— А де просище у вас?
— Недалеко за селом, понад шляхом на Мандриківку. Проса ще не косили, а пшеницю понад просом комбайном викошено, і там, кажуть, сила перепелів.
— Ну, піду, — кажу, — пошукаю Івановича. Та, може, й сам перепілками побалуюсь.
Побачив я Олексу Івановича ще здалека. "Дай, — думаю собі,— подивлюсь, як старий перепілки полює".
Підійшов, став за копицею, спостерігаю. Старий мене не бачить.
І смішна, і зворушлива картина постала перед моїми очима…
Сидить Олекса Іванович на снопі (понад просищем ще снопи не були складені в копи), а недалечко перед ним бігає, та, правду казавши, не бігає, а ходить Пірка. Ходить "човником", як і слід справжньому мисливському псові. Ішов, йшов Пірка, раптом став. Став, повернув голову до Олекси Івановича і дивиться. Олекса Іванович, бачу, підніс руку. Пірка ліг. Потихеньку встає Олекса Іванович і йде до Пірки. Підійшов, взяв рушницю напоготів, ступнув кроків три — зірвався перепел. Олекса Іванович вистрілив, перепел упав. Олекса Іванович сів на снопа. Пірка підвівся, пішов, не побіг, а пішов, знайшов забитого перепела, приніс і поклав перед Олексою Івановичем. Постояв трохи, поки Олекса Іванович махнув рукою: "Вперед!" Пірка пішов знову "човником"… Став… потім ліг… Підводиться знову Олекса Іванович… Так і полюють: доки знайде перепела Пірка, відпочиває Олекса Іванович, доки дійде до нього Олекса Іванович, відпочиває Пірка.
Довго я стояв, милувався з роботи двох стареньких друзів.
Коли Олекса Іванович "мазав", Пірка підводив голову і довго на нього дивився.
Олекса Іванович, закладаючи в централку патрони, говорив:
— Ну, не гнівайся, Пірка! Буває! Підійшов я до Олекси Івановича, привітався.
— Як здоров'я?
— Вибрикуємо! Вдвох із Піркою вибрикуємо. Бачите, вже півдесятка з Піркою уходакали! — показуючи на торбинку, посміхнувся Олекса Іванович.
Все життя з рушницею! До останнього подиху! Благородна пристрасть благородної людини.