До тебе думки мої линуть щодня,
Мій Яльмар, дитинка мила.
Тебе колисала маленьким я,
Ходити тебе я вчила.
Ти перші слова лепетав мені,
А я цілувала личко,
Твої оченята веселі, ясні і любі рожеві щічки.
Як хочу тебе я побачити знов!
З тобою навіки моя любов.
І всі пташки підспівували їй. Квіти підтанцьовували на стеблинках, а старі дерева покивували вершечками, наче і їм Оле-Лукойє розповідав казку.
Середа
Ой, яка злива була надворі!
Яльмар чув її шум навіть уві сні, а коли Оле-Лукойє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня — просто ціле озеро! Аж до самісінького дому причалив розкішний корабель.
— Хочеш попливти з нами, Яльмаре? — спитав Оле-Лукойє.— Ти зможеш цю кіч побувати в чужих краях, а на ранок знову будемо вдома!
І враз Яльмар у святковому вбранні опинився на прекрасному кораблі. Вияснилося, і вони попливли вулицями. Навколо було озеро — лише велике озеро. Вони запливли так далеко, що землі зовсім не було видно. А в небі вони побачили зграю чорногузів, що летіли з рідних країв у вирій. Птахи трималися довгим ключем один за одним. Чорногузи летіли вже давно-давно, і один з них так заморився, що крила ледве його тримали. Він летів останнім і дуже відставав від товаришів. Нарешті він почав спускатися все нижче й нижче, розкинувши крила. От змахнув ними, ще, ще — та марно! От ногою птах торкнувся снастей корабля — сковзнув по парусу і — лясь!— упав на палубу.
Юнга підхопив його і посадив у курник — до курей, качок і індиків. Бідолаха чорногуз стояв переляканий та збентежений між ними.
— Ач який! — закудкудакали всі кури.
А індик надувся так, як тільки міг, і спитав поважно чорногуза, хто він такий. Качки рачкували і крякали одна одній:
— Дуррило! Дуррило!
Чорногуз став їм розповідати про пекучу Африку, про піраміди та про страусів, котрі бігають по пустині так швидко, як дикі коні, але качки нічого не розуміли з того, що він говорить, підштовхували одна одну і повторювали:
— Давайте вирішимо, що він дурник і все.
— Справді, дуррний,— забелькотів сердито індик.
Тоді чорногуз замовк і замріявся про свою Африку.
— А гарні у вас ноги, ач які тонкі! — сказав індик.— Почому аршин?
— Кря-кря,— закрякали, засміявшись, всі качки, та чорногуз удав, що не чув.
— Ви могли б також посміятися з нами! — сказав йому індик.— Це було досить дотепно сказано. Та, можливо, це надто низько для вас. Дур-дур, він взагалі не дуже тямущий. Що ж, будемо розважати себе самі!
І він забелькотів, кури закудкудакали, а качки закрякали : — Кря-кря, куд-куда, дур-дур,— і це їх дуже розважало.
Але Яльмар у цю мить підійшов до пташника, відкрив дверцята і покликав чорногуза, і той вистрибнув до нього на палубу. Тепер він уже відпочив, і Яльмарові здалося, що птах киває йому, дякуючи.
Чорногуз змахнув широкими крилами і полетів у вирій. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся від люті, що гребінець у нього аж почервонів, як вогонь.
— А з вас завтра зварять суп! — сказав Яльмар і прокинувся в своєму ліжечку.
Добра була прогулянка, яку влаштував йому цієї ночі Оле-Лукойє.
Четвер
— Знаєш що? — мовив Оле-Лукойє.— Тільки не лякайся! Зараз я покажу тобі маленьку мишку.— На руці він тримав маленьке гарненьке звірятко.— Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки сьогодні вночі одружуються. Вони живуть під підлогою комірки твоєї мами. Кажуть, чудове помешкання!
— Та як же я пролізу у маленьку мишачу нірку? — спитав Яльмар.
— Ну, вже сподівайся на мене! — мовив Оле-Лукойє.— Я зроблю тебе маленьким.— І він торкнувся Яльмара своєю чарівною спринцівкою, і той раптом став зменшуватися, зменшуватися і зробився врешті з пальчик завбільшки.— Треба позичити мундир у олов'яного солдатика,— сказав Оле-Лукойє.— Я гадаю, він підійде, мундир так прикрашає, а ти ж ідеш в гості.
— Гаразд! — погодився Яльмар. Швиденько переодягся і став пречудесним олов'яним солдатиком!
— Чи не бажаєте ви сісти в наперсток вашої матусі?— сказала йому мишка.— Я маю честь відвезти вас.
— Що ви, фрекен, такі турботи для вас! — сказав Яльмар, сів у наперсток, і вони поїхали на мишаче весілля.
Крізь дірочку в підлозі вони опинилися спочатку в довгому коридорі, такому вузенькому, що ним можна було проїхати саме лише в наперстку. Коридор освітлювали гнилички.
— Правда, чудово пахне? — спитала мишка, що везла Яльмара.— Адже весь коридор вимащено салом! Чи може бути що краще?
Врешті дісталися до весільної зали. Праворуч стояли мишки-дами, вони шепотілися і пересміювалися між собою, а ліворуч — мишки-кавалери, вони весь час лапками підкручували свої вуса. А посередині, вище за всіх, на шкуринці вигризеного сиру стояли наречена і наречений і цілувалися у всіх на очах, адже вони були заручені і зараз мали одружитися. А гості все надходили та надходили, ставало так тісно, що миші трохи не давили одна одну, навіть щасливу парочку відтіснили аж до дверей, і вже не можна було нікому ані зайти, ані вийти. Залу, як і коридор, було вимащено салом,— цим тільки й пригощали,— та ще маленька мишка, родичка молодих, на десерт піднесла всім горошину, на якій вигризла сама їхні імена, звичайно, лише перші літери. Це було просто диво!
Всі миші казали, що це було чудове весілля і час провели надзвичайно приємно.
І Яльмар поїхав додому. От він побував у благородному товаристві, хоча йому довелося дуже зіщулитися, зменшитися, щоб одягти мундир олов'яного солдатика.
П'ятниця
— Просто неймовірно, скільки літніх людей страшенно хочуть, щоб я був з ними,— сказав Оле-Лукойє.— Особливо ті, хто вчинив щось зле. "Славний добренький Оле,— кажуть вони мені,— ми просто очей не можемо стулити, отак цілу ніч лежимо і тільки бачимо свої негідні діла. А вони, як гидкі потерчата, посідають у нас на краєчку ліжка та ще й бризкають на нас окропом. Якби ти прийшов до нас та прогнав їх геть, щоб ми могли бачити хороші сни.— І вони так глибоко зітхають.— Справді, ми залюбки заплатили б тобі,— умовляють вони.— На добраніч, Оле. Гроші лежать на підвіконні". Але навіщо мені гроші? Я ні до кого не приходжу за гроші! — каже Оле-Лукойє.
— А що ми робитимемо сьогодні вночі? — спитав Яльмар.