— Чужих листів не читаю,— відказав рішучий захисник права на власність Філіп Кавіллері.
Ошелешений, при світлі вуличного вольфрамового ліхтаря, розліпив я перше послання.
"Чорт!" — подумав я, але промовчав.
— Боже мій! — зітхнув Філ, який стояв у мене за плечима і вдавав, ніби не читає.
Ба! Писала й справді антрополог. Але в посланні пропоновано такі дивацькі й дикі поганські обряди, що Філіп мало не зомлів.
— Вона жартує,— ледь чутно буркнув він.
— Еге ж, із тебе,— кинув я.
— Але кому потрібне таке дикунство, Олівере?
— Філіпе, ми живемо у сміливі нові часи,— відповів я, всміхаючись, щоб приховати власний подив, і пожбурив листи в ящик на сміття.
— Даруй,— сказав Філіп, пройшовши зо два квартали мовчки. — Я не подумав.
Я обняв його за плечі й засміявся. Він, заспокоївшись, усміхнувся й собі. Ми йшли додому, втішаючись чарівним нью-йоркським вечором. Ішли вдвох, бо дружин наших... у місті не було.
4
Бігати корисно. Біг прояснює свідомість, знімає напругу і, з погляду суспільства, виправдовує бажання побути наодинці з самим собою. Отже, навіть заклопотаний якоюсь важливою справою чи провівши цілий день у суді, навіть перебуваючи у Вашингтоні, я вдягаю спортивний костюм і бігаю.
Колись я ганяв м'яча, що потребує певного вміння, такого, приміром, щоб мати право сказати: "Непоганий удар" або: "Як, покладемо Йєль цього року на лопатки?" Тепер мені це не до снаги. Отже, я бігаю. У Центральному парку. І ні з ким не маю потреби розмовляти.
— Гей, Олівере, бісів сину! — причулося мені одного разу моє ім'я. Мабуть, лише причулося. Ніхто мене в парку ні разу не гукав. Тож я біг собі далі.
— Гей ти, бісів гарвардський снобе!
Хоча так можна було звертатися до багатьох, але цей раз я чомусь відчув, що зверталися до мене. Я озирнувся і побачив, що мене наздоганяє на велосипеді Сімпсон, випускник 1964 року, з яким ми колись мешкали в одній кімнаті.
— Послухай, що, в біса, з тобою приключилося? — запитав він, вітаючись.
— Сімптоне, звідки ти взяв, що зі мною щось негаразд?
— Ну, по-перше, нині я вже дипломований лікар, по-друге, хочу думати, що залишився твоїм другом, а по-третє, ти не відповідаєш на мої послання.
— Я гадав, що студенти-медики ніколи не мають часу...
— Твоя правда, Баррете. Я був заклопотаний, але знайшов час одружитися з Ґвен. Я телефонував, навіть ударив тобі на роботу телеграму-запрошен-ня, але ти не з'явився.
— О Стіве, я нічого не одержував,— покривив я душею.
— Правда? Але ж за два тижні ти прислав нам весільний подарунок.
О Господи! Цьому Сімпсонові бути б законником. Але як я міг пояснити, що єдине моє бажання — нічого не бачити.
— Вибач, Стіве,— мовив я з надією, що він поїде собі далі.
— Я тобі не вибачаю, я тобі співчуваю.
— Дякую. Вітай Ґвен.
— Знаєш, не питай мене чому, але Ґвен дуже хоче тебе бачити,— їдучи й далі поруч, сказав Сімпсон.
— Жахлива статева ненормальність. До лікаря зверталася?
— Авжеж зверталася. До мене. Я сказав, що їй у голові бракує клепки. Але театру ми собі дозволити не годні, отже ти — це найдешевша для нас нагода якось розважитись. Як щодо вечора в п'ятницю?
— Мені, Сімпсоне, ніколи.
— Ну, звісно. Я знаю. Суд завжди працює вечорами. Отже, домовилися, чекаємо на тебе о восьмій.
Він поїхав уперед, лише раз озирнувшись, аби ще раз нагадати, наче якомусь нетямі:
— У п'ятницю на цьому тижні. О восьмій вечора. Ми беремо продукти у кредит, тож ніяких виправдань.
— Послухай, Стіве, я не прийду.
Він удав, ніби не розчув. Що за самовпевненість — вважати, ніби мене можна до чогось присилувати проти моєї волі.
***
Продавець фірмової крамниці запевняв, що вино, хоча йому лише п'ять років, належить до найкращих гатунків "Бордо". "Приємне, не терпке й підступне",— вихваляв він свій товар. Я взяв дві пляшки врожаю 1964 року. Якщо Сімпсонам буде до нестями нудно, принаймні їх потішить чудове вино.
Сімпсони вдали, ніби страшенно раді мене бачити.
— Олівере, ти анітрохи не змінився!
— Ти теж, Ґвен!
Я звернув увагу, що на стінах ті самі репродукції Енді Вархола, що були й кілька років тому. ("Я б ніколи не повісила їх на стіну",— зауважила тоді моя дружина.)
Ми посідали на підлозі. Динаміки м'яко запитували з кутка, чи поїдемо ми на ярмарок до Старборо. Стефен відкоркував пляшку білого. Я налягав на солоні кренделики. Розмова точилася про глибини метафізики та про те, як Стів із дружиною мордувались, мешкаючи на місці служби,— тоді їм рідко коли випадав спокійний вечір. Звичайно, було й запитання — чи, на мою думку, Гарвард має шанс покласти на лопатки Йєль цього року. Ґвен не назвала конкретного виду спорту. З таким самим успіхом вона могла запитати, чи "той" переможе "того". Але зрештою це пусте. Вони намагалися робити все, аби я відчув, що можу відпружитися. Я боявся, що почуватимусь у них далеко гірше. Потім раптом пролунав дзвінок у двері, і я закляк.
— Хто це? — запитав я.
— Не хвилюйся,— відказав Стів. — Це ще гості.
Я відчув, що з цим дзвінком пов'язана якась таємниця.
— Які гості?
— Власне, лише один гість,— додала Ґвен.
— Хочеш сказати — самітний гість, га? — чуючи себе, ніби загнаний у куток звір, знову запитав я.
— У даному разі, так,— сказав Стів і пішов відчиняти.
Хай йому морока, я тому й не ходжу ні до кого, що не зношу друзів, які намагаються "допомогти". Сценарій мені відомий. Це колишня приятелька, з якою Ґвен жила у гуртожитку в одній кімнаті, або старша сестра, або ж колишня однокласниця, яка щойно розлучилась. Ще одна пастка!
Розлючений у душі, я мало не вибухнув брутальною лайкою, але, не знаючи як слід Ґвен, мовив лише: "Чорт!"
— Олівере, це гарна людина.
— Пробач, Ґвен. Я знаю, що ви обоє хотіли як краще, але... До кімнати разом із жертвою цього вечора повернувся Стів.
Перше, що я помітив, були круглі скельця окулярів у металевій оправі, а також те, що жакет, якого вона зняла,— білого кольору.
— Джоанна Стайн, доктор медицини, педіатр,— відрекомендував її Сімпсон і додав, що колись вони разом студіювали медицину, а тепер працюють, мов раби, в одній лікарні. Я навіть не звернув уваги, чи вона симпатична. Хтось запропонував сісти й випити, що всі ми й зробили.