Стріляв! Та ще й як стріляв!
Починалося, як у всіх майбутніх мисливців, з бузинової пукалки.
Ні, не так: ще перед бузиновою пукалкою була сикавка з болиголову.
Вона, сикавка, хоч і не вогнепальна зброя, вона більше гідропульт, та проте й вона привчала до окоміру.
Набере було в сикавку маленький Олекса з калюжі біля колодязя чогось такого ріденького, що аж ніяк водою не можна назвати, і підкрадеться до кота, щоб його поцілити. Кіт дуже хитрющий, зразу — на яблуню, з яблуні — на стріху, із стріхи — на горище, і нема кота. Кота трудно було поцілити.
А от квочку легше. Квочка сиділа під припічком у хаті, дуже кріпко сиділа, не тікала. А клятуща квочка ж була! Тількино підійдеш чогось до припічка, зразу рльрльрльрль… зальрорчить, пір'я настовбурчить, та в литку тільки — цюк! Дзьобом — цюк! Боляче цюкалася клята квочка… От її з сикавки як цюркнеш! Ох, тоді лементу в хаті: квочка по хаті стрибає, квокче… яйця під квочкою мокрі, з гнізда брудна рідина ллється… Весело!
А як ускочить на той лемент у хату мати, тоді вже сумно. Сикавка розлітається, вдарившись об Олексину нижню спину, до тієї спини приєднується такий мамин лящ, що одчиняються Олексиною головою хатні двері, в сінцях Олекса не затримується, а летить аж до повітки. Від повітки з криком: "Я більше не буду!" — через перелаз на вгород і в картоплиння. В картоплинні вже одсапка.
А з хати лунає:
— Я тобі, харцизяко, дам сикавки! Самого, ірода, на яйця під припічок посаджу! Щоб знав, як квочку з сикавки обливати!
Тремтить Олекса в картоплинні, у борозні лежачи. Тремтить і думає, схлипуючи:
— Не всидю я під припічком на яйцях, їйбо не всидю! Утечу!
Довго мати репетує, аж поки сіно під квочкою перемінить, яйця поперетирає.
А як угомониться, це вже аж надвечір, — тоді гукає:
— Де ти там, сикавщику? Вилазь! Іди, молока випий!
— А не будете, мамо?
— Ну, йди вже, йди! Та не займай ти мені квочки!
— Не буду, мамо, бігме, не буду! Помирилися…
А вже після сикавки — бузинова пукалка.
Бузинова пукалка — зброя дуже популярна і дуже поширена серед майбутніх мисливців.
Жертвами цієї зброї здебільша бувають мухи, маленькі жабенята, маленькі курчатка і таке інше.
Муху можна встрелити з пукалки на смерть, жабеня й курчатко перелякати.
— Пук! — а курчатко тільки стриб! — і озирається на всі боки, що таке з ним трапилося, що воно підстрибнуло. Квочка теж занепокоєна, нахиляє набік голову і пильно в небо одним оком вдивляється, чи не шуліка, бува…
Пукалка — зброя не дуже агресивна, але й вона іноді завдавала малому Олексі чимало неприємностей.
Якось до мами завітала дядина Оришка, мамина кума, з маленькою Мар'янкою на руках. Мар'янці було всього три місяці. Поклали Мар'янку на полу на подушці та й балакають собі мама з дядиною Оришкою.
Олекса підійшов до Мар'янки з пукалкою в руках, націлився добренько та в лоб Мар'янці тільки — пук!
Було лементу Мар'янчиного, було крику маминого й дядининого, був гарячий ляпас Олексі по нижній спині, а найболючіше було те, що полетіла пукалка в піч.
— Ох, і пукалка ж була! Такої пукалки, як в Олекси, на цілому кутку не було! — згадував Олекса Іванович. — Як послиниш, було, клоччя та зробиш з того клоччя кульку, — тугутугу! — та як пукнеш, було, так кулька та вище від берестка летить! Отака була пукалка! — і от згоріла!
Та чого тільки не перетерпиш для того полювання. Після пукалки діло пішло вже до справжньої вогнепальної зброї…
Батько збирався вже з шомполки переходити на централку і вже купив був п'ять штук мідних патронів 12го калібру.
Про це Олекса розповів Одарчиному Ількові. Ілько відразу:
— А ти вкрадь одного патрона — пістолета зробимо!
— Довго ми вистругували ложу для пістолета, довго прикручували дротом патрона до ложі… Нарешті прикрутили.
Чималенько довелося крутитися біля батькової скриньки, де він ховав порох, патрони, пістони й інші мисливські приладдя. Нарешті порох є. І сірнички є! Набили патрон порохом і пішли аж у берег.
Олекса держав пістолета, а Ілько підпалив сірничком.
— От бббахнуло! Ну й бахнуло! Аж виляски понад берегом пішли.
Батька не було вдома, а мати, коли Олекса прийшов додому, запитала:
— Хто воно ото в березі бахкав?
— То панич горобці стріляв! — відповів Олекса…
— Нічого ото їм, отим паничам, робити, так вони горобців полохають! А вже й не маленький! — кинула мати.
Стріляв Олекса з пістолета хоч і не часто, проте стріляв: пороху трудно було дістати.
Одного разу з Ільком вони надумали, що не дуже їхній пістолет бабахкас, треба, щоб луна дужче пішла.
Пороху потроху назбирали.
Набили патрон добре, мало не півпатрона пороху насипали.
Пішли далеко від хати, аж під лісок, у лози.
Простяг Олекса руку з пістолетом, сам одвернувся:
— Підпалюй, — каже Ількові,— і сам падай!
Ілько чиркнув сірничка, ткнув ззаду патрона і сам зразу впав.
Ех, і бббахнуло! Ех же ж і рвонуло! Розлетівся патрон на клаптики і одним шматком так і зчесало ніготь на великім пальці в Олекси…
Не будемо розповідати, що було. Скажемо тільки, що було боляче, було сумно, було й соромно. Довелося до Олександра Петровича, до фельдшера, йти, — мати повела.
Страмив він уже, страмив Олексу, та ще й додав:
— А ще й мисливців син! Та й ще доброго мисливця! Ну, куди воно годиться!
Отакого було, доки на справжнього мисливця Олекса Іванович вийшов…
А полювалося добре! Було й птиці постреляно, було й звіра впольовано…
Та хіба ж жарти: 60 з гаком літ, як полює Олекса Іванович…
Були за цей час і гончаки, були й лягаві… А тепер уже не те! Літа не ті! Та, проте, рушниці не кидає! То ні! Аж до останнього подиху!
* * *
Якось одного чудесного серпневого дня заманулося мені відвідати старенького Олексу Івановича, давно вже я його не бачив.
Від невеличкої степової залізничної станції до Олекси Івановича п'ять кілометрів пройшов я пішки, межами. Копи навкруги, копи та ще копи. А денеде вже й скирти стоять, колгоспні скирти.
Прийшов я до Олекси Івановича. Зустрічає Семенівна.
— Здрастуйте! А де Олекса Іванович? — питаю.
— Поплентався з рушницею та з Піркою по перепілки! Нічого я з ним подіяти не можу! Хворів це останній тиждень, кашляв, і гарячка була. Фельдшера кликала — банки ставив. А це трохи полегшало, сьогодні встав, поснідав — і за рушницю: "Піду, каже, до просища, може, перепілку яку підстрелю! А хворобу з мене сонце випече та вітерець видме… А на печі — де та хвороба дінеться, так у мене й сидітиме. Піду!" — і пішов.