— Ні, то був жарт,— відповів я, намащуючи маслом гарячу здобу,— і я хотів би прийти знову. — Потім, помовчавши, додав: — Років через тридцять.
Вона виглядала розгубленою.
— Марсі,— сказав я,— це місце для палеологів. Тут повно сонних динозаврів.
Вона глянула на мене запитливо.
— Це не те, чого ти справді бажаєш,— сказав я. На її обличчі відбилося хвилювання.
— Я бажаю бути з тобою,— відповіла вона.
Вона не соромилася. І не говорила, подібно до мене, метафорами.
— Гаразд,— сказав я.
— Коли? — запитала вона.
— Сьогодні,— відповів я. Марсі не була прохана.
— Скажи коли й де?
— Давай зустрінемося о п'ятій годині в Центральному парку. Східний вхід до басейну.
— Що мені захопити з собою? — запитала вона.
— Кросовки,— відповів я.
22
Я впав із висоти тридцять тисяч футів і бебехнувся об землю. І був страшенно пригнічений.
— Це нестерпно,— сказав я лікареві. — Невже ви не могли мене попередити?
Відразу після обіду моя дика ейфорія почала перетворюватися на невимовний смуток.
— Нічого поганого не сталося... — почав я і відразу зрозумів, як безглуздо це звучить. — Я хочу сказати, що з боку Марсі все гаразд. Справа в мені. Я в лещатах. Це понад мою спромогу.
Настала пауза. Я не зазначив, що саме понад мою спромогу. Я знав що. Але мені тяжко було це вимовити:
— Привести її до себе. Розумієте?
Знову я діяв поквапливо. Для чого відразу змушувати Марсі залишати свій будинок? Чому я кваплюся з цими жестами ... обов'язку?
" Може, я просто використовую Марсі як себелюб, щоб ... заповнити пустку",— подумав я про свою власну гіпотезу.
— Чи, може, справа ще й тепер у Дженні? Я маю на увазі, що збігло майже два роки і я міг би, мабуть, виправдати бажання розважитися. Але моя домівка! Мати когось у себе вдома, у своєму ліжку. Звичайно, і квартира інша, і ліжко інше. Логіка промовляє, що мене це обходити не повинно. Але, чорт бери, обходить. Мій "дім", бачте, досі залишається місцем, де я живу з Дженні.
Парадокс: кажуть, що одружені чоловіки уявляють себе самітними. А я, дивак, захворів на мрію, що одружений.
І це допомагає мати неосквернене помешкання. Я хочу сказати, що нічого не порушує заспокійливої ілюзії, ніби я поділяю з кимось усе, що маю. Час від часу приходить адресована нам обом кореспонденція. Редкліф систематично надсилає їй листи, нагадуючи про внески. Нікому, крім друзів, про смерть Дженні я не кажу.
Ще одна зубна щітка у ванній кімнаті належить Філіпові Кавіллері. Отже, це або нечесно щодо однієї дівчини ... або зрада другої.
Лікар Лондон промовив:
— У всякому разі, ви почуваєтеся винним.
Він зрозумів. Але несподівано від його розуміння мені зробилося навіть гірше.
— Має це бути лише або/або? — запитав він з натяком. — Іншого пояснення вашим сумнівам бути не може?
— Тобто? — я справді не знав. Пауза.
— Вона вам подобається,— спокійно ствердив лікар Лондон.
— Хто? — запитав я. — Ви не назвали імені.
23
Зустріч із Марсі треба було перенести.
За дивним збігом я призначив наше побачення на п'яту годину. А це збігалось, як я зрозумів у конторі, з часом мого психіатричного сеансу. Тож я подзвонив, щоб усе погодити.
— Що приключилося, бебі, друже мій? — цього разу в її кабінеті не було наради, отже вона могла мене дражнити.
— Лише на годину пізніше. На шістдесят хвилин.
— Чи можу я тобі вірити? — запитала Марсі.
— Це твоя справа, егеж?
У всякому разі, бігати нам довелося в сутінках. Що може бути кращого, коли у басейні відсвічують вогні міста?
Зустрівши її знову, я відчув, що сумніви, які мучили мене протягом довгого дня, розвіюються, як дим. Вона була прекрасна. Ми поцілувались і почали бігати.
— Як минув день? — поцікавився я.
— О, звичайні проблеми — надлишок товарів, нестача товарів, певні транспортні обмеження, згубна паніка на місцях. Але найбільше я думала про тебе.
Я спершу обмірковував, що сказати, а тоді говорив. Але, неспроможний вести поверхову розмову на бігу, невідворотно повертався думкою до головного. Я наполіг. Вона прийшла. Ми обоє тут. Що вона відчуває?
— Ти не запитала, куди ми підемо?
— Я гадала, ти маєш компас, друже.
— Чи захопила ти якийсь одяг?
— Не вечеряти ж нам у спортивних костюмах, правильно? Мені було цікаво знати, скільки вона напакувала.
— Де твій одяг?
— У машині,— махнула вона рукою в бік П'ятої авеню. — Торба авіакомпанії, її приносиш, її й забираєш. Дуже практична.
— Щоб швидше піти.
— Слушно,— сказала вона, вдаючи, ніби не розуміє, на що я натякаю. Ми пробігли ще одне коло.
— Гадаю, ми могли б піти до мене,— кинув я недбало.
— Згода.
— У мене не дуже просторо...
— Це добре.
— ... просто повечеряємо. Самі. Лише ти і я.
— Чудово,— відказала вона, а коли ми пробігли ще сотню метрів, озвалася знову.
— Олівере,— почала вона жалібно,— а хто приготує вечерю?
— Щось у моєму шлункові каже, що ти не жартуєш,— признався я, глянувши на неї.
Вона не жартувала. Коли ми бігли останнє коло, вона розповіла про свої кулінарні здібності. Вони були нульові. Вона мала намір записатися до кулінарної школи "Кардон Блю", щоб навчитися готувати високоякісні французькі страви, але Майкл був проти. Він казав, що завжди можна мати когось, хто приходив би й готував. Я, певною мірою, був задоволений. Сам я міг приготувати макарони, яєчню-бовтанку та півдесятка інших подібних страв. Це робило з мене фахівця, який може втаємничити її в тонкощі кухні.
Дорогою до мого помешкання, яка забирає більше часу, коли їхати машиною, а не йти пішки, ми завітали до китайської крамниці щось купити. Мені важко було відразу зробити вибір.
— Проблеми? — запитала Марсі, пильнуючи за мною.
— Так, не можу вирішити, що взяти.
— Це ж лише вечеря,— сказала Марсі. А що вона мала на увазі, чи про що подумала, про це я ніколи не дізнаюся.
***
Я сидів у своїй вітальні, намагаючись читати "Тайме" за минулий тиждень, і вдавав, ніби немає нічого незвичайного в тому, що в моїй ванній кімнаті ніжиться під душем жінка.
— Знаєш,— почув я її голос,— рушники тут трохи ... протухлі.
— Так,— сказав я.
— У тебе чисті є?
— Немає,— відповів я. Настала мовчанка.
— Гаразд, буде добре й так.
У ванній кімнаті стояв жіночий дух. Я гадав, що сам я під душем довго не стоятиму (зрештою, я маю лише одне нікудишнє сопло), але пахощі парфумів мене затримали. Чи, може, я боявся залишити заспокійливе тепло? Я, звичайно, хвилювався. Але дивно, цього вечора, коли на мене чекала жінка, щоб грати зі мною за моїми правилами, я не міг сказати, чи щасливий я, чи засмучений.