Знову гуркотіли гармати, і я задрімав аж перед світанком.
Коли це — тупіт, гомін, дзвязк. Прокидаюсь. Ранок. Запонку спущено.
— Matko, mleka! — дзеньк-дзеньк острогами.
Отуди к лихій годині! Що ж тепер буде? Що ж Анна? Так просто — одхилити заслонку й сказати: беріть, це — шпик. І вона... вона справді підходить, одхиляє. Так, так, одхиляє і спокійно, строго каже по-польському:
— Бачите?.. У мене в хаті хворий, тяжко хворий. А ви здіймаєте галас. Як можна!..
Я сторопів. В один момент провалився у задушливу безодню і відразу ж виплив на поверхню, де було дихати легко-легко... Як можна, як можна так безглуздо наражатися! Інсценізація вплинула. Правда, один з гостей засміявся і почав був щось на зразок: ми теж не кращі за хворих, та інші два його поспішно перебили, домагаючись їжі. Анна поставила їм молока. Кінець заслонки так і лишився закинутим на шнурок — відвертість і неприхована заклопотаність мали ще більше переконувати несподіваних гостей.
Можливість підозрінь була паралізована, та хлопцям, видко, не до того. Вони пожадливо сьорбали з горняток, часто позираючи у вікна — там, надворі, вчувався тупіт коней. Не скажу, щоб мені було дуже страшно (ворог страшний, коли він далеко), а все ж таки... все ж таки, чому б якомусь з них не підійти до печі, не поцікавитись? Коли б Анна мовчала, ніхто б і уваги не звертав, але Анні, очевидно, треба було мене, мене помучити. Сама ж рискувала, надто рискувала, і в той же час... Ах, божевільна жінка!.. Дозвольте налити?
Вона розпитувала гостей за війну. Жовніри відповідали знехотя. Власне, відповідав один, той самий, що й себе вважав за хворого. Відповідав жартами, з неприродним, бравурним смішком:
— Uciekaj, matko! Bolszewik nie całuje! .
Інші два похмуро одмовчувались. Сиділи недовго. їх несподівано покликали знадвору, і, кинувши їжу, вони подалися геть. Тоді Анна нашвидку випровадила дитину до діда, замкнула двері і наблизилась до мене з переможною, в'їдливою усмішкою:
— А що, злякався?..
Я теж відповів усмішкою, додавши, що на гірший кінець не минути б лиха й господині. Та вона не хотіла мене слухати. Вона задьорно реготалася, дивилася з презирством, з викликом.
— Що,— каже,— хочеться до дружиноньки? А? На подушечку? А? Бідний хлопчик! А знаєш,— каже,— я нічого не боюся. Це ти дурниці мелеш. Бігме, не боюся! Ось зараз,— каже,— піду й викрию тебе жовнірам. Мені нічого не буде, ще подякують.
А в самої стільки напруження, стільки завзяття, стільки сліпої злості й відчаю, що, слово честі, вона на все була здатна.
— Ану, злізай з печі! Злізай, бо кричатиму. Злізай!
Вона справді заверещала. Я мусив злізти. Ідіотське становище!
— Падай,— каже,— навколюшки!
І сама збила мене з ніг (отак, мовляв, падай).
— Ну, проси, проси...
Тут я не втерпів. Як зірвусь, як кинусь до неї! А вона руками голову закрила, присіла і так тихенько, жалібно:
— Не бий,— каже,— я ж пожартувала...
Як вам подобається? Вона пожартувала! І жартом, згинці, звиваючись, вона виповзла з хати. Тепер, звичайно, можна було всього сподіватися, але не міг же я її не пустити. Через хвилинку, скрадаючись, я теж вибрався на подвір'я і шугнув у спасенну кукурудзу.
На селі пакнуло кілька ріденьких пострілів. Потім втихло. Ніде ніяких ознак заворушення. Постріли, очевидно, були випадкові. Так просидів я до ночі. Уночі я переліз щось на п'яту чи шосту садибу, теж у город. Вибрав найкраще місце. Там під тином, у хащах дерези, влаштував барліжок, замаскував галуззям, вирішив пождати ще одну добу. Хай шановна пані-господарка викриває скільки хоче — все одно в цьому гнізді чорта з два знайдуть. Та вона, мабуть, думає, що досі вже й духу мого в селі нема. Гаразд. Хай собі втішається... Сиділося непогано. Правда, згодом почав докучати голод, але це, порівнюючи, дурниця. Найголовніше — вже ні кашлю, ні страху за своє знесилля. Лише глухий біль в уражених місцях, та й то коли незручно повертався.
Перед світанком (недарма я так уперто не хотів іти з хати, не хотів іти з села), перед світанком десь далеченько залопотів кулемет. Ой, швидше б, швидше! Раз кулеметик — значить, зовсім близько, значить, не треба наражатися.
Я мав рацію, бо опівдні знялася раптова тріскотня. Одні сипали з урвища, другі з протилежного боку, а я був посередині і заклинав рясних джмелів летіти вище. Щоправда, на найгірший випадок у мене була в перспективі запашна Валгала, де, як відомо, годуватимуть м'ясом зерімніровим і де прекрасні валькирії подаватимуть мед, що надоїли із сосків Гейдруни...
Але земні прості радощі мене вабили сильніше.
Тривала ця колотнеча хвилин двадцять-тридцять. На мою думку, ворог мав для опору прекрасну позицію, та його, видко, обійшли з флангу і примусили скоро з нею розлучитися.
А потім — пам'ятаю — хтось двічі вигукнув зарізаним голосом: "Тарасов! Тарасов!" — і послав навздогін універсальне прислів'я. Село перейшло до наших рук. Finis.
Це було під час нашого останнього наступу, коли — пригадуєте собі? — червоні невпинно летіли на Львів, а поляки безупинно летіли на Карпати. Саме тому й сталася така швидка трансформація.
Ви, певне, догадуєтесь, що пригода моя кінчається.
Так, друзі, пригода справді кінчається. Дозвольте тільки пару ще коротеньких слів.
Отже, з міркувань обережності я просидів у своєму кублі до наступного ранку і, зовсім зголоднілий, але упевнений і гордий з перемоги, пішов до... ну, звичайно, до Анни. Треба ж було подякувати та попрощатися.
Одчиняю двері — на дверях дід. Ледве не стукнулись.
— А-а-а! Добридень! — кажу.
Він не відповів. Уважно, проймаюче глянув на мене, якось загадково посміхнувся.
— Куди ж ви тепер? — і пронизує, пронизує.
— Поки що до вас... — кажу,— подякувати заскочив.
А він:
Ти, хлопе, не інакше, як украв чиєсь щастя. Але не грайся з ним, ой, не грайся... — многозначно покивав пальцем і виплив з хати.
Тоді — Анна. Зустріла вона мене дуже радісно, трепетно, ніби ми давні, гарні приятелі.
— Ви большевик, бігме, большевик!
— Та ні, хіба ж я з одною рукою, з одною ногою?
Вона сміялась. Вона нізащо не хотіла пускати мене в дорогу. По-перше, сподівалась дощу. Потім — вважала за краще почекати, коли нова влада уґрунтується в селі. Посилалася на різні прифронтові небезпеки, на необхідність упорядкувати себе перед подорожжю та відпочити, посилалась ще на якусь необхідність, ще на якусь небезпеку,— словом, встигнеться набідуватися. Вона мала де в чому рацію, але найголовнішого не сказала: їй хотілося тепер утримати біля себе чужу людину хоч на день, хоч на годину. Тривога й розгубленість скрикували в її поглядах.