ПОХІД ГОЛІЦИНА ЧЕРЕЗ ЗАПОРОЖЖЯ
Виконуючи умову з Польщею, російський уряд по весні 1687 року послав на Крим 100000 російського війська під проводом князя Голіцина та 50 000 українських козаків на чолі з гетьманом Самойловичем. На початку червня обидва війська підійшли до річки Самари й, спорудивши 12 мостів, перевезлися разом з обозами на південний її берег. За кілька днів до з'єднаного війська прилучилися запорожці з кошовим отаманом Филоном Лихопоєм, і всі разом вирушили до річки Конки.
Запорожці вели перед війська й, діставшись за Конку, сповістили Голіцина, що всі степи на південь од тієї річки спалені татарами й рухатися неможливо, бо скрізь замість трави попіл. Голіцин не послухав цієї поради й пішов із Самойловичем далі. Тяжко було просуватися пустелею, бо курява од попелу виїдала очі й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо майже не було паші. Доки військо вибралося за Янчокрак, попрямувало до річки Карачарівки, коні вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати і стали дохнути.
Спільники змушені були повертати назад, а щоб татар все-таки брав острах, Голіцин послав 20000 стрільців, а гетьман 20 000 козаків на західний бік Дніпра штурмувати разом із запорожцями Кизикермен.
Головне російське й українське військо, простуючи після того східним берегом Дніпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити мостами на північний берег. Тут сталася несподівана й дивна пригода. Козаки ледве встигли переправитися, як з дванадцяти мостів спалахнуло і згоріло десять, і Голіцину довелося зводити нову переправу.
З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавиділа Самойловича, й написала Голіцину доноса, ніби мости спалені через зраду гетьмана. Голіцин повідомив про те Москву, й через два тижні Самойловича скинули з гетьманського уряду й одвезли до Москви. Згодом його заслали в Сибір, де він і помер у Тобольську; величезні ж його маєтності й багатства були поділені між казною російської держави та скарбницею нового гетьмана.
Скинувши Самойловича, князь Голіцин тут же, у поході, біля річки Коломака, скликав 25 липня 1687 року козацьку раду, яка обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Не можна сказати, щоб це робилося "вільними голосами". Мазепа не уславився ще ні як вояка, ні як добрий товариш, він тільки був дуже заможний та лукавий і, як згодом він сам хвалився цареві Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голіцину 11 000 карбованців та добрі дарунки.
ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Зі свого боку Мазепа, щоб догодити Голіцину й цареві Петру, в перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по річках Орелі й Самарі та на устях Орчика й Берестової, були побудовані фортеці, до яких Військо Запорозьке не сміло б доторкатися, та ще щоб до кінця війни Росії з Кримом запорожці не мали права торгувати з татарами й примирятися з ними.
Сповіщаючи 12 вересня кошового отамана Війська Запорозького Грицька Сагайдачного про затвердження на гетьманський уряд Мазепи, царі Іоанн та Петро подарували Запорозькому Війську прибутки з Переволочанського перевозу.
Раділи козаки, що Самойловича не стало й, щоб жити з Мазепою у згоді, послали йому привітання з обранням і висловили йому бажання "багато літ гетьманувати на користь неньці-Україні і не херхелювати на згубу Війська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович". .
Тільки даремні були надії запорожців: Мазепа, хоч і був родом з української шляхти, та освіту й виховання дістав у Польщі, бо ще хлопцем опинився на королівському дворі, й хоч потім близько стояв до Дорошенка, та, проте, радий був служити всякому, на чийому боці сила; і коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманстві міцніше за Дорошенка, він перейшов на його бік. Вихований далеко від простого люду, Мазепа не вмів дбати про його права й потреби, а разом із тим залишався байдужий і до вольностей Війська Запорозького.
Ще за Самойловича почалося загарбання українських земель військовою старшиною та російськими воєводами; за Мазепи ж це розтягання досягло найбільшої сили.
Спочатку Мазепа роздавав вільні землі, далі — одібрані від польських магнатів; коли ж не стало вже порожніх грунтів, він став роздавати старшині й ті наділи, на яких сиділи селяни, причому вони переходили в підданство української військової старшини.
Російський уряд охоче затверджував таке розділення земель та поневолення українського селянства, бо це наближало лад Гетьманщини до устрою Великороси й, до того ж, сіяло розбрат між українською старшиною й простим людом.
Згодом, коли вже й селянські землі були поділені між старшиною, дійшла черга й до козачих грунтів; і для того, щоб оддати комусь їх, то козаки, які жили на них, повертали в поспільство, доводячи всілякими кривдами, що вони були не природжені козаки, а здобули козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом із старшиною сам собі копав яму, бо поспільство, а почасти й козаки, почали вважати і його й старшину за своїх ворогів і шукали заступництва від своєї старшини в московських урядовців, яким це було дуже бажане, бо зменшувало вплив української старшини на людність.
Скориставшись пригнобленням народу на Гетьманщині, король Ян Собеський став закликати селян і козаків з Лівобережної України на Правобережну, поновив там козаччину й надав права козацьких полковників: у Корсуні — Іскрі, в Богуславі — Самусю, на Побужжі — Абазіну й у Фастові — Палію. Колишні виселенці з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер із Лівобережжя, а найбільше з полків Гадяцького, Лубенського й Миргородського, назад на Правобережну Україну й разом із переселенцями з Волині й Поділля враз залюднювали ситі й веселі грунти Київщини. До року 1683-го Правобережна Україна вже добре заселилася, а козацтво набуло в ній чималої сили. Польща втішалася з того, та тільки недовго, бо водночас із тим, як козацтво зміцнювалося, зростала й нехіть його бути під владою Польщі.
На Запорожжі після смерті Івана Сірка почався занепад. Мляві отамани, скоряючись російському урядові та Бахчисарайській згоді, дозволили туркам збудувати на низу Дніпра дуже міцні фортеці, й, тепер одірвані од моря, запорожці зовсім забули про свої колись славні морські походи. Військо Запорозьке не наважувалося воювати самостійно, як виступав Сірко, а ходило в походи тільки за наказом із Москви, неначеб другорядне російське військо; коли ж у році 1687-му запорожців покликали воювати проти татар, так як вони хочуть, і кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осінь того ж року пішов на Кизикермен і Аслам-город, то такий похід мало додав запорожцям слави; користі ж вони не мали зовсім, а на початку січня 1688 року татари самі підступили до Січі й три дні добували її, хоч так само, як і запорожці, залишилися ні з чим.