Хмельницький запросив у хату козацьку старшину, Серпанку і благочинного, а звертаючись до народу, говорив:
. —т— Чигиринці! Я б запросив вас усіх, та бачите самі, що у моїй домівці місця для усіх мало. Але завтра на замку у старостинських покоях великий бенкет буде. Приходьте,
прошу, усі, не цурайтесь хліба-солі. Просимо, панове, за стіл, от бачите, що добра няня усе приладила. А де ж Олексій, няню?
На замку бранців пильнує. Його мало коли тут видати, навіть до своєї дівчини не забіжить...
Ого! Вже й дівчину знайшов? А то гультяй, дам я йому,— жартував Гетьман.
Благочинний поглянув на Серпанку.
— Степане,— каже до свого чури,— ану побіжи на замок, хай тут зараз Корнієнко прийде, чей же за той час бранці не втечуть...
Богдан з нянею стали гостей частувати та припрошувати.
— Повеселімся, брати,— каже Богдан,— нашою побі-дою. Доброго дістали пани прочухана, аж у Варшаві заболіло...
А тим часом у кімнатці Тимоша сидів Виговський під сторожею. Йому невільно було навіть у вікно подивитись. Він чув веселий гомін і оклики і знав, що то, певно, Хмельницький приїхав.
Прийшов і Корнієнко:
— Пане гетьмане! Бранці, яких мені передали пильнувати, живі і здорові.
— Ходи сюди, хлопче, хай тебе обійму та поцілую.
Хотів я усею душею повітати тебе, батьку,— та служба мені не дала. У такій метушні могли бранці легко втекти.
Добре, сину, що в тебе служба на першому місці, за те хвалю. Та тут на тебе, небоже, жолоби заносять, зачуваю, що ти дівчатам голови завертаєш, що воно таке?
Олексій спаленів, мов рак.
То таке діло, пане гетьмане,— каже Серпанка,— цей твій похресник заходив до мене в хату, ще як попереднього разу тут був. А в мене є дочка-одиначка, Катруся. Вони полюбилися чесно, а я радий, що такого зятя мені Бог пошле,, коли не погордите, бо Олексій вам начеб рідний.
Як ти, пане голово, не цурався мого похресника тоді, як я був скитальцем, то я не смію цуратися тебе, як я став старшим над усім низовим лицарством. А тебе, Олексію, за це хвалю, що ти вибрав собі найкращу дівчину в цілому Чигирині... А свати вже були?
— Ми ждали на пана гетьмана...
— Добре! Посватаємо славно, як прадідний звичай велить.
Олексій поцілував гетьмана в руку.
Пане гетьмане, я переступив твій наказ і одного бранця, Івана Виговського, про котрого я писав, відлучив від тамтих і держу його під сторожею таки у цій домівці.
Давай його сюди зараз.
За хвилю стояв Виговський перед Хмельницьким у подертому контуші, так, як його піймали на Жовтих Водах.
Здоров, вашмосць,— каже Хмельницький, простягаючи до нього руку.— Як вашмосці тут жилось?
Спасибі, пане гетьмане, жилось мені добре. Усе було, чого душа забажала, опріч волі. Цей молодий козак поводився з нами, як не можна краще. Не зробив сорому нашій Могилянській академії.
Сідай, вашмосць, і гостися з нами. Про наше діло поговоримо потім. У Крим ти не поїдеш, бо я тебе у Тугай-бея викуплю.
Поздоровляю тебе, пане гетьмане, з побідою і сердечно дякую, що не даси мене татарам на поталу.
Тим вартніше твоє повітання, що воно для тебе болюче...
Ні, я тепер радію з того. За час моєї неволі я багато передумав і надумавсь інакше. Ваша побіда — то побіда мого народу і моєї церкви над гнобителями. Отож вона і моя побіда. Хочу, як ваша милость на це згодиться, піти до вас у службу душею і тілом.
Дуже радо приймаю, вашмосць, пане Виговський. Твоя мудра голова не раз стане нам у пригоді. Панове старшино,— каже, звертаючись до них,— чи і ви приймете нового товариша, пана Івана Виговського?
Щиро приймаємо,— відізвалися голоси. Усі стали подавати йому руку. Кречовський каже:
Нарешті і ти урозумився, пане-брате, і пішов услід, за мною. Краще пізніше, як ніколи.
Раніше я не міг,— звинявся Виговський,— я був при комісарі Шембергу і не командував жодним військом...
< Бенкет протягся пізно вніч. Хмельницький наказав Олексієві видати для Виговського нову одежу.
Як гості порозходились, Хмельницький ходив по усіх кутках. Няня нічого не перемінила, і йому здавалося, начеб лиш учора звідсіля вийшов. Опісля зайшов на кухню до няні і присів на лавці.
Не лягаєш спати, Богдану? Ти знеможений...
Радість так само відбирає сон, няню, як і смуток... Давно я, няню, з тобою не говорив... Та от, славити Бога, я вдома і трохи свобідного часу маю... Дасть Бог, що ще заживемо, няню, по-давньому, а я твоїх казок та пісеньок послухаю.
Вже то мої пісеньки по росі розійшлись, я вже своє виспівала.
То хоч на моєму весіллі заспіваєш, няню...
-— Гадаєш женитись, Богданчику? Щасти тобі, Боже. Тобі треба вірної дружини, щоб тебе розуміла та й з тобою спочувала...
— Я вже маю; дружину, няню...
4— Чи не про паню Чаплінську ти думаєш?
Еге, ж!
Хай тебе господь заступить! Покинь цю нерозумну думку, Богдане, плюнь на цю ляшку і навіть не дивись у той бік. Пошукай собі дружини іншої, статечної, таки поміж нашими дівчатами...
Хіба ж Ганна не статечна, хіба ж вона мене не Любить!
Ні, Богдане, вона повія, не варта тебе. Чаплінський лиш моргнув на —неї, то зараз повисла йому на шию, замість видерти йому очі або на себе руку наложити. Так зробила б статечна жінка, що шанує себе і свого чоловіка любить. А вона голубила найтяжчого твого ворога...
Це ж було силуване.
Ой, ні! До любові нікого не всилуєш. Хіба ж мало: було такого між людьми? Таку жінку чи дівчину у піснях оспівують. Г ти можеш про неї думати, хоч би для того, що стільки через неї натерпівся?
Чи вона сюди приходила коли?
Приходила, але вже тоді, як Чаплінський її покинув і, втікаючи, не хотів її з собою брати. Вона бачила що ти йдеш вгору. Чому ж не примилитись та й гетьманшою стати, замість пуститися на останнє і де в шинку згинути або під тином... Не з любові вона приходила... От сука за тим псом біжить, котрий дужчий.
Ти, няню, загостро її судиш. Ти козачка і не так на світ дивишся, а вона з панського роду і знову інакше думає.
Чи з панського, чи з мужицького роду, а жінка однако на це дивиться... А втім, яке мені діло до панів? Хіба мало я від них натерпілась? Богдане, покинь цю злу думку, бо ще не одно горе прийдеться проковтнути через неї...
Хмельницький був сьогодні надто розніжений, що так терпеливо слухав теревенів старої, баби... Він Ганну таки забере до себе, хоч би на те тільки, що Чаплінський із злості зубами скреготатиме. Та ні, не тому, а через те, що він Ганну щиро любить та не може її забути, не може забути того щастя, тих гарних хвилин щирого кохання та розради. І знову так буде... Вона була присилувана і мусила, і тому вона не винувата, бо не по волі це зробила. Без Гажш не було б йому щастя.