– Хитрі скіфи хочуть, щоб ми підставляли за них свої голови під перські мечі, а груди під їхні списи і стріли! – вигукнув тавр. – Перси – не наші гості, і не нам про них мову вести. Ми живемо у горах, і перси до нас не дійдуть. Та й чого їм до нас іти? Ми – народ маленький і з персами не ворогували. А ви, скіфи, тинялися по світах, були в Мідії та інших краях, там досадили персам, от вони і прийшли до вас.
– Але наші степи… – почав було Тапур, та його перебив посланець агафірсів:
– Не тільки ваші степи, скіфи, а й також вони наші! А ви, скіфи, колись прийшли сюди ордою, вигнали кіммерійців і захопили собі їхній край, зробивши його своїм. Ви кривдите нас, грабуєте наші поселення і кочовища, а тепер хочете, щоб ми вам ще й допомагали? Воюйте самі із персами!
Такої ж думки був і меланхлен.
– Агафірс правду мовить, – коротко кинув він.
– Мій народ теж так думає, – підсумував тавр. – До скіфів прийшли перси, хай вони і воюють. А своїх воїнів виставляти за скіфами не будемо.
Здійнявся шум і крик.
За скіфів були савромати, будини і гелони.
– Ми згодні допомогти скіфам, – сказали вони. – Повоюєм Персиду, захопимо добру здобич.
– А потім вас захоплять скіфи, – вставив невр. – Якщо ми допоможемо скіфам, вони стануть ще сильнішими. А тоді нам не буде життя од них. Скіфам вірити не можна.
– Коли так, то – начувайтесь! – схопився Тапур. – Впоравшись із Персидою, згадаємо і про вас!
– Чули?! – закричав невр. – Чули, як погрожує нам скіф?
Посланці агафірсів, таврів, неврів та меланхленів покинули раду, а ті, що лишилися, пили вино, їли сир та в'ялене м'ясо і співали пісень цілий день.
Рада вождів і старійшин мовчки слухала Тапура.
– Ось так було, – закінчив Тапур свою розповідь. – З нами гелони, будини і савромати. Вони вже кричать бойові кличі своїх родів.
– А решта наших сусідів? – похмуро запитав Іданфірс. – Вдарять нам у спину чи втручатися у нашу війну із персами не будуть?
– Ухвалили не втручатися.
– Я цього й чекав, – зітхнув Іданфірс. – Жаль, не вдалась наша задумка.
– Вони переконані, що перси прийшли тільки до нас, скіфів, – сказав Тапур. – Зрештою, вони бояться не так персів, як нас. Сильні скіфи небезпечніші за персів, – так вони говорили. Перси прийшли і підуть, а скіфи, себто ми, завжди у цих степах.
– Впоравшись із персами, візьмемось і за них! – зашуміли вожді. – Вони ще нас згадають!
Іданфірс повів бровою, і вожді вмовкни.
– Добре, – сказав владика. – Савромати, гелони та будини – надійні спільники. Використаємо їх і пустимо першими. Хай трохи помнуть їх перси, та й самі ослабнуть, а тоді вже вдаримо й ми. Тому зараз маємо всі разом домовитись, як нам зустрічати персів. Більш як десять кругів літ на нас ніхто не нападав. Полум'я війни спопеляло чужі землі, тепер воно перекинулось і до нас.
Помовчав, і засмагле лице його було непроникливим.
– Збиратися скіфові на бій, що птаху в політ. Птах махнув крилами і полетів, скіф скочив у сідло і помчав як вітер. Всі чоловіки Скіфії уже готові до бою. Я питаю вас, мудрі мої вожді і старійшини, як ми будемо зустрічати своїх гостей?
– А так, владико, щоб білими кістьми лягли ті гості в ковилі! – під схвальний шум присутніх вигукнув вождь Скопасіс. – Треба спішно йти на захід, навстріч персам, і розбити їх десь біля Борисфену! І там всмак напоїти наших воїнів перською кров'ю.
Іданфірс довго мовчав, похитуючи головою в такт своїм думкам, а тоді запитав Скопасіса:
– Моя Права рука гадає, що в нас досить сил, аби розбити вщент всемогутню Персиду? Навіть з допомогою савроматів, гелонів та будинів?
– Не розіб'ємо, то самі ляжемо кістьми! – запально вигукнув Скопасіс. – Але зустрінемо смерть, як і подобає: у битві!
– У щирості твоїх слів ніхто не сумнівається. І в мужності твоїй – теж, – сказав Іданфірс. – Але кістьми лягти не штука. А штука в тім, щоб знищити Дарія. Але сил у нас замало. Дарій привів стільки війська, що здолати його у битві неможливо. Ми справді ляжемо кістьми.
Вожді в один голос вигукнули:
– Краще смерть в бою, аніж ганебна втеча!
– Так, – кивнув Іданфірс бородою. – Краще загинути левом, аніж утікати зайцем. Тільки ось що… Не завжди втеча – то вже й ганьба. Є така штука, як військова хитрість… Поляжемо у битві, а вороги? Розбивши нас, вони захоплять наших жінок, дітей, наші табуни. І будуть пити вино на наших трупах. І поженуть у рабство наших жінок та дітей. Ні, нам потрібна перемога. А як вона здобута – не важливо. Ось чому ми не будемо ганятися за своєю погибеллю. Хай спершу за нею поганяється Дарій. А наші степи великі, вони проковтнуть не одну таку орду, як у Персиди.
– Я теж так думаю, владико, – озвався Тапур, як вмовк Іданфірс. – Перські коні перейшли Борисфен. Перси шукають нас. Вони хочуть битви. У битві для них спасіння, бо їх більше, як нас. І доки у них свіжі сили, доки вони не розгубили їх у степах, вони хочуть битися з нами. Вони хочуть навалитися на нас і роздавити нас, розтовкти, зітерти з лиця землі. І вони те зроблять!
Старійшини гнівно зашуміли, загукали:
– До чого Тапур нас кличе? Чи не здаватися на милість Дарія?
– Ні! – крикнув Тапур, збуджено блискаючи очима. – Не здаватися я закликаю вас, мудрі з мудрих, а перехитрити персів. А потім вже й розбити їх. Вигнати геть. Коли перси виснажаться, блукаючи нашими степами, коли вони розгублять у наших степах свої сили і віру в перемогу, ось тоді можна і дати бій. Прадіди нас учили: скіф і кінь – то є одне ціле. Коли ворог великий і дужий – кінь і скіф роблять вигляд, що тікають. А втікаючи, заманюють за собою ворога. Поводивши і виснаживши його, вибирають зручну мить і нападають на нього. Засипають ворога стрілами і знову щезають. І так робити доти, доки не обезкровиться ворог, доки він не втратить віру в свою перемогу. Тоді дати вирішальний бій.
Тапур закінчив і сів, важко дихаючи від збудження.
Іданфірс обвів уважним поглядом вождів.
– Правду каже Тапур: не кожна втеча є ганебною. Мусимо заманювати персів у глиб степів, у ті краї, де немає води. А пастівники будемо знищувати. І – вимотувати, вимотувати персів до останньої краплі сили. Осине гніздо Скіфії скрізь і всюди буде жалити чужинців, а само лишатиметься недосяжним для їхніх мечів.