Довго ним термосив, поки Оржеховський прочумав.
Що сталося? Чого не даєш спати?
Похід на Серпанківну не повівся... міщане побили напасників, пов'язали їх, і тепер сидять усі в тюрмі. Треба щось робити й то зараз. Я хотів туди зайти до них, та мене з приказу старости не допустили...
Що ж я зроблю?
Йди ти до них і роби, що знаєш. Може, той хам не осмілиться тебе здержувати, бо тебе всі бояться.
Оржеховський одягнувся миттю, і вони вийшли на вулицю.
— Як мене не пустить, то зарубаю того хама, мов собаку... Виправдаюсь тим, що хам поводився непристойно...
Та як їм неприємно обом стало на душі, коли, прийшовши туди, довідались від гайдуківт що там вже староста урядує.
Оржеховський закляв усіми чортами і, не дивлячись навіть на Чаплінського, пішов у найближчий шинок.
Староста немало зчудувався, стрінувши між ув'язненими також своїх гайдуків. Одні лежали з розбитими головами без пам'яті, другі призналися, що вони пішли забрати силою Серпанківну. Признались теж, що ротмістр наймав їх до того і добре платив за те, що ловили для нього у місті молодиць і дівчат на розпусту. Гайдуки щадили Чаплінського і не хотіли зрадити, що він їх посилав. Він, певне, буде їх тепер рятувати...
Староста був лютий, що в його столиці таке безправ-ство робиться. Який був би для нього сором, якби таки про це довідались в Варшаві. Не зробили б його нічого, то правда, але сміялись би з нього та прозвали райфуром якогось там ротмістра Оржеховського. Треба було гуль-тяїв стратити і кінці пустити в воду...
Прикликав Чаплінського і приказав гультяїв потихеньку звести з світу, а з Оржеховським він сам поговорить.
Чаплінський виконав старостинський наказ дуже радо. Прикликаний кат швидко справився. Коли Чаплінський докладав про те старості, то він, нічого не кажучи, покивав йому пальцем.
Трудніша справа була з Оржеховським. Такий авантюрист може на все зважитися. Шукали його довго. Аж на третій день явився.
Вашмосць виробляєш в місті несотворенні речі. Захоплюєш жінок та дівчат на сваволю, посилаєш гультяїв нападати на спокійних міщан... це злочин, гарШэ [егпіпае а вашмость хіба не знаєш, яка за це кара?
Це неправда,— крикнув Оржеховський.— Ніякого насильства не було. Ті, що до мене приходили, приходили добровільно. Свідчить про це моя служба. А що вони потім інакше говорили, то звісна річ, що кожна бялоглова так говорить, коли її прогнати з хати.
А нічний напад на Серпанка?
Нема на те свідків, котрі би мені до очей сказали, що я тих гультяїв туди посилав. Гультяї хотіли або ограбити Серпанку, або забрати його дівчину й продати татарам. Має бути дуже гарна бестійка...
Так зізнавали гультяї, як я їх переслухував, і це записано в протоколах...
Але до очей повинні мені це сказати. Я хочу їх бачити, чи посміють... То, що вони говорили не в суді, не було конфронтації, це неважне. Шкода, що Чаплінський так з ними поспішився... А може, йому було треба того більше, як мені..._
Тепер побачив староста, що не на страшка натрапив. Але хотів того авантюриста чимшвидше з міста позбутися...
Найліпше, вашмосць, зробиш, коли звідсіля перенесешся до іншого гарнізону... Тут вже занадто на тебе ремствують... _
Я того не зроблю. Стою під приказами його милості пана коронного гетьмана Потоцького. Я поставлений комендантом тутешнього кварцяного війська і тільки на приказ пана, гетьмана уступлю...
1 Иаріиз Гетіпае (лат.) — викрадування жінок.
Оржеховський знав, що староста Конецпольський з гетьманом Потоцьким не любляться і староста до гетьмана не піде жалітися, а коли б і пішов, то той навмисне йому цього не зробить. Потоцький хоч вже й старий, а любить ще з молодицями погуляти.
Оржеховський сердечно сміявся, як вийшов від старости. От утер носа магнатові і легенько вибрехався з халепи.
Чаплінський дораджував теж Оржеховському, щоб пішов собі геть, щоб з старостою не задирався, бо то магнат і поставить на своїм, як захоче, а він дуже завзятий. Чаплінському хотілось теж по послідній афері, позбутися того авантюриста.
— Ти дурень,— відказав ротмістр Чаплінському.— Як довго Потоцький з Конецпольським жруться, так довго мені твій староста нічого не зробить.
Буцімто все втихло, але причина нападу на Серпанків та й її справник були усім відомі. Міщани ррззвірились на Оржеховського тим більше, що й староста не міг йому нічого зробити. Серпанки, хоч щасливо відбили напад, не почували себе безпечними. Це могло ще повторитися, коли найменше того сподіватимуться. Те саме говорив і Онацький і радив Катрусю де-небудь сховати, поки чорти того клятого ротмістра не заберуть з міста.
Серпанки вирішили вивезти Катрусю до Києва, до якого жіночого монастиря потай усіх і там її сховати. Старий Серпанка з сином повезли її серед плачу матері й самої Катрусі.
А Оржеховський, хоч йому доповідали, що міщани йому погрожують, не робив собі з того нічого і продовжував свою сваволю далі. Одного разу зайшов у переулок, де жила гарна молодиця, зайшов в хату і почав її напасту-вати. Вона наробила крику. Збіглися міщани і вбили його колами, мов собаку...
Довідались про це кварцяні і шукали помсти за свого командира. Стали до міщан стріляти. Зчинилась баталія на вулицях. Конецпольський послав свою прибічну коруг-ву і кварцяних роззброїли. Староста затирав руки, що так легко позбувся ненависного ротмістра, і післав про те реляцію не до свого ворога, гетьмана, а просто до Варшави...
Корнієнка не було на ярмарці в Бужині, як ув'язнили Хмельницького. Довідався про це від козака, що водив коня на ярмарок. І Степан кудись пропав. Корнієнко оставсь ні в сих ні в тих, не знав, куди дітись, і вернувсь до Чигирина.
Горпина прийняла Корнієнка з плачем. Вона знала, що Богданові притрапилось.
— Ой! Кари на них, пекельної кари, на тих панів-нелюдів...
Від Горпини довідався Олексій, що в Серпанків сталося і що Катрусі в Чигирині вже немає.
Зайшов до Серпанків, де його привітали, мов рідного.
Про те, щоб Катрусю тепер можна привезти додому, ще не говорилося. Всі ще боялися помсти кварцяних.
І знову розпочалось безділля для Корнієнка. Сидів у няні Горпини та заходив до знайомих, найбільше до Серпанків, куди його тягло поглянуть на ті— місця, де пережив найкращі дні свого життя. І бандури не було, бо її оставив на Січі, виїжджаючи з Хмельницьким до Варшави. Вінхзнав, що Хмельницький втік, непокоївся тим, що не знав, чи повелося йому перебратись поміж ворогів на Січ.