А серед горящого пекла сновигали бідні люди, налякані, розпучні, та виносили з хат свою мізерію, яка потім горіла на вулицях. Виносили з хат немічних старців, хворих та дітей-немовлят.
Настав страшний крик та зойк, почулися прокльони на райців. Вигнаний із стаєн, скот ганяв вулицями, ошалілий від страху, ревучи, і завертався знову до горящих повіток. Не одного захопило в хаті полум'я. Вибігав з хати, мов смолоскип, падав на вулиці і вже більше не в силі був піднятись, гинув у муках. Вогонь дійшов до краю. Сюди прибула тепер чернь Головацького й татари. Вони думали, иІо передміщане нарошне підпалили передмістя, щоб їх звідсіля викурити. І ними заволоділа страшна лють та жадоба помсти.
— Ось, братики, як воно! Ми по гетьманському наказу шанували їх, повірили цим зрадникам... Бийте собак, щоб усі околіли.
І чернь на спілку з татарами стали списами заганяти нещасних погорільців в огонь, а то й різати...
Цілорічна праця, довголітнє змагання до добробуту — усе пішло з димом і то під зиму... А скільки бідних людей пропало...
Гетьман побачив із своєї квартири велику заграву і виїхав зараз на Вовчу гору. Перед його очима розлилось одно велике море, обрамоване узгір'ями, що околіовали столицю Червоної Русі.
— Дну, Михаиле,— каже до осавула,— скачи з кількома козаками та розвідай, хто такого нещастя проти мого наказу накоїв. Злочинця вишукай хоч би під землею і приведи його до мене. Він на колі здохне. З тою неслухняною черню непорадна година!
Гетьман дуже сердився. Осавул поїхав чвалом. По дорозі стрінув посильного від полковника Головацького, що чвалував до гетьмана. Головацький уже вспів довідатись, що підпал пішов на наказ з ратуші. Він припинив різню, і тепер стали козаки помагати бідним людям..
З такою доповіддю вернув осавул до гетьмана.
— Господь відібрав їм розум. Як тепер вітер обернеться на город, то згорять усі, мов ті голуби у замкненім голубнику.
Бідні погорільці з останками своєї мізерії, яку вспіли врятувати з пожару, налякані до того ще нападом татар та черні, втікали під Галицьку браму і благали, щоб їх впустити. Зразу справді браму відчинено, та втікачів стільки напливло, що городяни налякались їх. Комендант наказав зачинити браму знову, та це не приходилось легко. Люди товпилися, попихали одні других. Не одного роздавили, іншим поломили руки та ноги. Бідний народ ревів в одчаю і падав, знесилений під брамою, а по них толочили ногами. Друга юрба кинулася до кляшторів, і сюди чимало їх досталось. Бернардини впускали лише таких, від котрих можна було сподіватись, що не треба їх буде задармо годувати. Бідний хоч і попав сюди, то його виганяли за-браму силою.
Та в тій хвилі сталося те, що передбачив гетьман і що справді вже налякало міщан.
Вітер завернув на город і ставав щораз сильніший. Від того стало в городі дуже гаряче. Міщани втікали з валів і мурів. Сюди йшло полум'я, мов з пекельних челюстей, кидало горящими ґонтами і сніпками. А город не бурена пожар приготований, хоч на це досвідний Арцишев-ський звертав не раз увагу. Не було води, не було чим гасити. Декотрі дерев'яні крівлі стали затлівати. Тепер і тут лунав тривожний оклик: "Горить!" Прокляття перед-міщан зачинало сповнюватись.
Люди бігали безпорадні. Ніхто не знав, за що братись. Погорільці, що лежали під валами, підносили в сторону города затиснені кулаки і кричали:
— То кара Божа за нас, за зраду, бодай ви зійшли на таке, в якому ми оце .опинились.
Налякане жіноцтво збігалося до костьолів, де правилися молебні, де говорили казання:
— То кара за те, що задовго терпіли серед наших мурів католицького города шизматиків і недовірків. Ви знаєте, як господь наказав свому вибраному народові вигубити невірних анамітів. Жиди послухалися Божого наказу, і ні один поганин не остався живим. $а те благословив господь свій вибраний народ і віддав йому анаміцьку землю. Вам наказував господь нашими устами, устами слуг своїх вигубити шизматицьке плем'я дотла. А чи ви того послухали? Навпаки, ви терпіли їх, заходили з ними в зносини, торгували з ними, а вони тим часом багатіли і росли всилу. І за це нас Бог тепер карає... Покайтесь і поправтесь, а коли господь ослобонить нас із цеї халепи і утиску, йдіть за голосом слуг Божих і подбайте, щоб у нашому городі ні одного шизматика не стало.
До Красовських приніс першу вістку про пожар сам він. Прийшов зараз додому дуже стурбований і перше його слово було:
— Передмістя горять, не можна було ніяк передати заздалегідь перестороги. Коли господь караючою своєю десницею заверне вітер на нас, то всі згоримо. Вже не буде що здобувати. Пам'ятайте, мої любі, що коли б і моя домівка зайнялась, а мене тут не було, то ховайтесь усі у підземелля до моїх магазинів. Там сильне склепіння, і буде безпечно. Ми туди зараз повиносимо з хати що цінніше й небагато забирає місця. ' Олексій каже:
— Я піду подивитись, що в городі діється.
Небезпечно тепер по городі ходити, там тепер така глота, що не дай Боже! Тебе там роздавлять.
Таки піду, батьку, не видержу. Може, мені вдасться при такім розгардіяшу перейти вал та перескочити мур. Я вже тут багато дечого побачив і довідався, буде що гетьманові розказувати. Спасибі вам, панство, за хліб-сіль, за щиру гостину...— Він поцілував старих у руку, попрощався з усіми.
Хай тебе господь супроводжає, коли так наперся йти. Поздоров від нас усіх пана гетьмана і скажи, що ми його, мов спасителя, вижидаємо.
Олексій вийшов тайними дверима і пішов на ринок. Тут було ясно, мов удень. На вежі ратуші товпилися люди. Народ бігав, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. На дахах сиділи люди з гаками і довгими жердками й гасили падаючі іскри, а горіючі куски скидали вниз. Деякі будівлі вже горіли... Та в цій цілій роботі не було ладу. Кожен робив те, що вважав за добре для себе. Олексій пішов до західного муру. Переходив попри кафедру. Тут гули органи і лунав тривожний жіночий спів. Вийшов з другими на мур і побачив те пекло, якого лиш догадувався. А те, що побачив, переходило його уяву: одно огненне море без острівця, без прогалини, навіть жива деревина горіла; мов смолоскипи.
Понад пожарищем літали налякані птиці, прощаючись з своїми гніздами.