— А як твій судовий процес?
— Дурниці. Ти для мене важливіша. — Я взяв її за груди.
— Ти що, очманів? — прошепотіла вона, але не сердито.
— Так, очманів, бо спав, або не спав, один у двоспальному ліжку. Очманів, бо знудьгувався за тобою, жуючи черствий хліб та ковтаючи сирі яйця. Я очманів...
— Послухай, друже,— сказала вона, кивнувши головою в бік кімнати. — У мене нарада.
Яке має значення, що почують оті сірі костюми. Я провадив далі: ... — і мене цікавить, чи ти можеш, навіть у своїй президентській метушні, теж відчувати себе трохи очманілою і...
— Дурило,— прошепотіла вона суворо. — У мене нарада.
— Я розумію, що ти заклопотана, Марсі. Але послухай, продовжуй нараду, а як закінчиш, я чекатиму на тебе у своєму номері.
— Це може тривати вічно ...
— Тоді і чекати я буду вічно.
— Гаразд, мій друже, — вона всміхнулася, цмокнула мене в щоку й повернулася до своїх справ.
***
— О моя кохана, моя Афродіто, моя чудова рапсодіє...
Цими словами Джін-Пір Омонт, офіцер чужоземного легіону, умовляв тендітну княжну, яка, важко дихаючи, відповідала: "Ні, ні, ні, стережіться мого батька!"
Було за північ, і денверське телебачення показувало лише цей давній фільм. Іншими словами, я дивився телевізор, цмулив пиво і так очманів, що заговорив до екрана:
— На Бога, Джіне-Піре, зірви з неї одяг!
Він не звертав на мене уваги і далі правив сухого дуба, а руки тримав надто благородно. Стук у двері. Дякувати Богові.
— Привіт, бебі,— сказала Марсі.
Виглядала вона стомленою, а її коси були напіврозпущені. Так, як мені подобалося.
— Як ся маєш?
— Я спровадила всіх додому.
— Все залагодили?
— О ні. Безнадійно заплутана справа. Можна мені зайти?
Я був такий змучений чеканням, що, не помічаючи того, досі стояв у дверях, заступаючи їй дорогу.
Марсі увійшла, скинула черевики, впала на ліжко і, дивлячись на мене стомленим поглядом, сказала:
— Ти великий романтичний бовдур, відмовився від такого важливого процесу.
— У мене були пріоритети,— усміхнувшись, відповів я. — У тебе в Ден-вері прикрощі, і я просто подумав, що тобі треба, щоб хтось був поруч із тобою.
— Приємно,— сказала вона. — Трохи божевільно, але — страшенно приємно.
Я ліг на ліжко, обняв її й секунд за п'ятнадцять ми обоє спали. Мені снилося, що я вдома, у своєму ліжку, а Марсі нечутно увійшла й шепнула мені сонному: "Олівере, сьогодні ми перебудемо день удвох. І заберемося так високо в гори, як тільки зможемо".
Прокинувшись, я побачив, що сон стає явою. Марсі стояла тепло одягнена, тримаючи в руках лижний костюм мого розміру.
— Збирайся,— сказала вона. — Ми поїдемо в гори.
— А як же твоя нарада?
— Сьогодні у мене нарада з тобою. Решту я скличу по вечері.
— Господи, Марсі, який біс тебе посів?
— Пріоритети,— всміхнулася вона.
***
Марсі збила голову. Жертвою стала снігова баба, а причиною її смерті — стинання голови.
— Яка наступна гра? — запитав я.
— Скажу тобі після обіду,— відповіла вона.
У якому саме місці великого, кам'янистого плато ми перебуваємо, я не мав жодного уявлення. До самого обрію не було видно нічого живого. А най-гучнішим звуком видавався хрускіт снігу під ногами. Навколо — сліпуча білизна. Мов весільний коровай природи. Марсі не вміла запалити міську плиту, але чудово впоралася з плиткою "Стерно". Ми їли юшку і бутерброди. Ми перехитрували всі вишукані ресторації. Уникли всіх своїх правничих повинностей. І всіх телефонних розмов. І всіх незліченних городян.
— Де ми точно перебуваємо? (У Марсі був компас.)
— Здається, трохи на схід від ... нізвідки.
— Таке сусідство мені до душі.
— Якби не ти, я б сиділа зараз у Денвері в прокуреній кімнаті, розбираючись у заплутаних справах китайської крамниці.
Марсі запарила на "Стерно" каву. Знавці могли б сказати, що вона не дуже смачна чи й взагалі непридатна до пиття, але мене вона зігріла.
— Марсі,— сказав я напівжартома,— ти потаємний кухар.
— Лише в дикій місцевості...
— У такому разі, це і є твоє місце в житті.
Вона глянула на мене. Потім, променіючи щастям, роззирнулася довкола і сказала:
— Я хотіла б, щоб нам нікуди не треба було звідси їхати.
— Ми не поїдемо, Марсі,— сказав я поважним тоном. — Ми могли б залишитися тут, поки розтануть льодовики або поки нам забажалося б побувати на всіх пляжах. Чи попливти човном по Амазонці. Це моя думка.
Вона вагалася, розмірковуючи, як реагувати. Що це? Побажання? Пропозиція?
— Ти перевіряєш мене чи говориш наповажне?
— І те й інше. Я зміг би відмовитися від свого теперішнього життя, але чи ти змогла б? Я хочу сказати, що мало хто має наші можливості...
— Облиш, Баррете,— заперечила Марсі,— ти найшанолюбніший з усіх, кого я взагалі зустрічала. Крім мене самої. Б'юся об заклад, ти навіть мрієш бути президентом.
Я осміхнувся. Але президентські позитивні риси не дозволяють говорити неправду.
— Авжеж. Мріяв. Але недавно я подумав, що краще навчав би своїх дітей кататися на ковзанах.
— Правда? — щиро здивувалася вона.
— Аби тільки вони захотіли вчитися,— додав я. — А ти могла б мати втіху від чогось, що не вимагало б змагання?
— Це, звісно, було б для мене новим життям,— секунду подумавши, відповіла вона. — Поки ти йшов до мети своєю дорогою, я мала насолоду від своїх перемог...
— Скажи мені, що зробило б тебе щасливою зараз?
— Хлопець,— сказала вона.
— Який саме?
— Який не до кінця вірив би, що я задоволена тим, чим займаюся. Який зрозумів би, що насправді я волію ... не завжди бути президентом компанії.
Я чекав, ніяк не коментуючи почутого.
— Ти,— сказала вона нарешті.
— Я радий,— сказав я.
— Що нам зараз треба зробити, Олівере?
Ми були стримані. Говорили, обмірковуючи кожне речення.
— Хочеш знати, що тобі треба зробити? — сказав я.
— Так.
Глибоко вдихнувши повітря, я сказав:
— Продати крамниці.
— Що-о? — вона мало не впустила свою каву.
— Послухай, Марсі, я можу написати трактат про спосіб життя президента мережі крамниць. Це постійний рух, постійні зміни. Він, мов пожежна машина, завжди напоготові до виїзду.
— Все дуже правильно.
— Можливо, це дуже важливо для справи, але нормальні стосунки, якраз навпаки, потребують багато часу й мало руху.
Марсі мовчала, і я читав нотацію далі.