— Перестань, юначе, бо, далебі, не видержу і навприсядки піду...— говорив розвеселений Серпанка.
Але Олексій не переставав, хоч рука омлівала. Пальці бігали по струнах, мов несамовиті. В хаті, в сінях, на дворі все танцювало та вигукувало. Катруся, Настя та їх подруги танцювали з парубками й челядниками. Все веселилось, раділо. Народна музика заволоділа душею українського народу... Олексій грав, поки рука не охляла зовсім. Всі дякували і гукали:
— Спасибі, козаче, що повеселив душу...
Тепер приступила до нього Катруся. Вона була схвильована танком, щоки аж горіли, а груди піднімались високо, мов морські хвилі.
— Спасибі, козаче Олексію, я ще ніколи так весело не танцювала, як сьогодні!.. А твій голос... Господи!
Олексій не міг з неї очей звести.
— Який же мій голос, панночко?
— Такий гарний, що слухаєш і не наслухаєшся... Від цього признання зробилось Олексієві так любо на
серці, що й висказати годі. Навіть тоді, як в академії похвалив його отець ректор при всіх на екзамені, не було йому так любо на серці, як зараз,
— Заграєте нам ще,— питає хтось з гурту,— чи годі?..
— Годі, люди добрі,— каже Олексій.— Давно не грав, рука відвикла: та тепер так знемігся, начеб ціпом молотив. Ще дасть Бог не одну неділю матимемо.
— Так спасибі! Прощайте! Ходімо, люди, додому... Народ порозходився. Дівчата підмели долівку. Олексій
остався ще.
ч — Сховайте, батьку, бандуру до другого разу,— каже Олексій.
Нащо ховати, нащо вона мені? Візьми собі та часом повеселись на самоті.
Врадували ви мене, батьку, отсім дарунком, спасибі. Справді, не раз така нудьга береться, що нема сили, щоб за яку-небудь роботу взятися, та оця товаришка, певне, мене розважить та повеселить.
Олексій поміркував, що засидівся задовго. Став прощатися.
Олексію,— каже Серпанка,— не забувай нас і не жди, щоб тебе аж арканом тягти, заходь до нас як до своїх, коли лише душа забажа.
Певне, що зайду, спасибі, що запросили, та й не цураєтесь мене, бездомного сироти.
Та який ти бездомний! Вмер батько, царство йому небесне, бо так Богові подобалось. Усі батьки мусять колись вмирати. Перед тобою світ, бо ти вчена людина. Наша Україна велика, й знайдеться для тебе добре місце. Та ще у тебе такий славний опікун...
Олексій взяв бандуру і попрощався, шукав Катрусі, та її не було в хаті. Вона ждала його на ґанку.
Та коли б ти, козаче, був хоч дещо потанцював з нами, а то грав та й грав, аж рука омлівала, але не було кому тебе виручити. Другим разом, то попрошу тата, щоб музик прикликав, тоді й ти потанцюєш...
Ні, панночко, я ще не можу... хворість з'їла мою силу і підкосила мені ноги. Я ще дуже задихаюсь, як швидко ходжу...
Не називай мене панночкою, бо я не панського роду, зви мене так попросту Катрусею, бо так мене всі в місті кличуть... Та скажи мені, де ти так гарно на бандурі грати навчився? Тато казали, що ти в Києві вчився... хіба ж у тій великій школі й на бандурі вчать грати?
Не в школі, а таки в городі. Там є до цього окремі вчителі, а решту треба самому довчитися...
А співати?
Співати, то вже вчать і в школі, у кого є добрий голос. Там співають спудеї академії в Софійському соборі, у нашій братській церкві святого Михайла, у лаврі і де лише треба звеличати богослужіння... Там співають по нотах і до цього є окремі вчителі.. А ти, Катрусю, співаєш теж?
Деколи співаю, як є охота, та не все...
А сьогодні є охота?
Я люблю співати у нашому садочку. Там росте розлога калина, і я її дуже люблю...
— Так ходімо під цю калину, я дуже люблю слухати. Катруся не знала, що їй робити. Вона понизила очі
й перебирала пальцями мережений рубець хвартушини. Потім скочила з рундука і пішла в садочок.
— А мені можна піти? — питає Олексій.
Ні, ти останься тут. Я не можу співати, як хто на мене дивиться...
І соловейко так робить,— каже Олексій,— коли співає, то ховається поміж листочки.
Він присів на рундуку і слухав. За хвилю почув ніжний дівочий голосок з-під калини:
Гей, у лузі червона калина похилилася...
Олексій не видержав. Зайшов потиху з другого боку калини і вдарив по струнах під голос дівчини. Та вона перестала співати...
— Катрусю, не переставай, я, їй-богу, не дивлюся на тебе.
Тоді вона співала далі, а Олексій, граючи на бандурі, став уміло підтягати. З того вийшов милозвучний двоспів, що й Катрусі подобався.
Тоді Олексій сам заспівав:
Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, Як млиновее коло. Ой, вийди, вийди, серце дівчино. Та промов до мене слово...
А на те Катруся зараз відспівала:
Ой, рада би я та і вийти, З тобою говорити, Та гудять, гудять лихії люде, Хотять же нас розлучити.
¡1 А Ч.-іПкоііський
65
Потім співали одну пісню по другій і показалося, що Катруся багато їх знала.
Ти мене замориш, козаче. Я хотіла заспівати такої пісеньки, якої ти ще не знаєш, а воно виходить, що хіба нема такої пісеньки на Вкраїні, якої б ти не знав...
Я багато пісень знаю, та не знаю, чи є на всій Україні така дівчина, щоб краще за тебе співала.
Олексій розгорнув вітки калини і став перед дівчиною. Вона підвела очі, і перший раз їх погляди стрінулися. Стояла так довшу хвилю, дивлячись на себе, не промовивши слова. За них говорили їх очі. Одне одному дивилось на саме дно молодого серця і запрошувало до себе, бо ні в однім, ні в другім любов ще не гостювала. Олексій взяв дівчину за руку. У їхніх серцях йшла важна переміна. Пробудилась перший раз любов, котрої ні одне, ні друге досі не знало.
— Катрусю, Катрусю! — кликала Мама крізь вікно. Обоє стрепенулися, мов з довгого солодкого сну прокинулись.
Дівчина побігла в хату, а Олексій стояв ще довго на тім самім місці. Потім потер чоло рукою і пішов додому.
Був дуже веселий, та щоб довести Горпині причину своєї радості, показав бандуру, котру подарував йому старий Серпанка. Та Горпина вгадала, що не бандурою він так втішився. Видно, що радо його приймали, коли так довго забарився.
— Ану, заграй мені, синку, я дуже це люблю>та заспівай дещо та сумного, бо тепер гріх був би веселої співати та веселитися, коли довкруги нас таке горе та страждання... Не раз співав мені Богдан... Не знать, де він тепер є і що з ним робиться?
І як Олексій грав сумної про людське горе, няня слухала і хитала головою, а згодом і плакати стала. Олексій поклав бандуру на столі.