Нещасний, томлений народ уважав за одиноких своїх приятелів козацтво і православних попів. Тому-то Ярема їх ненавидів і нищив. За ними йшли в чергу сліпці-кобза-рі. Козаки були прямо вийняті з-під права. Стрічного козака в маєтностях князя можна було безкарно вбити, а хто привів його живого, діставав за це нагороду. Уся Задніпрянщина покрилася шибеницями, а калік понівечених стрічалося всюди. На спогад Яреми тремтіли люди, л матері лякали цим страшним іменням неслухняних діток. Для тих, хто Яреми не знав, він міг здаватися симпатичним. Його високе чоло та ясні великі очі'вказували на великий розум, усміхнене правильне і гарне лице — на добрячість. Для своїх підлизників був веселий, ввічливий і дотепний та прямодушний. На вид тих, котрих ненавидів, брови стягались вкупу, чоло морщилось, а губи заціплялись. Засуджуючи на муки, він цідив слово за словом, почуваючи в тому велику насолоду. Виконанню засудів він залюбки придивлявся.
Лише в одному він не був подібний до інших магнатів тотч) часу. Хоч був багатий, не дозволяв собі на панські розкоші. Жив просто і невибагливо. Між своїми жовнірами спав на землі на кожусі, їв з ними ті самі прості страви. За те військо його обожнювало і було йому пюслушне. У своєму війську завів строгу дисципліну і не пропускав жодної провини в службі. Такого самого простого життя вимагав від своїх старшин,.
Як запалилась Україна повстанням, Ярема жив у Лубнах. Про Хмельницького йшли вісті і в Задніпрянщину. Тут було запального матеріалу більше, як деінде. І тут народ заворушився. Зразу нашіптували собі, змовлялись, переповідали собі наспілі вісті, та ніхто не мав відваги виступити. З того вийшла зразу така користь, що хлопи й підданці збирались у купи і втікали масами на Правобережжя до Хмельницького. Помітили це зараз жиди-дер-жавці. Вони злякались, та не мужиків, бо тих держав добре Ярема, лише того, що убувало їм робучої сили. Пожалілися зараз перед князем, котрий запалав страшним гнівом. Зібрав зараз 8 тисяч шляхтичів і наказав переловлювати втікачів. Для пійманих не було легшої кари, як шибениця, а для проводирів — кіл. Замаїлася нещасна країна повздовж Дніпра шибеницями і колами, на яких конали в муках нещасні люди, що хотіли втікати з неволі. Те все робив Ярема так собі, "по дорозі", а на ділі збирав військо, лагодячись на підмогу гетьманові Потоцькому. Він перший відгукнувся на зазив Потоцького і спішив під Черкаси. Та поки вибрався, вже було по розгромі. Поки міг рушитись, зачали козацькі загони гуляти по Україні. На Задніпров'я пішов найметкіший партизанський ватажок, полковник Максим Кривоніс. Він вдерся в Переяславщину з десятком тисяч хлопців. Від того повстала уся Задніпрянщина. Вишневецький, що вже рушив був у похід, поміркував, шо туди небезпечно буде перебратись до Дніпра, і завернувся з тої дороги. Недалеко Березані стрінуло його посольство від Хмельницького,
вислане з-під Білої Церкви. В посольстві було шість козаків.
Ярема скипів гнівом:
Що? Той злодій, бунтар, сміє до мене послів слати? Ганьба тим усім панам, що хочуть з ним у мирову заходити... Я не епічну, поки його не піймаю, з живого шкуру прикажу зняти та ще на кіл настромлю і почетвер-туюГ Тих всіх послів зараз на кіл!
Ми посли, пане князю,— говорили козаки,— маємо право на недоторканість. Навіть дикі народи шанують посольство.
Це ще більше розлютило Ярему:
— В цей мент наказ виконати!
І всіх шістьох посадили на кіл на шляху між селами Війтове до Пилипового. Ярема вдарив себе по шаблі і кричав:
— Ось чим треба замирити козаків, на те ми і є...— Він вказав на коли, на яких конали посли.
А вони конали по-геройськи. Хоч лиця їх і тіло корчилися в судорогах, не чути було ні одного стогону. 1 їх провідник заговорив сильним голосом:
Яремо, ти перевертню, злодію, звірюко поганий! Дасть Бог, що й ти на колі здохнеш. Ти, каїне, нас замучив, але тим не зробиш шкоди козацтву, воно з нашою смертю не загине... Прокляття на тебе і твій поганий рід...
Цьому відрубати голову, хай не гавкає,— крикнув Ярема і відвернувся. Наказ виконано вмент. Якийсь жовнір замахнувся шаблею—і козацька голова повисла на] клаптику шкури.
Інші, бачачи, як собі товариш поміг, стали лаяти Ярему цілком невибагливими словами-та проклинати. Тоді вже жовніри, не ждучи на наказ князя, повідрубували їм голови.
Але тим хлопським зухвальством Ярема дуже збентежився. Такої лайки він зроду не чув та ще від хлопа. Досі його жертви корчилися в судорогах, плакали, благали вибачення та присягалися в своїй неповинності. Вмирали так покірно, як панщину покірно робили. Те, що сьогодні сталося, вважав цей лиходій за поганий знак. Та ось прибігає до його один слуга, якого полишив вдома в Лубнах, на запіненому коні, що важко робив боками.
— Завертайся, ваша милість, в Лубни, там пекло. Уся Лубенщина в огні. Емісари Кривоноса занесли полум'я бунту і до нас. Як лиш ваша милість вийшли з Лубен, зараз хлопські банди начеб із землі повиростали. Плюндрують панське добро, мордують без пощади поляків, жидів та ксьондзів. Пекло і судний день. В Лубнах княгиня з сином дрижать за своє життя. Решта нашого війська боронить замок, дай Боже, щоб удержались, поки наспіє поміч...
Ярема аж позеленів з гніву, скреготів зубами і тупотів ногами. Лице викривилось, мов у сатами. Таким його ще не бачив ніхто.
— Га! Чортове плем'я, попам'ятаєш... Труби тривогу! Сів на коня і об'їхав військо.
— Чому так мало? — питає своїх поручників.— Було 8 тисяч, а тепер і половини не бачу.
— На роз'їздах ваша милість усмирює гультяйство...
— Як так, то ще один день мусимо підождати, а вашмосці порозсилайте гінців за ними, щоб швидше верталися.
Розтаборилися знову і ждали цілий день. Та ні гінці, ні роз'їзди не верталися..л Згодом повернули малі недобитки. Вони звіщали, що усюди діються нечувані речі. Хлопські загони виростають, мов гриби по дощі. Ховаються по засіках, по лісах і в степу в траві, нападають нечайно і вибивають упень, хто їм у руки попаде. І те сталося лиш що послідніми днями. Здається, що хлопство прочуває якусь велику силу за собою.
Яремі стало моторошно на серці. Із звітів старшин дізнався, що в нього остало всього 3 000 людей. Ще й не рушився з місця, а вже втратив 5 000 душ.