Бурсаки повеселіли.
— Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий? — Допитливо позирав на кождого директор.
Накликані осміхалися.
— Ні,— коротко одповідали стиха.
— Хто ж такий?
Всі шукали очима Щура, а Щура не було — за шафу сховався.
Зрештою — знайшли.
— Ну хто ж там такий — виходьте! — гукав директор.— Сором ховатися — умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.
Щур не одгукувавсь.
— Допоможіть слабодухому! — промовив до бурсаків директор.
Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.
— Що таке? Цього бути не мусить! Щур?
Директор не йняв віри своїм очам.
Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.
Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів — стоїть як ягня.
Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.
Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:
— І ти, Брут?..
Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.
А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.
— Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою? — спитав Щура уже веселий директор.
Щур мовчав.
— Чи, може, як у тій пісні співають:
...Усі її чари —
Оченята карі! —
сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово "оченята" — аж у грудях од їх затремтіло.
— Оксана теж тут,— боязко обізвався хтось із гурту.
Директор почув, кинувся:
— Як, і вона тут? А де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..
Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.
Дівчата швидко вхопились за руки, мов грали в кота і в миші,— не пускали.
Тоді Оксана нашвидку закинула за плечі стрічки й вийшла насередину, вклонилась директорові і стала... Зашарілась, як дорогий ліхтар.
Дивиться на неї директор, і помалу-помалу смутком зайнялися його очі — тільки й промовив:
— Ось воно яке зародилося зілля!
Тихо-тихо стало.
Дівчата, каменотеси, бурсаки — всі стояли, очей не одво-дили. Стеребившись на ослін, дививсь через голови бурсаків, служник Яківець — маленький, як Закхей — розкрив рота, завмер. А коло дверей, схилившись на одвірок, оком знавця жіночої краси пильно дивилась на дівчину семінарська куховарка, чорнобрива молодиця, ота азартна на любощі і палка на вдачу Мелася. Палаючи, дивилась, не маючи в собі сили погасити того жалю, що комусь, а не їй отака краса судилася.
Навіть Мошко, сивий бородатий Мошко, що запечалений з ранку до ночі, заклопотаний, що завжди в борошні, в олії, завжди з засмальцьованими рахунками в драних кишенях,— і він забув на хвилину про його вкрадений "магазин" і тягнув уперед через чиїсь плечі свою апостольську бороду, ніяково посміхаючись.
Навіть у його десь там між старим дрантям і мотлохом вишукались і випливали на старі низькозорі очі двоє дорогих сумовитих самоцвітів...
[22] — "Сейте разумное, доброе, вечное..." — рядок із вірша М. Некрасова "Сеятелям".
[23] — Тичба — юрба, натовп.