Нехай би я міг знати,
Де свого отця, Сірка Івана, шукати".
Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька й, не знаючи козіцьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати й був порубаний турками.
Після смерті Івана Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стягайло, і той, сповіщаючи гетьмана про велике горе, писав разом із тим, що запорожці гуляли чайками на Азовському морі й 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманів на ньому повбивали і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на Азовське море був споряджений ще Сірком, і це було його останньою працею.
Коли посланці Стягайла прибули до Москви, то на допиті так сказали про Сірка московським боярам: "Сірко не бажав добра великому цареві найперше за те, що був засланий у Сибір, по-друге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку і його жінці та дітям великі утиски були, а Війську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя припасу". Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час перед своєю смертю Сірко звелів зробити собі труну й щоночі лягав у неї, кажучи, що на одужання вже не сподівається.
БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки)
НАСТУПНИК СІРКА
Зі смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба Запорожжя. Самонадія та гонор полишає Військо. Запорожці майже зовсім перестають втручатися у справи України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити права й вольності Війська Запорозького. На лихо майже двадцять років Запорожжя не мало освіченого й рухливого керманича. У всіх заходах Січі помітна млявість. Іноді хоча й траплялися тут події, що нагадували давні часи, та то вже були окремі й до того ж малі вибухи, взагалі ж серед козацтва не було ні одностайності, ні рішучості.
Так тривало до року 1702-го, доки не став кошовим отаман Кость Гордієнко. Він збудив Запорозьке Військо й запалив серця козаків, та було пізно: на запорозьких землях стояли фортеці з російським військом, а запорожці щодо зброї й військового строю опинилися далеко позаду своїх сусідів.
Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім нікчемною, не дбав про те, щоб під час перемир'я між Росією й Туреччиною захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681-го ті держави підписали Бахчисарайську угоду про мир на 20 літ. За тими умовами правобічна Україна між Бугом та Дніпром мала стати пусткою. Запорожжя ж лишилося під рукою царя. Підписуючи згоду, російський уряд не спитав запорожців про їхню думку, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення військових потреб, і запорожцям не було надане право вільно плавати Дніпром у Прогної по сіль і в лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без того жити, то між запорожцями й татарами виникли непорозуміння.
Дізнавшись, що російський уряд зовсім знехтував Військо Запорозьке, кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати в Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає, але, як й іншим покупцям, тільки за гроші.
Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича від 21 липня 1681 року.
Він скаржиться, що турки поновлюють Кизикермен та інші міста на Дніпрі, не пускають жодного козака на лимани по сіль та по рибу "Через те, — пише він, — нам далеко вільніше було, коли ми билися з ворогами святого хреста, бо тоді ми дружно ходили на низ Дніпра; тепер же, після замирення, Військо Запорозьке опинилося неначе в неволі, одрізане од моря".
Скрутним становищем скористався польський король Ян Собеський і почав засилати на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити й заселяти спустошену Правобережну Україну. Ті заклики мали успіх, і з Запорожжя вийшло кількасот козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.
НАСЛІДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКОЇ ЗГОДИ
30 квітня року 1682-го Січ отримала з Москви грамоту з повідомленням про те, що на царський престол сів Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому присягу, і влітку того ж року новообраний кошовий Василь Олексієнко, сповіщаючи російський уряд через посланців про присягу Війська Запорозького, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають козаків на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте російський уряд тепер уже не міг нічого зробити й раз у раз наказував козакам не зачіпати татар.
Це невдовзі призвело до того, що року 1683-го козаки почали грабувати всіх купців, що проїздили через запорозькі землі, незважаючи на те, чи були вони татари, вірмени, поляки, росіяни і навіть українці, а на початку року 1684-го пограбували і втопили татарського гінця. Разом із тим запорожці стали наскакувати на татарські кочовища, відбивати у них коней, худобу й завдавати сусідам всякої шкоди.
У таких грабунках та дрібній війні з татарами минули роки 1684-й та 1685-й. Року L686-ro кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав, було, здійснити напад на татар і послав, як робилося і в давні часи, просити донських козаків, щоб зі свого боку вони підтримали, та виявилося, що й на Дону вже існували інші порядки: донці надіслали листа кошового до Москви, а звідтіля надійшов Сагайдачному наказ, щоб ні в якому разі не смів нападати на татар.
Під час кошевства Грицька Сагайдачного між Польщею й Росією була підписана навіть згода. За нею Польща назавжди зрікалася Києва. Росія ж обіцяла допомагати Речі Посполитій у її боротьбі з татарами й турками, що тоді ворогували з Польщею. Користуючись цією згодою, польський король Ян Собеський, виганяючи турків із Галичини, листом до Сагайдачного просив Військо Запорозьке надати йому допомогу. Обміркувавши листа на раді, запорожці кількістю 2700 душ ходили за Буг, пробилися через землі, захоплені татарськими загонами, аж у Молдову й сполучилися з польським військом у Яссах. Після того походу, під зиму 1686 року, король пустив запорожців на Січ, подарувавши кожному з них за службу по десять карбованих талярів.