Опісля гвардіан прикликав одного братчика і шепнув йому в ухо, і той повів Корнієнка в келію на супочинок, бо всі признали, що йому треба відпочити.
Опинившись тут, Олексій відітхнув свобідно. От, слава Богові, якось досі щастило. Ще тут придивиться, а потім перескочить через мур та й до своїх. Поклавшись у "постіль, довгенько не міг заснути. Страхіття того дня, які
1 Між новиками (лат.).
бачив, не дали йому спокою. При тім він обдумував, як йому завтра поводитись, що йому робити? Треба знову пускати туману, та він це потрапить. От так, начеб грав роль у якій містерії. Та що би було, коли б бернардини заставили його службу Божу правити? Таж він показував себе вже патром, бо й гуменце на голові дав собі виголити. Служби правити він не вміє, і тим, певно, би себе зрадив. Він не був певний, чи такі гуменця на голові мають лише священики, чи й братчики теж? Він скаже, що має в тому як перешкоду уставу, щоб не правив, і йому того не можна, поки не висповідається. А як скажуть сповідатись? То й висповідається й скаже, що вбив чоловіка, а того священикові невільно робить. Якось воно буде!
Рано прокинувся, помоливсь і пішов до рефектаря снідати. Тут знову розказував шляхті про князя Ярему, про його подвиги на Україні в справі католицтва і гоніння православ'я та величав його. Про службу Божу ніхто йому не згадав. На те не було часу, бо в кляшторі стільки було народу, що монахи мали з тим багато роботи, а Олексієм ніхто не турбувався. З того він користав, ходив усюди, придивлявся до всього. На його думку, кляштор був сильною фортецею і нелегко прийшлося б її взяти. Зайшов аж на башту дзвіниці і бачив руїну вчорашнього пожару. Від пожару врятувала Львів сильна злива, яка пішла вночі. Помочило в городі криші, пригасило пожар на передмістях. Ціле галицьке передмістя вкрилося густим гризучим димом, що вижирав очі, не давав дихати. Димом заносило аж до города, а з ним і немилий сморід зі спалених трупів людей і звірят. Нещасні погорільці сновигали по пожарищі, шукаючи чого, чим би поживитись. Чимало їх дісталося до кляшто-рів за валами і на Високий замок, перейшло їх багато ще й на краківське передмістя. А біднота не знала вже, що робити, а як не було вже сили лазити, лягала під валами города й дожидала з резиґнацією кінця.
Це варварське божевільне спалення передмістя ні в чім не поправило, а, скоріше, погіршило становище міста. Подумати лише, що ті запаси харчів, які люди зібрали під осінь, були б тепер дуже придались, а це пішло з димом. Городові загрожував голод, бо припасів не придбано, а тепер, коли Львів був з усіх боків щільно замкнений, нізвідки було поживи добути.
Тепер пізнали райці, що зробили велику дурницю, ну й, як усе було в таких випадках, шукали за винуватцем.
Ніхто не хотів до вини признатись. Місто зайшлось у скрутнім становищі. Зараз скликали до ратуші раду. На тій раді Арцишевський, котрий виступав гаряче проти цього безглуздого наміру, хотів ще раз відкрити очі на безвихідне становище.
Не дуріть себе, панове, що ми встоїмо, бо це немислиме. Перстень облоги ще більше затіснився. Нам уже нині заглядає голод у вічі. Незадовго не стане муніції. Наші гармати підлі, та й тих нема кому як слід обслужити. Залога не видержить. Вибачте за слово, та ваша міліція — то не військо. Запал і посвята не заступить вправності і витривалості. А коли настане голод, то голодна юрба кинеться грабувати таки в городі й сама відчинить ворота ворогові. Голод—не брат. Зроблено велику непробачну помилку, що спалено передмістя. Я остерігав, та мене не послухано. Ви забули, що там були і муровані будівлі, котрі не згоріли, і то близько валів. Мур не згорів, а опустів. Тепер там засядуть справні козацькі мушкетники — і ніхто на валі не покаже голови. Я знаю, як вони стріляють. Побачите самі незадовго. Хмельницький не потребує витрачати сил на приступ. Тепер я розумію, чому він вчора при такім розгардіяшу не йшов до наступу. Міг це, як самі знаєте, легкою рукою зробити, а не зробив. За кілька днів він перейде безпечною ногою по виснажених і зголоднілих оборонцях. Не дай Боже діждати того. Настав би страшний день помсти за те, що тут з православними робиться. Я не через себе це говорю. Знаєте, що мене зі Львовом ніщо не в'яже, бо я тут не мав жодного уряду. Я міг виїхати з панами. Та я лишився і, коли мені таке на долі написано, враз з вами загину. Я це говорю для ваших жінок та діток. Поміркуйте добре, що ми над берегом загибелі. Я так говорив зразу, та мене ніхто не слухав. До того ще мене назвали зрадником, недовірком. Чей же тепер кожен, кому не задурманило голову, пізнав, що я говорив правду. Не слухайте, нашепів людей непочи-тальних та невідповідальних, що годують вас мріями, фантазіями та видуманими чудесами... Я ще раз кажу: "Здайтеся Хмельницькому добровільно, а врятуємо дуже багато".
Не здамося! — закричали голоси.— За нами Бог і всі святі його. Не може бути миру з шизматиками і поганами. У нас доситьчіили на те, щоб відбитися від тої голоти, а князя Яреми лиш що не видно з 50-тисячним військом. А військо це неабияке: самі німці — піхотинці і драгуни* шведська артилерія, саме добірне військо. Арцишевський розвів руками:
— Хто вам таку байку піддав?
— Як хто? Князь Ярема передав цю вістку окремим післанцем до бернардинів, це певне...
Не було що говорити. На місті появилися процесії, по костьолах голошено цю радісну вістку з амвонів...
Те, що предсказав Арцишевський, показалося зараз на другий день правдою. Вночі розташувалися за мурованими згарищами мушкетники, а рано, хто лише показався на валі або на 'мурі, падав, поцілений влучним мушкетним стрілом. Навіть не можна було пізнати, звідкіля впав стріл. Вали опустіли зовсім. Ніхто не важився вихилити голови.
Корнієнко заходив поміж утікачів, що сюди скрились, і знайшов між ними багато українців. Він пильно прислухувався їх розмові, та нічим не зраджувався, що їх розуміє. А вони, вважаючи його за чужинця, що не розуміє їх мови, говорили між собою, не криючись. З тих їх розмов і шептів він пізнав, що всі вони співчувають гетьманові і козацькій справі та вижидають від нього спасення, мов від месії.