Ольвія

Страница 95 из 128

Чемерис Валентин

Вожді та старійшини на знак згоди з владикою схилили свої голови.

– Із часів родоначальника скіфського люду Таргітая, – вигукнув владика, – із часів першого царя Скіфії Партатуа скіф ніколи не ходив у ярмі раба. Так я кажу, мудрі мої люди?

– Так! – вигукнули вожді та старійшини. – Не ходив і не буде ходити. Поки сяє у небі Колаксай і тече Арпоксай, доти скіф вільний, як птах у небі!

– Будемо заманювати персів на схід, – звівся владика. – Все. Вирушайте, вожді, до своїх військ!

Розділ четвертий

Мілено, ненько сиза моя…

Не думала вона повертатися до Тапура, не гадала, а так воно сталося… А може, й думала, та сама собі не зізнавалася, гнала од себе ті думки, а серцем поривалася до нього. А може, така її доля – скільки од скіфів не тікай, а нікуди не втечеш, як не можна втекти від самої себе…

її зустріли вивідники Іданфірса, коли вона, мокра, цокочучи зубами від холодної ранкової води, вибралась із Істру на скіфський берег. І треба ж було їй, розказавши вивідникам все, що вона знала про персів та їхні наміри, мчати на південь, до моря, до батькової домівки. Скільки там лишалося тієї дороги? Днів три-чотири?.. І була б вона оце вдома, біля домашнього вогнища, і раділа б, що всі злигодні залишилися позаду… Так ні, вона запитала тоді у вивідників, де зараз вождь Тапур… Запитала просто так, запитала, бо нічого із собою не могла вдіяти… Вивідники сказали їй, що Тапур зовсім недалеко звідси, що він із своїм військом іде південним краєм навстріч перській орді… І висловили бажання провести її до Тапура. І вона сказала тоді сама собі: гаразд, я поїду до нього, хоч і не збиралася повертатися до Тапура. Але повернуся не назавжди, а тільки на день… ні, на півдня… ні, лише на мить… Так, так, лише на мить, щоб сказати, що немає вже Лікти… Сказати, подивитися на Тапура і… І повернутися додому. А Тапур хай шукає собі іншу дружину, котра зуміє народити йому сина… А вона… вона повернеться до батька, до своїх громадян.

Вона відвела біду від свого міста і тепер може повернутися додому.

Ось так вона думала, їдучи із царськими вивідниками до війська Тапура. Бачать боги, не думала вона повертатися до Тапура, так сталося… Коли зустріли Тапурове військо, що рухалось навстріч персам, вождя не було. Ватаг Анахаріс сказав їй, що вождь помчав на раду до владики Іданфірса і повернеться через кілька днів. А ще ватаг Анахаріс сказав, що Тапур шукав її по всіх усюдах, аж до Борисфену його люди доходили, але її ніде не знайшли. А ще їй сказав Анахаріс, що вождь кожен день думає про неї і дуже гнівається на себе, що так тоді вчинив із нею… І ще ватаг Анахаріс сказав їй, що вона мусить негайно повертатися у кочовище Тапура, бо вона – господиня усіх його людей, і разом з жінками та дітьми відійде на північ, куди відходять зараз всі, хто не може тримати зброї в руках. І вона… вона згодилась… Не розуміла, що з нею діється, але чомусь раптом її потягло у край Тапура дужче, аніж додому…

Ватаг Анахаріс виділив для неї два десятки вершників, щоб з нею нічого не трапилося в дорозі, і велів воїнам берегти дружину Тапура, як свої очі.

І вони поїхали.

І – дивно, коли дісталися до кочовища Тапура, Ольвія розхвилювалася. Невідь-чому розхвилювалася. Мала таке відчуття, ніби після довгої-довгої розлуки повернулась вона нарешті до рідної домівки. Зовсім недавно, глупої ночі, охоплена ляком, кинулась вона у відчаї в чорний і не знайомий їй степ, кинулась майже на вірну загибель, але з надією, що назад вона ніколи-ніколи не повернеться. Не повернеться, навіть якщо це буде коштувати їй життя. І ось… повертається. Аж зраділа, як загледіла у долині знайоме кочовище… Ніби вік його не бачила…

Здалеку загледіла велике біле шатро. Її шатро. І тенькнуло серце… Її шатро… Те шатро, із якого вона тоді вночі утікала. Втікала з дочкою… З дочкою, а повертається сама… І немає більше дочки, бо із світу предків ніхто й ніколи не повертався… І захотілося їй поплакати. І поплакати, і перед кимось вилити все, що у неї на серці… Ой, як їй хотілося у ту мить виплакатись біля рідної душі, яка б поспівчувала їй, розмаяла б її горе… І ще захотілося їй комусь розповісти про Лікту… Все, все розказати: якою вона була, як вона гарно посміхалася у сні, яке у неї було личко миленьке, які чорні й блискучі оченята…

Вона згадала Мілену, сліпу свою рабиню, і їй захотілося побачити Мілену. І вона зрозуміла, що тільки одна Мілена вислухає її, утішить, як зможе, і тільки перед сліпою рабинею вона поплаче і все-все їй розкаже про Лікту… Мілена допомогла їй тікати тієї чорної ночі, Мілена від усього серця поспівчуває її горю…

І Ольвія заквапилась, коня підганяє…

Швидше б до Мілени, швидше б до Мілени…

Ось і Три Колодязі поминули, ось кривими вуличками між повозками та юртами запетляли, ось уже й на взгірок до білої юрти піднялися… То, здається, їй біжать назустріч?.. А де ж Мілена?.. А втім, хіба сліпа рабиня збіжить із зрячими?..

Зустріли її начеб аж радісно.

– Просимо, велика господине, просимо, – кланялись їй родичі і слуги вождя. – Твоє білосніжне шатро чекає на тебе.

Ольвія зіскочила з коня, оглянулась.

– Де Мілена?.. – спитала нетерпляче. – Чому рабиня не зустрічає свою господиню?..

Домочадці і слуги вождя дуже здивувалися, чому це господиня так стривожено і нетерпляче питає про якусь стару і нікому не потрібну сліпу рабиню…

– Де Мілена?.. – повторила Ольвія. – Я хочу бачити свою рабиню! Що з нею?..

– Нічого, – сказав доглядач кочовища, старий білий скіф. – Здається, Мілена помирає… Чи вже померла.

– Що з нею?.. – кинулась до нього Ольвія.

– її в груди ударив копитом кінь. – Дуже здивувався доглядач кочовища, що дружина вождя так розхвилювалася за якусь там рабиню. – Прошу господиню не хвилюватися, у Тапура досить рабинь і без Мілени.

Ольвія не дослухала, розштовхуючи домочадців, кинулася в юрту рабів.

Випросталась і завмерла.

Мілена лежала на брудному клапті повсті і важко, із хрипом і свистом дихала. Біля неї стояла чаша з водою, лежав шматок м'яса, який обліпили мухи… Мухи повзали й по обличчю сліпої рабині.

– Мілено?.. – зойкнула Ольвія. – Я так хотіла тебе бачити… Що з тобою?.. Я повернулася в кочовище… Я так хотіла тебе бачити…