І не на берег схимництво погляне,
де злотно хрестик свій засвітить.
А вже не вмре, в любові несказанне;
хто йде, цілуючись, крізь віти.
Огонь його—що й дух життя: в принадну
мету цвіте, де погляд людський...
І в тім ладу збудовано троянду,
світанно складено пелюстки.
І в тім: готичне серце в нескінчення—
співуче б'є та непоборне.
До ночі дожидає наречена,
їй зоряне приходить море.
16.XII.50
СВІТАНКОВИЙ ВЕРЕГ
Невже мене не кличе з далини,
з надій—з коханого серпанку?
Як лілії, до серця пригорни
долоні! вихори спитають.
Усе про тебе любо крильми віє
рожеве сонце при листочках.
Нехай хоч тінь твоя на камінь вийде,
де хвиля ще не нам рокоче.
Де ще не смію проказати й сіре,
неквітне слово, як зустріну...
Але я зорями чуття не змірю,
де зграя їхня в ранок рине.
То не пройди, мов зимне листя мучить,
проз груди: бо тобі приклінні...
бо огняне, бо вкриє всіх бризкуче
небесне море,— болі спинить!
16.IV.51
ПРИОКЕАННЯ —ЗАХІД
Чи журимося, поблукавши в птахи,
а місяць руки розгорта.
Зворушено: зірок хустина пахне
конваліями серед трав.
Дрімотно в очі, з тишини, під повів,
сплеснувши, бризком прилилось.
Над скойками і скорб свою знекровить—
весь океан, як те село.
Проходьмо: не побачити, з призначень,
кремінну долю! не проплач.
Надмор'я вечора—мов кінь, де скаче,
де болю гілка і пчола.
Довіє світлість і печаллю сповнить,—
зернинка радости вгорі.
А ти, вже білим доторком безмовна,
біля грудей мені зорій.
20.IV.51
НЕСМУТОК
Чаїнка сквилить! блискавка, що згасла,—
в сердитий вернеться приплив.
Від тебе йде по надбережжю щастя,
благаючи в фіялки слів.
А в сонця вже вулканове дихання,
і океан, як лан сопілок.
Я жду: твоя долоня не в останнє
до уст мені від весен білих.
Від весел не в останнє сміх хвилює
за чайкою перлистим слідом.
І все, що—поцілунок, світлом любе,
обвіє в проліски, де підем.
Забудеться: не дзвін від дна позве:
між ласками, і всі безмежні.
Хоч зло камінний мінить острівець—
мов чорний корабель з пожежі.
Забудеться! і вінчик хвиль посвітить
а спочуття з вітрилом кине.
Рожевим вибухом розбризне віти
нам деревце, що сиротинне.
1.У.51
СПОДІВАННЯ СТРІЧІ
Без тебе, очі любі! вже не буде
ні іскри усміху з глибин,
де до прибою ні чаїнка чудо
не буде голубе любить.
Я все до білоустих лілій кликав,
що сурмлять аж перед вівтар.
Найросяніша ніжність на повіках
від тебе болі відверта.
І спис грози не океану в грудях,—
не проминай при нім ні рути!
Ми знов, де камінь і весельце трудить,
полинемо,— при сонці руки.
Чоло не похилити в чорні трави,
і віття ні на смерть не винне...
і небо—тіней біля скойки збавить,
як нас прибій зірок сповине.
8.У.51
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВЕЦЬ
Піввічности згора,— тебе не видно,
та з глибини душі корал
не дужче кров'ю в течії поблідне,
як образ: біль не покарав,
І це—на острівці, де в кросно струнить
неспокій з брижками впівкруг;
нехай! відплететься з грудей отруйність,
для тебе промінь приберу.
Просипле огнищем вода під камінь,
а наче все про тебе смуток...
Чаїна в зграйці квилить, мов"тікаймо!" —
хоч їй приплив'я ще не люте.
Як попрошу, з—за крилець доля гляне;
бо й сонце ще не сизий череп.
А море все дохлюпує, в ласкав'я,
мов зірка,— світло невичерпне.
15.У.51
НАДБЕРЕЖЖЯ
При воскресінні моря—в півдні жду:
як місяця вогонь, прийди!
Злітає птиця хвилям по сліду,
проте не кличе до біди.
При глибині, прозоріше в любов,
нас кличе зілля острівне...
де потремтить, не бачачи обох,
метелик темний та й мине.
Де жовтий сон кульбаб,— негоддя бідне
чи знов стуманить океан?
Так близько: неба радість голубіє,
де будеш ти! прийди й поглянь...
Шипшини, рідні їй, також кленки—
аж вихряться з передчуття.
Нам до любови—дзвін глибин тяжкий,
а з нього серце все чита.
22.У.51
ЖДАНА ЗУСТРІЧ
Щохвилі—світло до прибою скрикне,
від захвату топаз розгубить.
До тебе квіття, наче в серця з вікон,
відкрилося! рожев'я любе.
Обтрусить сонце на безодню пір'я;
а майоран росину вип'є...
та не стрункіше він: як душі! вірять,
кохаючи; де зло—невпинне.
Чи в голубому сяйві, що крізь двері
тойбічного, побачу з поля:
єдину рідністю? на празник вербний—
від бросток тінь не прохолола.
Твій океан, як лебідь, суперечить;
над камінь—крильми; мов сокоче.
З шипшинних бризок, де чаїні втечі,
в життя всміхнись! огнем високе.
5.VI.51
ЖУРБА
Уже ні сонце, ніби серце темне,
при хвилі не світнеться, каре.
Недавнішя—нерідна нам ненене,
бідо морська! бреду, як старець.
Немов пірце на сполох стрепенеться,
так блиск пролитий не просох.
До тебе згадка: кров'ю на тенетах;
струна по дзеркалу—в пісок.
Чи не прилинеш? соняшник не сплаче
по бризках море щебетуще!...
де, росяний, де крапання найтяжче—
торкає й вечір: синій кущик.
Щоб грім не в гибіль нахиляв вітрильце,
як хусточку, до злої хвилі...
бо, доле! бистрій глибині, сестрице! —
вже й танці віддала весільні.
10.VII.51
ТЯЖКІСТЬ
Несвітне ниже—зимне! я не можу,
бо в грудях жаль коріння труїть.
А з грозами, на просторінь порожню,
всі чайки повідносив струмінь.
І я—жебрак; слідами не помолить
огнем про мене амариліс.
А радістю від скель світа поволі,
де ми з тобою помирились.
Квітуче звідти—чи провістя спурхне
до моря і торкнеться лиха?.,
бо блиска, хоч не бачимо, пурпурне—
життя, як вечір нам на лиця.
Де пам'яті не ранить і солоне
безум'я з моря, вже останнє.
І тільки відповідь глибин простогне:
нам горе! біля скель погасне.