— Так! Шульц ще просив передати вам, що коли ви довше триматимете княгиню, то може статися, що князь від неї відречеться, і тоді за неї вже нічого не можна буде дістати. Князь думає, що з неї тут знущаються. Найбільш про це говорить Псович, та й Дідушок, що буває щодня в палаці, доливає у вогонь олії.
— Недовго вже доливатиме,—— сказав отаман,— Що ж далі?
— Шульц просив передати, що Дідушок замовив у нього новий замок до своїх дверей і самі двері хоче обкувати залізом.
— Добре. А що іще казала Дзвінка?
Фока глянув на отамана, здивований, що звістка про Дідушка наче не справила враження.
Почав говорити про Дзвінку. Розповів, як благала переконати отамана, щоб відпустив прокляту "білу панну" або щоб убив її, бо через неї згорає від ревнощів, мучиться, жити не може...
Але того не сказав, що Дзвінка нахвалялась прокрастися в табір і задушити розлучницю. Не сказав, що Дзвінка розпитувала про Анничку. Тільки порадив отаманові, щоб і Анничку відпустив у село. Бо вже пішли розмови, що опришки завели жінок у таборі. А це ой як недобре.
Довбуш слухав його мовчки. Коли той закінчив, міцно потиснув йому руку.
— Не бійся нічого, Фоко-брате, — промовив заспокійливо.— Все буде добре. І княгиню виміняємо на двох добрих опришків, і Анничку відпустимо, і Дзвінку заспокоїмо, щоб спала ночами. Ну й з Дідушком побалакаємо. Не поможуть ковані двері! Те, що він обіцяв крисаню талярів за мою голову, не мине йому марно. Віддячимо... Федоре! — гукнув він, підійшовши до дверей.— Та йди-бо до нас, погомонимо!
— Це мій друг і вірний оборонець,— сказав, коли старий ватаг увійшов. І розповів, як Фока охороняв його, коли він, не знаючи того, їхав до Дзвінки.
Фока червонів, ніяково всміхався. Був щасливий.
Надходив вечір. У стаю востаннє заглянуло сонце і спустилося кудись у провалля, щоб по короткім відпочинку знов з'явитися над горами. Зі стаї вийшов ватаг з трембітою, притулив її усник до рота, розставив широко ноги, відхилився назад усім тілом і заграв. Це він скликав пастухів на доїння і вечерю. Ось вже й зачувся собачий гавкіт, покрикування вівчарів і брязкіт дзвіночків на шиях овечок, а тоді показалися й самі дро-б'єта.
Обмін відбувся дуже просто. Княгині було передано амазонку і, вбрану до верхової їзди, в супроводі Аннич-ки і озброєного вартового доставлено до стаї Федора Штоли. Була важна, наче це й не вона ще недавно сиділа біля ватри й слухала розповіді Юринги або чепурилася перед дзеркальцем, здалеку забачивши Довбуша. її провели повз стаю і наказали зупинитися на певній відстані од Сулятицького. Побачивши княгиню, Сулятицький зняв капелюха. Він був, як і вчора, у цивільному, теж вбраний до верхової їзди, в чоботях з острогами.
Сподівався побачити сумну, виснажену, може, навіть хвору жінку, а побачив усміхнену, засмаглу, квітучу молоду красуню. Полон пішов на користь її вроді. Міркував собі, чи по дорозі додому можна буде їй про це сказати.
Довбуш мовчки стояв осторонь, спершись, на топі-рець. За ним стояли його найближчі друзі. Всі були озброєні. Коли княгиня Єва підійшла, він зробив крок уперед.
— Чи дотримали ви слова, пане посол,— звернувся він до Сулятицького.— Чи здорових, некатованих приводите ви до нас ваших бранців?
Він уже бачив їх здалеку і по усміхнених, щасливих лицях міг здогадатися, що й вони не зазнали тортур. Але формальність мусила бути виконана.
— Спитайте їх самі, пане отамане.
— Як, хлопці? Не били вас, не мучили в тюрмі? — звернувся до бранців Довбуш.
Хлопці низько вклонилися отаманові і сказали, що їх не били й не мордували.
— Тоді і я відпускаю вам пані живу й здорову,— сказав Довбуш.— І незайману,— додав усміхаючись.
Опришки зареготали. Княгиня вдала, що не чує, і швидко пішла до Сулятицького, який теж рушив їй назустріч. Він ввічливо поцілував їй руку і повів до засідланого коня. За кілька хвилин група з трьох вершників вже зникла в густому лісі, що оточував полонину, А ще через дві години тим самим шляхом спустилися в долину десятеро озброєних опришків на чолі з Довбушем. Довбуш вирішив, що це і є найкращий час для того, щоб порахуватися з Дідушком. З поверненням княгині у дворі всі будуть зайняті нею, увага до оборони послабиться.
Так воно й було. Вже добре смеркалось, коли опришки опинилися над самим селом. Дідушкова хата стояла окремо, як, зрештою, й багато гуцульських хат. Його оседок займав широке місце під горою і був обгороджений живими деревами і восочезним плотом. За хатою, на схилі гори, стояв чорною стіною старий смерековий ліс. Його Дідушок беріг, не рубав, бо ліс захищав оседок від зимових вітрів і сніговиць.
Коли опришки підійшли лісом вже майже під саму огорожу, на подвір'ї загавкали собаки: Дідушок тримав дві люті вівчарки і був певний, що ніхто до нього не зайде непоміченим, доки вони бігають у дворі. Він оце саме поспускав їх з ланцюгів. Але Довбуш передбачив і це. Серед опришків був недавній батрак Дідушків, що кілька років працював на багатія і вирощував його собак ще з щенят. І пси його добре знали. Довбуш послав його вперед.
Опришок упорався з вівчарками якнайкраще. Тільки-но він наблизився до оседку, собаки вибігли йому назустріч і, пізнавши, почали до нього лащитись. Шкода було довірливих тварин, та довелося двома ударами бартки покінчити з ними. Повернувшись до своїх, сповістив, що дорога вільна.
В одну мить опришки оточили хату. У вікнах світилося. Дідушок сидів за столом. Видно, готувався вечеряти. Сидів важний, червонолиций, як завжди, у жилетці.
Біля печі поралися його жінка й дочка. Поспішали подавати на стіл.
Першим побачив опришків Дідушків Іванко. Він вийшов чогось із сіней і на порозі зіткнувся з ними. Неважко було здогадатись, що це за гості. Побачивши їх, Іванко заверещав несамовито: "Опришки!", але тут же упав, звалений кулаком Криги. Відкинувши набік непритомного, опришки заскочили в кімнату.
Дідушок як сидів за столом, так і завмер. Кров зійшла з обличчя, і воно вкрилось смертельною блідістю. Перед ним стояв Довбуш.
— Як си маєш, Діду? — спитав спокійно.— Не сподівався сегодни гостей?
Дідушок сидів, немов прикутий до місця, не можучи видобути з себе й слова.