З такими думками перемучився дорана.
Рано звістили йому, що приїхав татарський ага по бранців. Від нього довідався, що татари отаборилися біля села Рокитної. Поїхав на замок і сюди наказав привести перед себе бранців. Було між ними трьох таких, що пішли слідом Виговського і перейшли на службу Хмельницького. Це були Хмелецький, Яскульський і Зацвіліховський. Тих і Виговського Хмельницький викупив, і вони лишились. До інших, між котрими були Шемберг,' Сапіга і Чарне-цький, він говорив:
— Така ваша доля, панове, і так вирішила старшина!' що ви, панове, підете у татарську неволю, поки Не викупитесь. Ваші гетьмани вже туди поїхали. Знайте, панове.-що на Україні вже польського війська немає. Не шкода —вам було стільки крові проливати?
— А хто ж цьому винен? — каже Шемберг.
— Хто? Зараз вам скажу: Потоцький, Вишневецький, Конёцпольський, Шемберг і багато інших... Тягли струну гніту, поки не лопнула. Отож не винуйте кого другого, хіба себе самих. Та, може, це ваше нещастя навчить вас розуму, і покаєтесь.
На те Чернецький:
— Не гріх тобі, пане Хмельницький, для привати; щоб заспокоїти свою жадобу помсти, піднімаєш руку на короля свого і ойчизну і такого накоїв лиха?
:— Ох! Як, ваша милість, страшно помиляєшся в одному і другому. Мене дивує, як може розумний4чоловік, за якого я вашу милість вважаю такі дітвацтва говорити? Чи, ваша милість, думаєш, що за мою худопахолвську кривду піднявся б увесь народ до повстання і тисячі збройного люду збігались би до мене? Інші не раз, може, і більш від мене дізнали кривди, а народ не рушався. Ні, ваша милість, то зробила ціла сума усіх кривд, а в такому разі чому не кажете: не гріх тобі, український народе, задля привати підносити руку на короля і т. ін. А щодо другого, то я не підніс руки на короля,— лише на тих короленят, що ні Бога, ні короля не-бояться, не слухають, живуть неправдою, гнітом і сваволею. А щодо отчизни, то
Бог мені свідком, що я Польщі добра бажаю, я борюся також проти її ворогів, бо як не приборкаєш короленят, то вони її, певно, заженуть у могилу. Колись мене історія осудить по правді Я хотів доходити права в дорозі легальній, та переконався, що в Польщі під режимом магнатів-короленят немає ні правди, ні закону.
Признаю,— каже Сапіга,— що вашмосці зроблено кривду...
Тепер так говорите, коли ви в татарських путах, як я, можу вас у Тугай-бея викупити і козацьким судом на смерть засудити,— Хмельницький став гарячитися, його очі палали вогнем,— але тоді, як мене було скинуто з уряду генерального писаря, як мене заволока, злодій і п'яниця ограбив з моєї батьківщини, як мені замордував дитину, забрав жінку, тоді ніхто не признав мені права, хіба один король. До того з мене глумились панове сенатори і висміяли мене. Тепер я вам дякую за ваші спочування, бо вони мені зовсім непотрібні. Тепер я собі сам справу зроблю. Чаплінський, щоб не то до Варшави, а на Інфлянти сховався, то й там його дістану, шкуру з живого здерти накажу і на кіл посаджу. їдьте, панове, з Богом! Я стільки можу для вас зробити, що попрошу Тугай-бея, щоб з вами у Татарщині гарно поводились. Прощайте! — Бранців передали зараз татарам. їм дов'язали руки і повезли возами.
Того дня справляв гетьман для чигиринців великий бенкет на замку, а другого дня поїхав у Суботів, де жила Ганна Чаплінська. Стріча вийшла дуже зворушлива. Ганна кинулася Хмельницькому у ноги і просила прощення не за свою зраду, лише за своє жіноче безсилля, що не могла опертися примусові. Хмельницький, зворушений до сліз, підняв її і став цілувати, запевняючи, що їй усе прощає, усе забуває, що було, і хоче її знову посадити на втрачене місце законної жінки. Ганна дуже зраділа, бо вона боялася гніву запального Хмельницького. Хмельницький остав ще в Суботові, заводячи лад по господарюванню Чаплінського. За кілька днів приїхали обоє у Чигирин. Горпина, побачивши їх разом, заломила руки.
— Ой Богдане, Богдане! Нагадаєш ти колись мої остороги, та вже запізно буде завертатися.
Вона не звіталася навіть з Ганною і дивилась на неї вовком.
Увійшли обоє у світлицю і .тут посідали. Горпина не приходила. Хмельницький зайшов у кухню, щоб її уговорити та задобрити. Якраз Горпина в'язала свою мізерію в узлики.
— Що ти, няню, робиш? — питає, здивований. Горпина плакала.
Йду з цього дому геть. Між старців піду під церкву за прошеним хлібом, а не хочу твоїй пані одної години служити.
Няню, заспокойся, май розум, усе гаразд уложи-ться...
Вже зложилось, та не гаразд. Коли б ти мене присилував тут лишитися, то знай, що собі смерть зроблю, а не послухаюся, хоч гріх самому на себе руки накладати. Така... така... хай не скажу, не буде наді мною панувати. Ти мене не задержуй, бо це даремне... Колись, колись, може, й я цього доживу, пізнаєш, що я правду говорила і моя душа добре віщувала. Прощавай, Богдане, хай тобі Бог у всьому благословить. Пам'ятай, що я все за тебе 'Бога молити буду.
Хмельницький не спиняв її. Він знав, що як Горпина на що завізьметься, то її ніщо не спинить. Жаль йому стало доброї, щирої няні, котру любив, мов рідну матір. Гадав, що віку свого при ньому доживе, а воно вийшло не так. Та, може, вона згодом поєднається з тим, що мусить бути, і вернеться. Здвигнув плечима і поступився Горпині, що якраз виходила з клунком на плечах.
Вернув до світлиці дуже зворушений. Ганна це помітила.
Що там сталося? Чого стара пішла з клунками?
Покинула мене і пішла у світ.
Добре сталося. Я й так хотіла тебе просити, щоб ти де-небудь вивів її звідсіля. То прямо відьма... Як я сюди приходила, то не хотіла мені одним словом відповісти, про що я питала.
А ти, Ганно, часто приходила?
Як Чаплінський втік, то я приходила розпитати про тебе.
Хмельницького начеб кольнуло під серце.
"Аж як Чаплінський втік... (Може, справді няня мала рацію?!)" — подумав собі. Він став хвилюватись, за все сердився, усе було йому недоладне, аж Ганна гарячими поцілунками розігнала тугу і невдоволення, мов вітер чорні іхмари.
А тим часом Горпина шкандибала вулицею, несучи клунок на плечах, аж задихалась, її стрінув Олексій, що саме йшов до гетьмана.
А ви, няню, куди?