— Випиймо за нас комуністичного вина! — проголосив я. Ми поцілувалися і пішли до джонки.
***
Як заповнити день до сутінків на вершині Вікторії?
Ну, спочатку "бій із тінню". Джон знав кожен порух. Цілковите приборкання сили було просто дивовижне. Відтак він запропонував відвідати звіринець і там пообідати. Я погодився — з умовою, що нам не подадуть гадюк.
Знято п'ятдесят сім кадрів на кольорову плівку фірми "Кодак".
— Що Марсі поробляє сьогодні? — запитав я, коли ми пили чай. Я намагався не надто докучати Джонові, який, зрештою, був службовець, а не професійний екскурсовод.
— Зустрічається з адміністраторами фабрик,— відповів він.
— Біннендейл має власні фабрики?
— Не те щоб "власні". Просто ми маємо ексклюзивні контракти. Дуже важливий чинник для нашої діяльності. Ми називаємо це гонконґськими перевагами.
— Якого роду переваги?
— Люди. Чи, як ви кажете у Штатах, людська сила. Робітники США одержують за день більше, ніж чоловік у Гонконзі одержує за тиждень. Інші навіть менше...
— А ще що?
— Молоді не можуть розраховувати на платню дорослого. Вони раді мати половину. Як наслідок — добротні предмети одягу франко-борт Нью-Йорк за частку американської чи європейської собівартості.
— Розумію. Розумно.
Джон, здавалося, був потішений, що я схопив складнощі гонконгських "перевап>. У рекламних оголошеннях туристичної контори робоча сила не згадувалася, і я радий був повчитися.
— Наприклад,— вів далі Джон,— при бажанні двоє чоловіків можуть зайняти одне робоче місце і ділити між собою платню. Таким чином вони обидва мають роботу.
— І ніяких проблем,— сказав я.
— І ніяких проблем, — він усміхнувся, оцінюючи мій американський професійний жаргон.
— Але це означає, що кожен із них відпрацьовує повний час, а одержує половину платні,— сказав я.
— Вони не скаржаться,— сказав містер Гсіанґ, розрахувавшись і ховаючи чек. — А що тепер? Можемо їхати за місто?
— Послухайте, Джоне, мені хотілося б побачити фабрику. Це можливо?
— Мавши їх у Гонконзі тридцять тисяч, ще й як можливо. Розміри фабрик — від чималих до родинних. Куди б вам хотілося?
— Як щодо невеличкої екскурсії до фабрики Марсі?
— А-оукей,— погодився він.
***
Перша зупинка була в передмісті Каулун, якого ви не побачите на жодній гонконгській листівці. Перенаселене. Брудне. Сюди майже не заглядало сонце. Ми без кінця сигналили, торуючи собі шлях крізь натовпи людей на вулиці.
— Зупинка номер один,— оголосив Джон, коли ми заїхали у двір фабрики "Пошиття сорочок".
Ми увійшли до будинку фабрики.
І раптом я опинився у дев'ятнадцятому сторіччі. У Фолл-Рівер, штат Массачусетс. То було підприємство з потогінною системою. Іншого визначення нема. Тут була потогінна система.
Тісно, темно, парко.
Кілька десятків жінок працювали, схилившись над швацькими машинками. Чути було лише цокіт і гудіння, що свідчило про продуктивність. Достоту, як було на фабриках Амоса Баррета.
Наглядач поспішив привітати Джона й мене, відвідувача із Заходу. Потім ми почали огляд. Дивитися було на що, хоча цех був і невеликий.
Наглядач розмовляв китайською. Джон сказав мені, що він пишається продуктивною працею його жінок.
— Сорочки, які вони шиють,— незвичайні,— зауважив Джон.
Він зупинився і показав на швачку, яка спритно подавала рукав сорочки до затискача машинки.
— Гляньте. Фантастичне подвійне шво. Найвища якість. Нічого подібного сьогодні у Штатах немає.
Я глянув.
Джон вибрав поганий приклад. Не майстерності, а робітниці.
— Скільки років цій дівчинці? — запитав я.
Дитина спритно шила далі, не зважаючи на нас, хіба що стала працювати трохи швидше.
— Чотирнадцять,— відповів наглядач. Він, очевидно, трохи володів англійською.
— Джоне, це ж бридня несосвітенна,— сказав я тихо. — Цій дитині не більше як десять.
— Чотирнадцять,— мов папуга, повторив наглядач.
— Олівере, це правничо взаконений мінімум.
— Я не кажу про закон, я лише кажу, що цій дівчині десять років!
— Вона має картку,— сказав наглядач. Він володів мовою в рамках своїх обов'язків.
— Можна поглянути? — попросив я ввічливо, хоча й не додав "будь ласка". Джон байдуже спостерігав, як наглядач попросив у дівчинки її посвідчення особи. Видно було, що вона в паніці. Господи, як я міг її переконати, що це їй нічим не загрожує?
— Ось, пане.
Наглядач показав мені картку. Вона була без фотокартки.
— Джоне,— сказав я,— вона без фотокартки.
— До сімнадцяти років фотокартка не потрібна,— пояснив він.
— Розумію,— сказав я.
Вони, здавалося, хотіли, щоб ми пішли далі.
— Іншими словами,— сказав я,— у цієї дитини картка її старшої сестри.
— Чотирнадцять,— знову сказав наглядач. Він повернув картку дівчинці. Вона знову взялася до роботи і працювала навіть швидше, ніж досі, крадькома позираючи на мене. Хай йому абищо, ще заподіє собі якусь шкоду!
— Скажіть їй, щоб не хвилювалася,— попросив я Джона.
Він сказав їй щось по-китайському, і тепер вона працювала, вже не давлячись на мене.
— Чай, будь ласка,— вклонившись, запросив нас наглядач до невеличкої кімнатки, що була йому за кабінет.
— Бачте, вона виконує роботу чотирнадцятирічної,— сказав Джон, гадаючи, ніби я не зрозумів махінації.
— А скільки одержує? Ви казали, що "молодшим" платять половину.
— Олівере,— спокійно сказав Джон,— вона щодня приносить додому десять доларів.
— Чудово,— сказав я, і додав,— гонконгських доларів. Тобто 1,8 американського долара. Слушно?
Наглядач подарував мені сорочку.
— Він хоче, щоб ви звернули увагу на якість роботи,— сказав Джон.
— Добряча сорочка. Це подвійне шво — справді першокласне,— погодився я.
Сорочки, які вони тут шиють, мають бирку "Містер Б." Цього року юнаки, здається, носять їх у поєднанні зі светром.
Попиваючи чай, я гадав, чи за мільйон миль звідси, у старому Нью-Йорку, продавчиня панна Елві Неш знає, як виготовляють ті першокласні вироби, які вона рекламує.
— Ходімо звідси,— сказав я Джонові. Мені потрібне було повітря.
***
Я перевів розмову на погоду.
— Мабуть, улітку погода тут досить бридка,— сказав я.
— Дуже висока вологість,— кинув Джон.
Ми про це вже говорили, отже я знав правильну влучну відповідь.
— Як у Нью-Йорку в серпні?
— Десь так,— погодився він.