XII
"Я СТАРИЙ СІЧОВИЙ ТОВАРИШ"
Коронний гетьман Потоцький такий був певний, що Хмельницького піймають, що, видавши накази до усіх станиць і до старших реєстрових козаків, поїхав сам до Бродів порадитися із своїми однодумцями-магнатами, що зробити з цим бунтарем. Для всякої певності післав наказу й на Січ Запорозьку, щоби там бунтаря Хмельницького, як тільки з'явиться, піймали і в кайданах йому віддали або його голову привезли.
А тим часом Хмельницький зі своїми двома вірними товаришами мандрував на Січ. Оминали села і містечка, щоб на якого знайомого чорта не наскочити. Марко Голод показав себе неабияким вожатим. Знав околицю, начеб свою хату. Знав кудою їхати, щоб і своїх знайомих не стрінути. За харчами посилали Степана, а ночували, де припало: в лісі, в байраку або й серед степу широкого.
І так їм таланило, що лише раз наскочили на польську стежу. Сховались в траві, коні полягали, а стежа переїхала та й їх не помітила.
Настала осінь, похолодало добре. Треба було кожухів. Степан купував по одному в містечках.
Нарешті прибули на Січ. 11 грудня 1647 р. Хмельницький зайшов до кошового і тут довідався, що гетьманський наказ на його арештовання його випередив.
Гонять за мною, мов за скаженою собакою,— говорив з жалем,— та, бодай, тут ляцька рука мене не досягне... 1
Ти помиляєшся, Богдане,— говорив сумно кошовий.— І тут для тебе небезпечно. Знай, що за твою голову поставлена велика нагорода, а на таке не один злакомить-ся. А хоч би й не те, то, бач, що гетьман не задоволиться письменним приказом. За тим може кожний день прийти й сила, якій ми не зможемо опертися, бо тепер на Січі запорожців мало. Усе розбрелось по хуторах та зимовках. Моя рада така: втікай, Богдане, далі до Дніпрового лиману.
Нічого було робити. Хмельницький зібрав на Січі гурток охочих товаришів і подався далі на Низ.
Аж тут, на Низу, серед непроходимих плаїв, закрутів,
річок, потічків та озерець почував себе безпечним. Хто б
не обзнайомлений зайшов сюди, пропадав певно. Такому
не було вороття. Тут був останній азиль для тих всіх, яким
не було безпечного місця між людьми. Таких застав тут
Хмельницький чимало: Як тільки з'явився, стали біля
нього збираться різні сіроманці, одчайдухи і горлорізи.
Хмельницький взявся зараз до їх організації і поклав на
них свою тверду вмілу руку. З тої безкарної юрби хотів
зробити військо. Змагався в їх неслухняні, бурливі голови
втовкмачити ідею освобождения України з ляцької кор-
миги, вляти в їх серця любов до неї, до батьківської віри
та церкви.
— Хіба ж вічно хочете так по-звіриному жити та вашою кров'ю комарів годувати? Хіба ж вже немає на божій землі такого спокійного кутка, де б ви могли жити, як люди живуть? Ні, брати, і ви люди, а не звірі, і для вас право людини писане, і для вас знайдеться місце між людьми на нашій широкій Україні. Але це місце треба собі здобути силою, а сили у вас є. Треба вимести з України це сміття, цих заволок, з яких причин ви стали бездомними сиротами, скитальцями. Дивіться на мене: я старий козак, січовий товариш, і я попав між вас, сіроманців, бо мене гонять, мов звіра, за це тільки, що, ограблений злодіями з батьківського і мого власного майна, хотів я чесною, мировою дорогою доходити на розбійниках мого права. Тепер і я з вами на одному возі їду.
Так говорив Хмельницький до тієї напівголої й босої голоти, а кожне слово западало їм глибоко в д>шу. У тих вкритих звіриними шкурами викидків тодішнього суспільства, пробуджувалась людська душа, прокидалась любов до батьківщини, їх захоплювала Хмельницького ідея. Кожному пригадувалось колишнє. Стискав серце жаль за покинутою ріднею, за рідною стріхою та селом, і вони липнули до Хмельницького, мов бджоли до матки. Хмельницький своїм розумом, своєю великою душею поконав дикі Інстинкти тієї сірої юрби і зробив з них слухняне здисципліноване військо...
Ляхи й тут не лишили Хмельницького в спокої. Справдилось те, що говориз кошовий. Потоцький недовіряв січовій старшині, щоб вона по-доброму видала Хмельницького, і тому недовго по висланні листа пісіав знатніше військо, яке мав під рукою, на Січ. Під командою польських офіцерів послав 800 жовнірів. Між тими було 300 поляків, а 500 українців. На Січ вийшли вони без ніякого опору зі сторони січовиків. їх було під цю пору дуже мало.
Команда, не заставши тут Хмельницького, пішла за ним услід далі на Низ. Хмельницький сподівався того і розтягнув свої стежі аж до самої Січі. Хмельницький довідався зараз, які гості йдуть до нього. Він післав зараз двох дотепних козаків напроти поляків і навчив, що мають робити.
Вони прийшли до польської команди і жертвували свої услуги. Вони знають, де зараз Хмельницький, і проведуть військо безпечно. Але вони хотять знати, що за це дістануть, бо, мавляв, задармо нічого нема. Вони чували, що за голову Хмельницького наложена нагорода, але не знають, яка саме... Без них, то сам чорт Хмельницького не знайде. Це упірне говорения за гроші, розвіяло у ляхів всяке підозріння. Таж це такі люди, що живуть з грабунку й,крадіжі, а за гроші продадуть чортові душу. Та ще як їм командир сказав ціну, вони стали торгуватися. Жадали, щоб їм половину дати зараз та ще. щоб їм було прощено всі гріхи і щоб можна було вертатись вільно на Україну до своїх домівок. На це ляхи пристали, а щодо грошей, то з тяжкою бідою згодились дати зараз четвертину. Команда була з того дуже рада, що невеликим коштом зроблять таке велике діло, а щодо нагороди, то вона їм, а не тим харцизам дістанеться. Тим походом вони дуже перетомились, час було вертатися, бо зимувати тут не доведи господи. Було їм спішно. Козаки пішли зараз між військо і тут знайшли земляків. Рушили зараз у похід. По дорозі висланники Хмельницького не дармували. Вони увихались непомітно поміж земляками і шептали їм в уха.
Чи вам, люди, полуда очі заступила? Хіба ж ви не знаєте краще нас, який на Україні утиск від панів та жидови? А ви йдете на нашцх братів збройною рукою? І для кого, для панів-гнобителів? Ми не з гаразду, не з розкоші живемо у ямах серед болота, мов дикі звірі. Нам би на байдаки та й на море. А ми того не робимо, бо ми гуртуємось до великого діла — приборкати панів-маг-натів і Україну з-під ляцького панського ярма освобо-дити.