Покорімся, браття, серцем—кров'ю,
в пломінь хрещені з купелі:
вірені під корогву орлову—
Духові, як діти певні.
Спалиться в спокутній муці язва,
що гноїла тайно груди.
І жива блаженність: іскра звана,
дужча, ніж сузір'я, збудить.
18.Х.68
І
Осінь: безмір килимар'я з листя—
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при небі...
на мільон майолік німо ллються,
мов з планетністю щоденні.
Осінь: кораблі вдягла при щоглах! —
знамено тривог колірних.
З хвиль вина—і сурми проголосять
про жертовний жар надгір'я.
Осінь: з кіноварних катедралів
півзірчасто дзвін, лебедик...
при світлобудові, серцю братній! —
часто в спогад і молебень.
Осінь: сиві патріярхи з скиту
по кругах життя виходять.
Одіж —мов сузірну ткань застиглу
світять крізь туман при водах.
19.Х.1968
II
Осінь: до воскресности святиня:
як Почаїв: свічка—лавра...
в літургію миру грім спинила,
полум'яністю кривава.
Осінь: спаленнями мова звідки? —
тиша з висоти церковна;
жарова в Преображення свідків,
коло брами—на поклонах.
З ночі грозовиць і скель похмурних
смолоскипний скит підвівся:
розсвітом розкривши сонні труни,
скинув страхи від привиддя.
В стихарі надій світити вбрався:
і журба листками добра.
Осінь; господарство неба—в радість,
відпокутників дорога.
20.Х.68
ВИХІД сили
Крізь ліси спроміниться всесильне,
сходячи, де цвинтар гір:
серце світочеве! звати встигне,
хто крізь морок озвірів.
Нетрі—як глибинна нерозрадність,
хоч потоплено в пишноти.
Барва—світниця: їй достраждати,
мов на дні морська коштовність...
бо, знецінена, журбі згубилась,
під біду, красою в сірість.
Мов і не своя! єством рабиня
глибині гробів пристрітних.
Від висот, мов лотосовий, погляд
світлість розсипає теплу.
І ласкаво згрішених виводять
ниті правди—крізь потерю.
Станемо в невисловиму ясність,
повну ласки: мов дошиться:
всім єство спрозорюючи наскрізь,
як незнана дійсність—вища...
приріднила від небес в істоту,
в кров духовну, в кожні груди:
від вінця з тернин огню — Христову
видноту, що труни збудить.
ОЗЕРНА ВЕСЕЛКА
Надпрестолля жовтня: в німбі—чашне;
і свічні ліси з хмаризни.
Чи спокуту нашу листя сплаче? —
бо пішли в круги немирні.
Незгасима кров з край-сонця в душу
крапа над озерний острів.
І прощення: дар, крізь ніч дикущу,
від двірця зірок дорожчий.
Пряжа блідна змечеться в купелі,
пурпури течій зустрівши.
Ми ланцюг: ми—гордовито вперті! —
на собі замкнули в грішність.
А дарохранильниця проз грози,
золотінністю лілейна...
Нам з любови зірку днів дозволить
брати в груди, над пекелля.
На горі вселенській сиву правду
хресно стережуть смереки.
Де ти? синь гробниці; сльози райдуг,
а крізь них огонь воскресний.
26.Х .68
ПРИБЕРЕЖНА ОСІННІСТЬ
І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту—
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при обриві,
книгозбірню світла став читати:
з озера—в повтор багристий.
Сіроокий дощ, кропильний служка,
ткана борода проз місяць:
поторкав стежки, де в спомин журять;
громів дзвоник відгремівся.
Мітрових ниток і ризних повні
всюди—в жеврії надгір'я.
Кленик серця! блискавка обновить,
від очей орла негрізна.
27.Х .68
ПРИБЕРЕЖНА ОСІННІСТЬ
II
Листя сиплеться! — панує камінь:
склавши нездвижиму думку.
Кров жаринна, ніби в дим, змовкати
буде через тінь байдужу.
Що в рожеві крила—в ласки рідні—
рвалось на безумний повів:
падає в ридання відгоріти
і в сніги на вихор стовпний.
Змієм камінь засичить, мов царик,
що коронний між пеньками.
А криниць і сферок не скрижанить,
звідки зміст лілей домашніх.
Листя в бурю, в рух, мов навіжене
з поломенів первотворчих.
Тихо в груди нам,— святинь ромене! —
подаруй тепло і кроткість.
29.Х.68
ЗВ'ЯЗОК
Чи розлукою на вічну осінь
ми покарані з тобою?
Крізь тумани крик тополі! зносить,
мов кістяк, мольбу скорботну.
Ми неназвані стояти поруч;
в грудях лісу—привид маків.
Озеро з берез, крізь дощ і розпач,
поклялося в білий камінь.
Де ти? журавлина безконечність
нам замкнула відгук трунний.
Розділя, над хресним ходом кленів! —
сонцеві ридати в руки.
Від дзвіниці місяця прикотить
клич: як приозерна вістка.
Нам сузірностей огонь іконний
до стежини чи присниться?
Дерево—диякон ризний, служить,
кадячи від круч листками.
Там серця: засвічені галузки,—
ласкою крізь смерть зростались.
29.Х.68
ПРИЗНАЧЕНИЙ ЧАС
Спомин твій стежини гір згубили;
де прощання при тополях.
Ти: зелена тінь, і коси—ближчі
від листків; як струмик, топлять.
Чутно голос, мов зростає в страхах;
від похмар'я храмик любий...
Там з вікна родині просвіт брався—
вбоге серце приголубить.
Прийме винних! — смертних пожаліє,
в свічану метіль берези.
Ми з тобою, над життя залізне,
взнали вікна, з бомб роздерті.
Ти: любов первістка; і вернулась;
осінь—переддвер'я карне.
Де знайду тебе? з пожеж надтрунна
гілка втішити скликає.
31.Х.68
ВЕРХОГІРНИЙ ЛИСТОПАД
Спокій вільхи—чистота свічарні;
а листки скрадає дощик.
Ми в зміїний гнів і клопіт старчий
душим голубу коштовність.
На процесії, на мшистих плечах,
через гори в скарзі димній,
семиогненний світник! і ллється
день: проти чорнот гордині:
відпадати всій від ребер наших;
труп оси на лист кленовий.
Подивися: зверх безодні страшить
терезами звіт при склоні.
Гаснуть голосні вінці на звірах,
де гробниці дощик мучить.
Тільки знати нам: трояндність рідна—
з кров'ю, в жертві неминучій.
8.XI.68
НЕРАННІЙ РОЗСВІТ