Дивиться на їх Щур, дивиться навкруги і бачить — немов одміняється все... і чогось на душі ясніє. І здається Щурові, немов колись було йому вже так саме: була така ніч, така розмова з дівчатами.
Од краю стоїть дівчина, струнка, як очеретина, лице біле, мов у паненяти, голова шовком вив’язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.
У всіх таємних думках про кохання Щур давно вимріяв собі дівчину, сам собі взиваючи її Оксаною, і йому несподівано помарилось, що це — вона; аж серце мов зо сну стрепенулося.
Питає:
— А чи ви, дівчино, не Оксана?
Дівчину аж назад одхитнуло:
— А ви ж як знаєте?
— Та хіба ж Оксана? — зрадів чогось Щур, скочив на рівні ноги.— Ви, мабуть, дурите? — не йме він віри.
— Оксана, Оксана! — запевняють дівчата.— Матінко, і як він угадав? — Торопіють одна на одну.
"Чи не оказія!" — думає Щур, дивується.
Підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов зустрінув він когось милого, давно сподіваного.
— Оксано, чого ви до мене така непривітна? Може, забули вже?
Оксана стоїть задумана, намагаючись щось пригадати.
— Та ну бо, скажіть уже, як ви знаєте мене? — ніби аж крізь плач почала вона благати Щура.— Скажіть!
— А придивіться до мене краще — може, й самі впізнаєте? — Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.
Дівчина стала впізнавати.
Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно напрочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очі боязко одлинуть далеко-далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.
— Ай справді — немов я вас десь бачила! — повірила-таки вона.— Де я вас бачила?..
Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.
— Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились — торік навесні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що звуть її Ядвига. Знаєте?
— Паничу, тікайте швидше: либонь, генерал ваш іде! — сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.
Щур — зирк: із семінарської брами випливала директоро-ва волохата шапка та хутро; поруч з ним — хтось із семінарів. Обоє повертали до мосту.
Щур крутнувся і зник під мостом, як під лід. Став.
Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.
Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.
Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже в "народ".
Щур крутить головою, сам собі осміхається: "Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б..." Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.
Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.
— А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.— Озирається навкруги.— А де ж це вона?
— Хто такий? — питають, дивуючись, дівчата.
— Та Оксана ж!
— Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.
— Що це йому, приснилось? — Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур — не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.
Десь колядували на одному й на другому кутку.
Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.
"А що, як уже не знайду її?" — промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.
Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна — не пускає.
— Е-ех! — позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.— Поборотися б з ким оце абощо...
— Гляньте — вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!
— Де блукав, Щуре? — звертається до Щура один із семінарів.
Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.
— Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,— гомонить хтось; до Щура: — П’яний, чи що?.. Чи, може, хто побив?
Щур нижче схиляє голову й набирає таємничого, сумного вигляду.
— Що таке йому справді?
— Щуре, що тобі?
Щур зітхає важко-важко, смутно:
— Пропала Щурова головонька — от що! — невесело од-повідає він.
— Та що ж таке сталося?
— Таке сталося, що доведеться, мабуть, помирать: дівчина причарувала!
Засміялися всі, загомоніли:
— Це тебе, Щурику? Як? Де?
Насторожились.
Щур почав розповідати.
Збились кругом Щура, слухають, примовкли.
Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі вже дивується, чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе.
Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися — аж очі засіяли: запахло роботою.
— Та де ж вона? Та звідки? Та з себе яка?
— Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.
— А гарна, кажеш, дуже?
— Живу — не бачив, і умру не побачу такої! — гаряче одмовляє Щур.— Та ще й звуть Оксаною! Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану? — Передає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.
— Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш! — жартують звідти — вони вже про те знають.
Бачать бурсаки — коли й жарт, то жарт цікавий: зашуміли.
— Хіба ж таки ми не знайдемо тії вражої Оксани? Гайда з нами, Щуре: ми її із землі тобі видеремо!
Знялися табуном, швидко, як горобці, полинули на село.
Рипить сніг, тріщать тини...
Уличка узенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку — й тікати немає куди.
— А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?
Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.
— Сюди, Щуре! Може, оце вона, Оксана? Чи не оце вона? — Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.
— Ні, не вона! — лунає смутно його голос.