Монастир сузір'їв: став—надсвітець:
ми в недолі заблудили.
Ясен жде, як ченчик; заповітне
море рветься в брами блідні.
А, під кручами, чи знов побачу,
хоч би привид над труною?
Човен: чий? на глибину рибальську
сплив—смиренністю дрібною.
Завжди в морі, при живій пожежі—
згадка про спасенні сили...
Порадіти! до хаток блаженний
зіркостан руша схилитись.
На розп'ятті жеврить, по надгір'ю,—
в сонця й місяця, як цвяхів:
рана Спаса! біль скрапає; й вірну
келію веселки святить.
Став на роздоріжжі всесвіт—бранець;
розпинати, склявши, будуть:
наче тінь Христа, в страшне прадавнє
мучення—з нічного суду.
25,27.VI.69
МАЙБУТНЯ ТИШИНА
На руїні правди—сила серця
вся туманами збігала.
Тільки згадка неба не зітреться
хресного! іконна згадка...
стародавня, при стіні та дубі,
вежі, цвинтарі, соборі.
Інок півдня на душі розбудить
голубі молитви скорбних.
Понесуть смутну його й несмілу
просьбу: де престольний ірій.
І вогонь від ангельського змісту,
тихо! — радістю приріднить.
Там примирно, з крилами спокою,
випромінються святість—
крізь одвічні зводи зірковою
вірністю: в життя зростати.
Десь до отрочого односвіччя
паленого в кроткій жертві,
стала— Тройці білість невечірня;
мов роменно! небо стежить.
10.VII.69
НАГАДКА ГРОЗИ
Доля в ланцюги громів замкнула
землю серед злив зелених...
розпаливши кузні й на малюнках
лісу побуявши в леви.
Серед стріл, під терезами кари,
ждуть істоти неспокутні—
в трепеті: бо видно з книг надхмарних
блискавкам, кого торкнути.
І душа, відтерплюючи грибну
цвілину з марнот щоденства,
аж до дна грудей—до спрутів бриду—
адського! як птах, стенеться.
Чи війна? крізь дощові повтори,
ниви серця будить згаслі...
в сполох заклина і криком
гірко! з тління визволятись.
То війна покровлена з грозою,
іспити в секунду справить:
чи цвіте під кісткою грудною
лілія огню для правди?
Щоб не гниль достояла літепла,
жабуринністю тканившись.
Чи розкриється жарке трепеття
віри—в книгу шестикрилих?
Від грози нам осуди відчутні
за мерзоту днів сірчану,
за в'ялизну рибокровну: в суті
прожиття—під темну чарку.
Ланцюги громів складає в окрест
буря—крізь буття безсвятне...
блиском заклина! дощами просить
страшно: з тління визволяйтесь.
16-20.VII.69
Ти терпи, складаючи в негоді
промурок при мертвій прірві.
Звідки з'явцева навала зводить
сто зміїн: часовню гризти.
Ти терпи, наперекір мароті,
стрій докріплюючи в камінь:
і жало і подих відбороти,
хоч давун півсонця ярмить.
Хоч крицеві кречети нестерпні
висоту січуть і хилять.
Нашого спасіння білий хрестик
звів, на грудях неба!—крилля.
І для нього грановид часовні,
вбравши зброю неоружну,
свій святий світильник семиогній
зберіга: в псалом і службу.
24.VII.69
ЗНАЧЕННЯ ВРАЗИ
Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім — ялину, кору здерши.
Кору—збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.
При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер'я.
З кожною грозою судьби дужчі—
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний—на вихід звідси.
24.VII.69
Рано! з острова тумани котять
пальці на озер'я липня.
Сотнями гілок горить істота
кожна: в зміїв гріх провинна.
Многості прискладів, тайно владних,
строї неба в людях держать.
Ні з сузір'їв свічена лампадність
не красніша в їх пожежах.
Рано! трепети і подих свіжий;
день по краплі рветься: в розпал.
Що—весь космос? океанна жизність,
чи—як сосна, в смерті проста?
Хоч на місяці з триніг торкнули
стопи камінь, мов скелетний.
То дрібнота, хутір! сивий вулик
без бджоли: людей смертельців.
Рано; серце—як вікно відкрите:
в озеро та в очі неба.
Ми забули, що гроза докрикне,
ліхтарями корабельна.
25.VII.69
Чудо! проти помети безсвітанних
криводумів; чаша—чудо:
що любов подужує ненависть,
звучи в церкву многолюдну.
Свідчена через очиток свічки:
в храмі, стінами—без цегли,
правда (без кропил і сварок звичних)—
краща, ніж вінці двірцеві.
Ми розширили повіки, ждучи
прилетнів дальнопланетних;
ніби диво дивовиж дивнющих—
гості: з голубої стелі.
А зійшов з-над космосів страждати
сам Творець, від дому сили:
в ризі неба! в чудо світла вбраний,—
ми ж, невірці, відступились.
І замкнула в ґрати тьма погребна,
смертна! —і воскрес, нетлінник.
Чудо: над огонь землі і неба;
з олтаря знаходить грішних.
Над безодні, над зміїні палі
океану жарового—
чудо квітнить парус: пропливати,
душі ведучи, як сторож.
Пробіга супутний: від пригроззя,
з хати блискавок, як птиця.
Де й стежина в східцях неозора—
пада; й сизоцвіт напився.
Що злокрилля згубників? не зважить
хоч за ними—тьми двірцевість,
і неправд інфрапромінна вражість
прогляда з очей крицевих.
Просьби повиконує послушник
скиту: звідки клич дзвіничний.
Проти спраги,— болями палючі
виразки в крові залічить.
Ніби з суду сто регалій плавить
пальцями—в струмки на грудях.
Щестиверхі діядеми в звали
сточує: пісок розбудять.
До призначення, як храмник, слідуй
течіями серця в сплески.
І мета: проголубів мандрівцю —
океанів двір прискельний.
Ти, роздарувавши всюди ківшик,
стань навколішки, як скорбник:
і спокутуй недозбутки грішні,
і забудь провалля в борі.
Розточися! зник: нема; розлитий;
в океані скромна частка.
Знов на славу неба білозірник
тихо з джерела почався.
22-25. VIII. 69
ЗМІНА ВСЕСВІТУ