на вчительський стіл, тому що тої миті до нас підбігла Залізна Кнопка.
"Набридло, Сомов, – мовила вона. – Ну чому ти весь час мелеш язиком, базікаєш, а треба дізнатися про головне".
"Ви чули, що вона сказала? – В Димки ще блищали очі. – Я мелю язиком… Я пропоную заробити грошей і поїхати на зимові канікули до Москви… А вона називає усе це базіканням". Він підійшов до Миронової: – То скажи нам тоді ти, дорога Залізна Кнопко, якщо я базікаю, то що ж ти вважаєш головним?" Він схилився до неї й приклав долоню до вуха: мовляв, погано все розчув, повторіть.
І я теж повторяла, слідом за ним, кожен його порух і кожне слово:
"То скажи нам тоді ти, дорога Залізна Кнопко, що ж ти вважаєш головним?"-і я приклала долоню до вуха.
Проте нам з Димкою наші дотепність і винахідливість не допомогли. Ми не злякали Залізну Кнопку. Вона – не я. Вона сама кого хочеш налякає. Вона мені подобається, тільки вона дуже безпощадна.
"Хлопці й дівчата! – крикнула Залізна Кнопка, не звертаючи на нас уваги. – Знаєте, що головне? Я зрозуміла. Хтось доніс Маргариті, що ми стерли її напис на дошці. Тож виходить – нас зрадили".
Вона розумна, Залізна Кнопка, здогадалася. А я коли почула її слова: "Нас зрадили" – заточилася. Мене наче обухом по голові вдарили. Глянула на Димку, хотіла йому крикнути: "Ну чого ж ти мовчиш, потім пізно буде!" А самій від страху заціпило. І Димка, бачу, знітився. І блиск у нього в очах зник, і хоробрість кудись випарувалася. Отак Залізна Кнопка – взяла Димку на зубок і перекусила.
Ну, тоді й почалося. Усі почали галасувати. Вони горлали немов навіжені.
"Ну, ми його!.."
"Знайдемо зрадника!"
"Серед нас причаїлася гадина!"
"Тихо!.. – гукнув Кудлатий. – Виходить, хтось із наших наклепав Маргариті?.."
"Виходить", – відповіла Миронова.
"А хто?" – запитав Кудлатий.
Запала тиша.
"Хто зрадив? Хто зрадив?" – гадали хлопці й дівчата, позираючи одне на одного.
Це для них була таємниця, і їм хоч що б там було хотілося її розкрити. Тепер вони були всі заодно, і виходило, що всі проти нас. Вони дивилися в рот Залізній Кнопці: що вона скаже далі?
Залізна Кнопка підозріливе оглядала нас – шукала зрадника. Очі в неї були уїдливі-уїдливі, поволі рухалися по наших обличчях. Вона ще не добулася до нас із Димкою, а я вже .тремтіла від страху, бо Залізна Кнопка пропалювала наскрізь. А коли вона поглянула на Димку, то мовила дивним голосом, розтягуючи слова:
"Димко-о-о-о… А ти ж поверта-ав-ся-я!.."
На мене ця її манера розтягувати слова прикро діяла. Я сиділа ні жива ні мертва.
Нашу парту оточило кілька чоловік на чолі з Мироновою, і класом пішов шурхіт, що, звісно ж, Димка повертався по скарбничку.
"Точно! – Кудлатий схопив Димку за барки. – Ти повертався? Ану признавайся!.. Наразився ти на Маргариту?.. І все їй виклав?"
"Адже він у нас чистесенький! – заволав Валька. – В нього сумління є, міг і признатися".
"Але ж головне не сумління, а сила! – Кудлатий заніс над Димкою здоровезний п'ясток. – Ось я тебе як уперіщу посеред лоба, то й ноги відлетять!.."
"Ой-ой, – проспівала Шмакова, – а він перелякався. Друзі, а наш хоробрий Димочка перелякався. Оце номер!" – і затрусилася від сміху.
А Димка й справді злякався. І я теж злякалася. Він випручався: та відчепіться, мовляв, з вашими дурощами, хоча це вже були не дурощі.
"Друзі, Димка щось приховує! – вигукнув Валька. – Це ж факт, приховує! Дивіться, дивіться, в нього очі бігають! – Він зареготав. – Бігають! Ох, бігають!"
"Відчепіться!.. Набридли, пришелепки! – раптом якимось чужим голосом вигукнув Димка. – Через вас до Москви не попали!.. "Даєш кіно! Даєш кіно!" От вам ваше кіно боком вилізло!.."