Серпанки сподівались Олексія другого дня, та він не приходив п'ять днів. Може, знову занедужав?
Катруся догадувалась того самого, а хотіла знати напевне. Сказала це у великій тайні своїй подрузі Насті і післала її розвідати. Та про те не може ніхто знати, лише вони самі. Настя зайшла до Горпини того самого дня, коли няня з Олексієм про Катрусю розмовляла.
Настя привіталася з Горпиною та тільки хотіла спитати про Олексія, як він сам з'явився. Пізнав її й спаленів.
— Здорові у вас всі, Настусю? — спитав Олексій.
— Слава богу, усі здорові, та вони були б раді, коли б ви самі зайшли їх про це поспитати,— вона хитро всміхнулася...
Посиділа ще хвилинку, вигадала якусь зачіпку та й пішла.
Тобі треба, Олексію, туди піти,— каже Горпина.
Чи вона що говорила?
— Нічого не казала, але й сліпий побачив би, що її хтось післав розвідати, що з тобою? А ти не ходив туди п'ять днів. Та сьогодні не ялось тобі йти, так через політику. Завтра неділя, будеш в церкві, стрінеш Серпанків, а вони, певне, тебе запросять обідати. Я вже не буду тебе з обідом ждати. А там не соромись, мов дівчина, а покажи себе козаком, а то будуть кури з тебе сміятися.
V
ЩАСЛИВІ ДНІ
Усе так склалося, як говорила Горпина. Олексій був у церкві, співав на крилосі, прочитав апостола. Його дзвінкий голос усім сподобався. Міщани дивилися на нього й перешіптувалися, що то хрещеник пана Хмельницького, що приїхав до хресного батька з Києва, із школи на відпочинок. Кидала у крилос свої погляди й Катруся, хоч як того не хотіла, і силкувалась не відривати очей від образів... Та коли його гарний голос вибивавсь понад другі голоси, вона не видержала, щоб не поглянуть. Аж їй совісно стало за таку неувагу в церкві. Це ж гріх, і треба буде з цього сповідатися панотцеві, а такі гріхи страх соромно говорити.
На Олексія поглядав і старий Серпанка, та коли проспівали: "Буде ім'я господнє благословенно", він передав свою свічку товаришеві Г вийшов перед церкву, щоб з Олексієм не розминутися. Люди виходили з церкви, вклонялися Серпанці, а він вітався з усіми. Надійшов Олексій і привітався.
Підождімо тут, поки наше жіноцтво вийде... Надійшла Серпанчиха з невістками і дочкою.
Чого ви згорділи, що про нас забули?
— Вибачте, паніматко, я таки нездужаю і ноги ще непевні.
— Ну, ходімо вже,— каже Серпанка,— обідати пора. Олексій для політики хотів попрощатися, та Серпанка
не пустив.
— Не годиться так, юначе, обіцяв, та й не прийшов, а тепер не пустимо.
Олексій поглянув на Катрусю. Вона зачервонілася й промовила ледве чутно:
— Дуже просимо, будемо гостеві раді.
Тепер вже не випадало відмовлятись. Пішли всі додому. Жіноцтво йшло попереду. Олексій йшов поруч з Сер-панкою.
— За пана сотника нічого не чували? — запитав Олексій.
— Не турбуйсь, між низовим товариством він безпечний, а де він саме зараз, того ніхто не знає. Коли б тільки не давав задовго ждати на себе. Тоді привітаємо його в Чигирині не як сотника або генерального писаря, а як самого гетьмана. Тоді-то пан староста з Чаплінським, з панами, з ксьондзами та жидовою втікати будуть. А поки що треба нам сидіти тихо і прислухатися, коли покличуть.
Вони говорили так тихо, що ніхто цього не міг почути.
Звідкіля такі вісті прийшли та чи то певне?
Того я не смію сказати, але вони такі певні, як Бог на небі.
Поки прийшли додому, то жінки вже були на місці і приладжували обід.
Посідали за стіл. Олексія посадили поруч господаря. Катруся з Настею прислугували.
Нині Олексій був трохи сміливіший, хоч все ще червонів, коли Катруся його припрошувала.
Повеселив ти, юначе, сьогодні наше серце твоїм гарним співом. То ж бо ти співака неабиякий.
У мене тепер трохи звівся голос. Коли я втікав з Лубен, то перемок та простудився, від цього горло боліло, ну, а опісля я перележав на пропасницю, а це все для голосу дуже нездорове.
Подужаєш, то й голос поправиться, а ми таки тебе запросимо по обіді заспівати нам що-небудь.
Дуже просимо,— обізвалась Катруся і вклонилась.
Чому ні, я не одмовляюсь. Люблю співати й сам для себе тоді, як ніхто не слухає, а ще більше тоді, коли є такі, що люблять слухати. Коли б так ще бандура була... Я свою оставив в Києві.
Є у мене в коморі бандура,— говорив весело Серпанка.— Хоч давно я до неї не дивився і не знаю, яка вона. Буде тому, либонь, чотири роки, як впросився до мене ночувати якийсь сліпий бандурист. Я його прийняв, та він, сердега, вмирати до мене прийшов. Похоронив я його по-християнськи. Гроші, які при ньому були, віддав я на старців, а бандуру лишив у себе на спомин. Ану, Степане, ось тобі ключ від комори, принеси бандуру, вона висить на кілочку на задній стіні.
Покінчили обідати й попивали медом. Степан приніс бандуру, а Катруся обтирала з неї порох. Помолились і повставали від стола. Жінки прибирали, а Олексій строїв бандуру.
Коли метушня в хаті стихла, Олексій вдарив по струнах і заспівав "Думу про бурю на Чорному морі". Він її добре вивчив і любив її тому, що;він сам теж Олексій-попович. Усі слухали захоплені. Челядь зібралася в сінях, поприходили й сусіди, цілий двір заповнився. Було тихо, мов у церкві, а в цій тиші лунав дзвінкий голос київського спудея. За цею думою пішла друга й третя. Було й таке, що люди нишком втирали сльози. Такого кобзаря тут ще не було, бо Олексій неабиякий співака і знав орудувати своїм голосом, а до того підбирати на струнах супровід... Із тих струн під його пальцями гриміли громи, ревіло море бурею, чути було мушкетні стріли, стогін ранених і вмираючих. А в його голосі чути було голосіння матері за сином, тихий плач дівчини за козаком, сестри за братом. Олексій показав себе митцем. Сам захоплювався своїм співом і грою, забув про увесь світ, нікого не бачив, хіба ті картини, які в пісні виспівував. Люди слухали, мов зачаровані. Перестав, обтер рясний піт з чола, а Серпанка підсунув йому кухоль меду. Усі стали йому дякувати. Був дуже радий. Тепер знову став грати, та вже не такої. Заграв дрібненько, а при тім приспівував веселих пісеньок. І відразу все перемінилося. Лиця слухачів, які лише що слідкували у своїй уяві за бідними невольниками, відразу прояснились. Молодь не втерпіла. Зразу дехто притупцював ногою, а далі зібрались парами й пішли у танець. Старий Серпанка плескав в долоні до такту.