— Не губіть! — пролепетав піп.
З другої кімнати вибігла попадя і повалилася Довбушеві до ніг.
— Змилуйтесь, — благала,— простіть!
— Уставайте, я не пан і не бог, щоб повзати переді мною на колінах, — сказав їй Довбуш.— Я дарую життя вашому попові. Але не тому, що ви просите, і не тому, що він духовна особа. А тому, що завдяки хитрості з цією вечерею мені вдалося відплатити панові за наших побратимів, які загинули тут позаторік... і за знущання над селянами...
Поки Довбуш розмовляв з попом, голодні опришки частувалися і їли смачні попові закуски. Піп, почувши, що йому не загрожує смерть, почав припрошувати й отамана. Попадя принесла й поставила перед Довбушем пляшку вина.
— Не отруєне? — спитав чи то жартома, чи то серйозно.
— Що ви?! — аж скрикнула попадя.— Ми ще в бога віруємо!
— Легка ваша віра. Випийте до свого чоловіка. Попадя випила до попа і передала йому чарку. Він
також випив і налив Довбушеві.
— Дай бог вам щастя,— промовив, підіймаючи чарку. Довбуш випив.
— Бог пороздавав щастя панам,— сказав він,— а для бідних у нього нічого не лишилось.
Піп хотів уже був щось сказати, але стримався.
— Недарма його й називають паном богом,—докинув Фока, акцентуючи слово "пан". Він не їв, тільки слухав розмову, не зводячи очей з Довбуша.
— Правда твоя, Фоко,— сказав Довбуш.— Колись, май, були ліпші боги. Ті, що лісом правили, горами, звіриною в лісі, полонинами і маржиною. Вони посилали весну й літо, осінь і зиму. Навесні вбирали всю землю в зелень, а взимі — у білі шати. То були добрі, веселі боги. А цей,, наш теперішній, дуже грізний: одно карав бідний народ і карає. Звісно — пан біг. Я чув, оповідали старі люди, що був колись чорний і білий боги. Чи то правда, Фоко? — звернувся він не до попа, а до свого улюбленця.
— Я теж таке чув,— відповів Фока.— Чорний і рі-лий боги не жили в згоді і раз на рік, на святого Купала, билися за те, кому богувати.
Піп слухав це богохульствування, мінився на обличчі, але не озивався.
Тільки під кінець все ж не втерпів, заговорив.
— Ви вірите в бога, пане отамане? — спитав урочисто.
Довбуш глянув на старого, і йому стало смішно. Пригадалася розповідь одного опришка, як той сповідався в церкві і піп побив його дерев'яним хрестом за те, що багато грішив.
— Чого ж смієтеся? — спитав піп.
— Бо мені смішно, — відповів Довбуш.— Питаєте, чи я в бога вірую. А що вам сказати? Я собі з богом не заходжу, бо не знаю, який він і де його шукати.
— В церкві,— сказав піп.
— Бачите. А я в церкву не ходжу, і тому не знаємось один з одним.
— Бог всесильний! — крикнув піп і підняв угору вказівний палець.
— Він сильний тільки в церкві, а в горах сильний я,— сказав спокійно Довбуш.
— Богохулиш?! Порівнюєш себе з богом?! Тебе гріх слухати! — перейшов на "ти" піп.
Довбуш устав. Не хотілося сперечатись.
— Наїлися, хлопці? — звернувся до побратимів, не відповівши нічого попові.
— Наїлись! — відповіли ті хором.
— Що ж, добре. Дякуйте чесним господарям за гостину, та й підемо. Не забудьте взяти їжі для вартових. Вони стерегли нас. І горілки для них захопіть.
Опришки виходили з-за столу і прямували до виходу, дякуючи попові й попаді за вгощення. Останнім вийшов з хати Довбуш.
— Бувайте здорові, дякую вам файно. Думаю,— сказав, вже переступаючи поріг,— що ви не будете більше казати у проповідях, щоб мене люди ловили, та й ціну за мою голову не будете призначати?
— Не буду, не буду! —тулив до грудей руки піп..
Проходячи через кухню, Довбуш побачив служницю, що мила посуд. Вийняв золотого таляра і подав дівчині:
— Ти, бідашечко, найбільше для нас потрудилась,— сказав їй ласкаво.
Вийшли надвір. Опришки вже всі були в зборі. Над ними, розпростерши крила, тремтіла весняна ніч.
Іван Бойчук показав себе хорошим командиром. Завдання отаманове виконав блискуче. Мов ураган, пронісся через Надвірну, Делятин, Дору, Ямну, Микули-чин, вирізав упень власників маєтків, погромив орендарів, на яких скаржилася біднота, постріляв лихварів і корчмарів, на яких показали селяни. З Микуличина подався на Космач, звідти через гори до Жаб'я і на Зелену, в глиб гір. Опришки несли з походу великі гроші, зброю, боєприпаси.
Поява опришків одночасно в кількох місцях викликала паніку серед польських панів та їхніх орендарів. Багаті купці, лихварі покидали насиджені місця, переселялися з Покуття на Поділля. Потоцький оголосив в округах Станіславському і Коломийському стан воєнної облоги. В ці місця він перекинув великі загони урядових військ і смоляків. По селах влаштовувалися облави на тих, хто співчував Довбушеві. Пройшли численні арешти. А в горах формувалися все нові й нові загони опришків.
Довбуш не мав де тримати стільки народу. Розпочалося будування нових укріплень на горі Стіг. З-поміж опришків знайшлося чимало теслярів. Нові курені будували з вузькими вікнами-бійницями на чотири боки. В кожному будинку-фортеці могло жити, а при потребі й оборонятися десять-двадцять осіб. Розташовано будинки було за планом Довбуша півколом — великою розігнутою підковою.
Протягом місяця табір був готовий. Навколо було розчищено чималий простір. Звідси можна було заздалегідь побачити ворога на великій відстані. Перед куренями покопано шанці з бійницями і надійним прикриттям зверху, а в середині табору, на великому подвір'ї, побудовано кошару та стайню.
По той бік гори, на південному схилі, була невелика полонина. Там ніхто ніколи не пас худоби. Довбуш велів освоїти її: кожному опришкові роздобути по одній вівці, а всім разом — п'ять корів і двох коней.
Цю худобу дозволив забирати, де хто хотів і міг: по цей і по той бік Карпат, але тільки у панів і на багацьких полонинах.
Перемучившись торішню зиму, Довбуш вирішив до наступної підготуватися серйозно.
Не минуло і двох тижнів, відколи був готовий табір, як на Довбушевій полонині вже паслися овечки, чотири корови і двоє коней. Знайшлись серед опришків і добровільні пастухи, а ватагом і старшим пастухом став Данило Вовк-Устеріцький.
Іноді вечорами Довбуш приходив до нього в стаю, і вони розмовляли собі як два колишні пастухи. Іноді заходила розмова про Дзвінку. Довбушеві хотілося ще і ще слухати про неї. Не спав через неї ночі. Це ж була його перша любов, палка, щира...