— Я хочу знати, чи не маєш ти бажання цієї ночі знову побувати на весіллі, тільки зовсім не такому, як учора. Велика лялька твоєї сестрички, яка одягнена хлопчиком і зветься Генріхом, хоче одружитися з лялькою Бертою. До того ж сьогодні ляльчин день народження, і готується багато подарунків!
— А, я вже добре знаю! — мовив Яльмар.— Як тільки ляльці потрібно нове плаття, так одразу святкують або день народження, або весілля! Так було вже сто разів!
— Значить, сьогодні буде в сто перше і востаннє — тому й готується щось надзвичайне! Поглянь лише!
Яльмар глянув на стіл. Там стояв маленький будиночок з картону, віконечка були освітлені, і всі олов'яні солдатики робили на караул рушницями. Молоді сиділи на підлозі, обіпершися на ніжку стола. Вони були дуже замислені, ще б пак — їм було про що подумати! Оле-Лукойє одяг чорну бабусину спідницю, привітав їх, і всі меблі заспівали на мотив маршу пісеньку, яку написав на честь цієї події Олівець.
Весела мить, щаслива мить!
Як вітер, пісенька летить,
Де наша парочка сидить!
Ура! Ура! — усі кричіть!
Хоч з шкіри їх зробили,
Дивіться, які милі!
Потім молоді одержали подарунки, але відмовилися від будь-чого їстівного — вони були ситі своєю любов'ю.
— Ну, як — поїхати нам на дачу чи за кордон? — спитав молодий.
На пораду запросили ластівку, яка багато мандрувала, і стару квочку, яка вже п'ять разів виводила курчат. Ластівка розповіла про чудовий вирій, де вистигає соковитий виноград, де повітря м'яке, а скелі таких кольорів, про які тут ніхто і уяви не має.
— А проте там нема цвітної капусти! — мовила курка.— Колись я з своїми курчатами ціле літо прожила на дачі в селі. Там була купа піску, в якій ми могли ритися скільки завгодно, і нам було відкрили вхід до городу з капустою. Ох, яка вона була зелена! Я не бачила нічого красивішого за неї!
— Але ж один качан схожий на другий як дві краплини води,— заперечила ластівка.— І потім, тут так часто негода.
— Ну, до цього можна звикнути.
— Але так холодно, можна замерзнути.
— Але ж це добре для капусти,— сказала квочка.— Та врешті і тут буває тепло! От чотири роки тому літо тяглося у нас цілих п'ять тижнів! А яка спека була! Усі просто задихалися. До речі сказати, у нас нема таких отруйних гадів, як там у вас! І розбійників також нема! Ні, треба бути відщепенцем, щоб не вважати свою країну найкращою! Такий негідний жити в ній! — І курка навіть заплакала.— Адже я також мандрувала! В ящику! Ніякої втіхи нема від мандрівок!
— Так, квочка — варта поваги особа,— мовила лялька Берта.— Мені теж не до вподоби їздити по скелях — то вгору, то вниз. Ні, ми поїдемо краще на дачу на село, де є купи піску і город з капустою.
На тому й порішили.
Субота
— А яка казка сьогодні?— спитав маленький Яльмар, як тільки Оле-Лукойє вклав його в ліжко.
— Сьогодні ніколи! — відповів Оле і розкрив над ним гарний розмальований зонтик.— Подивись на цих китайців.
Весь зонтик був наче велика китайська чаша, і на ній намальовані були блакитні дерева і вузенькі місточки, а на них стояли маленькі китайці і покивували головами.
— На завтра треба прикрасити весь світ,— мовив Оле,— тому що завтра свято, неділя! Мені треба полізти на вежу і подивитися, чи добре почистили карлики дзвони, потім треба піти в поле — подивитися, чи здув вітер порох з травиці та листя. А найважча праця далі: треба зняти з неба і перечистити всі зірочки. Я збираю їх у свій фартух, але треба перенумерувати кожну зірочку і кожну дірочку, в якій вона сиділа, щоб потім розмістити їх всі по своїх місцях, щоб вони міцно трималися і не попадали з неба одна за одною.
— Послухайте, ви, добродію Оле-Лукойє,— промовив старий портрет, що висів на стінці, біля якої спав Яльмар.— Я прадід Яльмара, і я вам дуже вдячний, що ви розповідаєте хлопчику різні казки, але ви не повинні вводити його в оману і перекручувати поняття. Зірки не можна знімати з неба і чистити! Зірки такі ж світила, як наша Земля, тим-то вони й хороші.
— Спасибі тобі, старий прадідусь! — сказав Оле-Лукойє.— Спасибі тобі! Ти — голова родини, ти найстарший, але ж я ще старіший за тебе і знаю, як поводитися і з маленькими, і з дорослими. А тепер можеш сам розповідати, що хочеш.— І Оле-Лукойє пішов, узявши зонтик під пахву.
— От не можна вже й думки своєї висловити! — пробурмотів старий портрет.
І тут Яльмар прокинувся.
Неділя
— Добрий вечір! — привітався Оле-Лукойє.
Яльмар кивнув йому, швидко скочив і повернув портрет прадіда обличчям до стіни, щоб він знову не втрутився в розмову.
— А тепер розкажи мені казки про п'ять зелених горошин, що народилися в одному стручку, і про штопальну голку, яка уявляла, що вона тоненька голка для шитва.
— Ну, доброго потрошку! — сказав Оле-Лукойє і спитав: — А які в тебе оцінки за поведінку?
— Хороші!
— Ану покажи! — наказав Оле.— Дивись мені, щоб завжди в тебе були хороші оцінки!
— Оце повчально! — пробурмотів портрет прадіда.— Значить, все-таки не завадить інколи висловити свою думку! — і він був дуже задоволений.
Оце тобі вся історія про Оле-Лукойє! А увечері він сам тобі розповість що-небудь.