— Агі! Та вас сьогодні ж до криміналу поведуть.
— Хто?
— Жандарми.
— Кого?
— Вас.
— Цебто Яська Мідуху?
Вона скипіла. З червоної стала наче полотно. Але стрималась.
Гра, мій друже, була досить небезпечна. Зате рішуча. Принаймні, швидше виявиться лінія поведінки. Щоправда, Анні не випадало поведінку загострювати. Вона була ініціатором всієї історії з переховуванням і мусила почувати на собі тягар відповідальності (теж одна з причин недавніх сліз). Боячись діда, вона навряд щоб наважилася тепер розповідати йому про такі загострення. їй лишалося, на мою думку, одне: критися і старанно продовжувати гру. Перед сусідами гру в кузена, перед дідом — що все, мовляв, гаразд, ніяких підозрінь не може бути. Припустити інше — це припустити, що вони змовляться і вб'ють мене. Ну, звичайно, дурниця. Треба лише мобілізувати всю увагу та спритність на останню хвилину фронтових бур. Тоді всього можна сподіватись. Якщо ж обставини зрадять, і червоним не пощастить докотитися,— вижду, скільки треба, і якоїсь прекрасної ночі тихенько дам ходу. Я попросив запалити. Уявіть собі, вона спокійно, ніби нічого не трапилось, підходить до мене з цигаркою в простягнутій руці. Підходить, добродушно усміхається:
— Захотілося палити?..
— Да.
— Дуже?
— Дуже.
І перед самим моїм носом вона рве, шматує нещасну цигарку.
Так, думаю, це, зрештою, непогана ознака — немовби потвердження моїх здогадів про твою, голубонько, скруту. Безвихідність тебе дратує, кортить тобі мститися. Гаразд. Терпіння, тисячу разів терпіння.
Надвечір нова неприємність — з'являється верткий чоловічок, здоровкається і каже Анні, що родича, який до неї прийшов, треба зареєструвати в ґміні. Війт наказав, щоб конче це зробити, щоб не трапилось, крий боже, якого клопоту.
— Та він хворий, бідака... Він не годен і підвестися. Куди вже там йому до ґміни? Така біда мені, така біда...
Чоловічок співчував. Проте знайшов простий вихід: запропонував передати документи безпосередньо йому, обіцяючи швидко полагодити справу.
Анна погодилась, навіть подякувала за турботи.
— Тільки,— каже,— Ясько зараз спить, цілу ніч промучився, аж оце... А я без нього не знаю. Дозвольте вже завтра принести. Я сама вам принесу.
Вони ще довго говорили про війну. Почувалась розгубленість, хоча чоловічок запевняв, що нічого страшного нема, і ворогові, мовляв, уже дано рішучу відсіч.
На прощання він знову нагадав, що завтра, найпізніше післязавтра конче треба зареєструватись.
— Добре, добре.
Чоловічок вийшов, а вона стрілою до мене:
— Чули?
— Чув.
— Ну, що ж тепер?
— Нічого.
— Як то нічого?
— А так, нічого. Хіба я можу показати свої документи? Я ж дезертир.
— Що ж тепер буде?
— Нічого не буде.
— Ой, боженьку, боженьку...
Тоді вона почала просити. Так чуло, так ніжно просила мене покинути хату. Наївна людина! Вона думала, що коли запахло владою та документами, я все ж таки насмілюсь безоглядно рискувати. Я пообіцяв, що завтра піду. Анна з благанням, з мукою глянула на мене, немов їй важко було розлучатись, і сказала:
— Ні, сьогодні.
— Сьогодні не можна.
— Прошу дуже, сьогодні.
Я категорично відмовився.
Все ж таки я вигравав один день. Завтра чи так чи сяк можна ще відтягти реєстрацію до вечора, а для мене одна доба мала велике значення.
— А може, ви пішли б? Тихенько, помаленьку пішли б собі? Я вам харчів на дорогу покладу.
— Ні.
— Ой, не жартуйте зо мною! — блиснула очима.
Я посміхнувся, але згодом, коли вже стемніло, вирішив перевірити власні сили. Спустився додолу, попросив шинель. Шинель я хотів тепер мати при собі на всякий випадок. Анна підозріло й здивовано стежила. Мовчала. Коли ж я взявся за клямку, підбігла й питає:
— Куди?
Вона стояла напоготові, щоб захлопнути за мною двері, та я не дав їй цього зробити. Біля порога я спокійно повернувся і спокійно попростував до печі. Жінка одним стрибком опинилася попереду. Вся — рух. Вся — момент. Брови зламані. Губи тремтять. І з тяжким віддихом крізь зуби так злісно:
— Ухх!..
Ух, як вона мене ненавиділа.
Уночі будять.
Розплющую очі, придивляюсь — на краю печі сидить Анна. В чому справа? Схвильована, чудна, щось мурмоче. Ніяк не второпаю. Аж врешті виявляється: їй приснився кошмарний сон. Не пам'ятаю вже, що саме, але, розповідаючи, вона трусилася, мов той листочок. В чому ж справа? А от в чому: вона почуває, що цей сон недарма, вона чує серцем, що мусить статись якесь неймовірне лихо. Я спробував заспокоїти. Взяв за руку. Лагідно, тихенько говорив до неї. Тоді схилилася ближче і зовсім по-дитячому попросила:
— Ідіть собі з хати... не мучте мене...
— Я завтра піду.
— Ідіть зараз, молю вас.
— Завтра.
— А що ж я завтра скажу війтові? Боженьку! Вони ж і мене і вас до криміналу...
Проте я був певен, що в той чи інший спосіб можна видурити у війта завтрашній день. Цей завтрашній останній день у хаті здавався мені таким дорогим, принадним, немов останній день життя. Я був упертий. Може, трохи жорстокий, але, погодьтесь, мені аж ніяк не випадало розкисати. Не примха, не дурний еґоїзм, а логічна послідовність: двадцять чотири години при гарматній підготовці пахнуть найрозмаїтішими можливостями. Я просив Анну погодитись на цю, так би мовити, останню жертву і почав комбінувати різні способи для завтрашніх виправдань. Ну, хоч би замкнути мене на замок, а самій пересидіти десь у сусідів, ну, хоч би...
— Ідіть собі... ідіть собі...
Вона заперечливо хитала головою, твердила тільки одне, незмінне: ідіть собі! Нараз замовкла. Я теж замовк. Кілька хвилинок гострого напруження. Круто повертається, стогне з відчаю:
— Ідіть!
— Пані Анно...
— Зараз же йдіть!
— Пані Анно...
— Не підете? Ні? — і не встиг я опам'ятатись, як гнучке, кріпке тіло упало на мене, а залізні кігтики вп'ялися в обличчя та в шию. Збожеволіла жінка! Я ледве одірвав ці скрючені, задубілі кігті. Одірвав і щосили струснув усім її тілом.
Вона трохи не ковзнула на долівку. Вона обм'якла, похилилась на причілок, заридала... От історія! Ні, думаю, коверзуй скільки хочеш, а моє буде зверху. Поправляю постіль, вмощуюсь зручніше, вичікую... Так... На цьому, власне, й кінчилось. Незабаром вона злізла. Не сказала більше ні слова. Лягла.