"Як так піде далі, то пропадемо всі,— подумав.— Треба чимшвидше видістатись із тої забави".
Вернув, не гаючись, у Лубни, та тут уже не застав нікого, хіба руїну свого добра та копиці трупів панських та жидівських. Один замок вцілів, не добутий. Ярема забрав звідсіля, що можна було взяти, забрав жінку й синка і подався ік Дніпрові. Тепер його лютило, що не знайшов ні одного підданця-хлопа, на котрім був би зігнав оскому. Усе повтікало, не ждучи, аж вернеться князь. Та тут стояв Кривоніс, і треба було йти аж до Любечі і там переправитися. Зараз виправив жінку і сина на Полісся. В Любарі пристала до нього шляхта, яка зібралася тут, втікаючи із своїх маєтностей перед повстанцями. Прибув до Житомира і тут знову застав шляхту, яка зібралася на соймик. Ярема пішов між них.
— Що ви, панове-браття, задумали? Лишати так усю свою працю на поталу гультяйству? Цим робите їм найбільшу прислугу. Таким побитом, може, врятуєте життя, але втеряєте лицарську славу. Згадайте на ваших славної пам'яті предків, а тоді соромно вам стане. Бо перед ким утікаєте, ви, потомки славних лицарів? Перед черню, голотою, яку можна киями розігнати. Лише згуртуйтеся разом, а побачите, що ми, не напружуючись надто, приборкаємо бунт і повернемо до наших домівок. Нам треба зібрати військо. На це треба грошей, (а їх добудемо з податей, які треба зібрати у всіх мешканців України без розбору.
Шляхта, котра втратила голову і досі чула за собою один оклик: втікати якнайдалі,— тепер трохи підбадьорилась. Зараз стали лупити селян. Поки що Ярема дав свої гроші. З Житомира послав універсал до Львова, столиці свого воєводства, а в ньому взивав шляхту, щоб негайно ставала під його руку до оборони.
Аж тут приїздить воєвода київський Тишкевич. Ціла Київщина запалала бунтом, а він утік, не чуючи себе безпечним.
Його військо з'єдналося тепер з Яремою. Від нього довідався Ярема, що Кривоніс іде за Яремою наздогін і нищить по дорозі панські маєтності на Правобережній Україні.
Тепер Ярема, побільшивши свої сили, вирішив одним ударом розбити й знищити Кривоноса. По дорозі лежало містечко Погребище. Тут теж стояли загони. Зібралися з сіл хлопи, узброїлися в що попало. Організаторами були' православні попи. Вони почувалися зовсім безпечними, бо про Ярему ніхто ще не чував у тій стороні.
Аж відразу наскочив на них Ярема з військом. Настала метушня. Хлопи і міщани боронилися щосили, та не встояли. Ярема добув містечко. Наказав зігнати всіх живих укупу і зігнав на них оскому. Мордував і мучив, не розбираючи, хто винен. Попам висвердлювали очі. Містечко пограбував і спалив дотла.
Та зараз, по тій дешевенькій побіді, побачив себе Ярема серед розбурханого моря. У війську не стало харчів. Ярема послав шляхтича Барановського до свого Немиро-ва по харчі.
Немирівці позамикали городські ворота і не пустили Барановського.
Йди собі ік бісовій мамі, ми твого пана не знаємо, нашим паном — гетьман Хмельницький.
Тим шельмам навкучилося жити,— говорив Ярема, почувши таку реляцію від Барановського, і закусив губи.
Видав війську наказ взяти Немирів приступом. Немирівці знали, що їх жде, як Ярема здобуде городк Попи дзвонили на гвалт, міщани зайняли вали й боронилися в одчаю..
Розпочалася страшна боротьба на життя і смерть. Оборонців прогнали з валів. Вони позамикалися по хатах І звідси оборонялися, мов леви. Стріляли з вікон і дахів,
обливали наступаючих кипячем і смолою, кидали каменю ками і дрючками. Та коли полягли найвідважніші, прочих овіяло страхом, покинули оборону і.скрились у льохах
Боротьба припинилась, і Ярема ввійшов у город. Повиходили старі міщани і просили помилування. Не міщанство В цім винувате,— так звинялись, —а козаки, Вони їх до
опору змусили. То козаки,— так гордо відповідали Барановському.
— Видайте мені винуватців,— говорив, солодко всміхаючись, Ярема,— а я вас пощаджу. Та кого ж тут було видавати? Жиди кинулися розшукувати тих, що по льохах крились. Ходили від дому до дому з жовнірами і вказували всі скритки.. Міщан виволікали і гнали на ринок серед глуму й вереску жидови.
..— Хто ж винуватець?! — гукав Ярема.— Признавайсь, а то вас усіх, мов собак, прикажу перебити.— Тоді вийшло кілька міщан, які гадали, що, жертвуючи себе, врятують інших
— То ми бунтарі, скарай нас,, а прочих пощади...
— Та це Ярему не вдоволило. Стільки жертв видалось йому замало. Він ходив поміж ними і вказував на тих, що йому подобались. І
— Беріть цього, і того; і того...— І зараз проголошував їм присуд. Настало страшне пекло, якого описати'годі. На наказ князя поділено нещасних на гуртки: одним відрубу* вали руки, другим висвердлювали очі, вирізували язики; інший гурток настромлювали на смерть. Були й такі, котрих живцем четвертували або здирали з живих паси. Ярема возив з собою цілу ватагу вишколених катів. В нещасному Немирові лунали розпучливі крики, зойки та стони, які хіба на Асафатовій долині в дні страшного суду б де можна почути.
А потому наказав Ярема город підпалити. Від дим горящих домів вкрилось ясне сонце погідного дня сіро-жовтою хмарою, щоб не дивитися на ті страхіття, які того дня в Немирові діялись. Серед тих страшних картин, на вид котрих кров у жилах холола, проходжувався Ярема, всміхнений і вдоволений, по ринку і придивлявся залюбки справності своїх катів та приговорював:
— Мучте їх так, щоб пам'ятали, що вмирають.
Та того було йому ще замало. Він наказав вимордувати без розбору і рідних тих, що пішли на муки, "щоб собаче насіння не розмножувалось". Отож мордували старців, немічних, жінок, дітей і немовлят. Катам омлівали руки, щоб удоволити свого пана. Аж тепер вдоволився Ярема і сказав до міщан:
— Я покарав винуватців, а вам прощаю. Служіть мені вірно, а будьте певні моєї ласки.
Ярема забрав з Немирова усі харчові припаси, лишив тут залогою 200 драгунів і пішов далі.
Як лиш відійшов, міщани послали потай до козаків , благаючи помочі і помсти.
Козаки надійшли від Брацлава. Міщани відчинили їм ворота і зараз кинулись на драгунів. їх вибито всіх. Лиш одному повелося втекти до Яреми, Ярема саме йшов на Кривоноса. Як дізнався про віроломство немирівців, спалахнув великим гнівом.