Скрізь ліхтарня правди в небосхилі
дикі бджоли познаходить.
Ми —до струпности ми побліднились,
ми—з проказами в злидоті.
Як повідчиняються вікнини:
глянути крізь груди наші...
Озеро! зірок огні калинні
змовкли, в соромі прив'явши.
Бо пораза, з пекла вріст ядучий,
валунці сердець аж корчить.
І згноїлися думки, бредучи
в зло! двозуб'я підворотні.
Всі ми вихідці від нетрів кривди;
без дверей для прокаженця...
Нам і місяць—як на шиї мідний
дзвоник! (цвіт побережеться).
Все повинні звати: "Йдем, нечисті!" —
одіж на душі заразна;
і пустельну кістку кари з'їсти —
всім, кого віконця казять.
А очистить, при мольбі, при небі:
агнче сонце! над жертовник...
Повелить—і цвіття яблуневі
вбрали в білість переможних.
24.VIII.67
ЗНАМЕННЯ НЕБА
В гроб покладено,—псалом співали! —
в смерть; і звої при бальзамі.
Накотився камінь, весь напасний,
під печаттю в знаки брамні.
І покоїться життя небесне,
після списа від убивців.
Темрявна земля взяла до себе
в серце—човен гробівниці;
і крізь море смерти цар престольний
неспинимо переходить.
Доки тричі відміняє в колі
сонце білосвітний подих.
Клич престольний, відімкнувши збудить
безлічі в'язничні з пітми:
від глибизни в небі незабутні,
розкуються! з муки вийти.
Вже фортеця смерти—вже розвалля,
порозточувано свірні...
і не вернеться снага злорада,
прокосивши села мирні.
Вслід володареві дня й надзем'я,
крилиться родина: з пастки.
А гробницю стережуть! а леза,
ватра й очі—неприспанні.
Тільки трави, поглядами любі,
поночі в саду жаліють...
можуть і на небі вічно бути,
бравши радости жаринку.
Варта ні списом,—хоч їй мертвілось! —
ні зіницею не никне.
В гробі замкнуто, як зірку, тіло,
світленнями безграничне.
Враз: виручі підмур'я струснувши
світоскладу—розсвіт править;
бо Життєначальник, вічно сущий,
воскресає: стати в царстві.
Сили блискавичні з невидим'я
злобу жорна вбік відвалять.
І до снігу березня подібна,
ллється льняність покривала.
І довкола подих світла в подвиг! —
оживає, через жертву.
Цар, святопоклонний чиньми: сповнив
кров'ю серця правду хресну.
Цар, святопоклонний чиньми,ствердив
на закон: любов родини.
Гроб воскресний, незгасимі двері
неба—для церков відкриті.
29-30.VIII.67
ДОЛЯ РОСЛИН
Через цвинтар ночі мандрували
вбогі з острогів звірів'я.
Всі питалися на горах правди,
де огненно клени вірять.
Поміж кручі заклято примерлих,
під печатки на чавуння;
і виварюється віра церкви,
з серця! під струну павучу.
А птахи блакитні, в дощ і розтіч,
мучаться: з оман колісних.
Доки янголова кров відпросить,
свічена крізь ліс-осінник.
Ждімо коло рани неба, стерплі,
всім спасіння ллється в груди.
І в князівстві правди, серед нетрів,
лілії гробів розбудить.
9.Х.
СВІТОЧ ПЕРЕМІН
Всепломінник півдня і довічник
докінчає час. як обвід.
Він від безлічі знамен видніший,
він, жаріючи, проходить:
над пурпурними лісами в кручах
біля стружности з озер'я—
над димучими! що сном беруться
схмарені та сліз не здержать.
Щирий; ледве холод перекотить
верховин багрянокрилля,—
він пошепчеться: він кров'ю кроткий,
він—зворушення присилять.
Він—мандрівник, самота всезначна,
над зловістями, де круки...
ланцюгами помсти, наче в'язня,
не вберуть! —огнем розкутий.
6-8.X.67
ОСІНЬ: КРАЄВИД
Знов зворушливо, як зір дитячий,
озеро повторить острів:
сам! —хоч і пташин осіння вдячність
візерунок скриків скорить.
А іконописець, а небесник,
що палітри скорбі звідав:
там архангел пламенно сердечний
сповістився в круговиддях.
І слова його з огню невстежних
болів про людей невір'я —
всім присвічено в смутну блаженність
барви, що ніхто не зміря.
Ми, смішливі, брали шлях на плаху:
через міст—падкий переступ.
Там плачі архангела спадають
жаром листя в землю смертну.
10.Х.67
Стромова доріжка; пропад поряд.
І, мов сни з руїни замків:
без бійниці, погляд загородять—
звали в зваді демонянській.
І слабі серця, як зяблик, збились,
боючися збору звірів,
що герби їх—черепова блідність
при марі з проваль прозірній.
Всім гірська доріжка; сліплять пущі:
з брами бурелому в протьмах.
Скривджені ткачі дощів кипучих—
в полум'я верстати топлять.
Там листками осени зблукали
злякані думки: в полоні.
Блиск надії, від весни кристалів,
згублено в печері злобній.
На серця—картинну пастку в'яжуть,
княжачи в норі, єхидки.
Бідна кров смиренних! кров з пожару;
жертви: місяць їх не вслідить.
Ми розтратили в небачній розгрі
східці світла до рятунку.
Небо! біль який! з біди, розорний,
всюди всіяв землю трунну.
ПОМИЛКА БАЙДУЖИХ
В тіні хрестика і м'яті рівна,
для чужих очей нечаста:
мов сестра потокові! доріжка—
через серце звіку стала.
Так до вогнеруких, біля неба,
ясенів та брамок бору—
молода мелодія в молебнях
з верхогір'я ллється зроду.
А замками склято двері книжні;
мимо серця день відносить...
нам забула думка відчинитись
фіялкова! з літер сонних.
Проміняли небо з фіміямів—
на іржу в нашийник лютий.
І стежини зміїв засміялись,
несучи пожеж пелюстки.
12.Х.67
СПОДІВАНИЙ ДОЩ
Незглядимо в бір—засіви сірі;
краплі з павутиння смутків.
Пуща ж докривавлюс гранітність
і жовтіє в шлях світучий...
Мов жарів'я добрости яскравне
до життя жертовник губить
(від вершини, звідки воскресає
співик зірки в незабутність).
Ми: невже на злотності іконні
розточили Царство з неба?—
чи, гравці, відстукали в скарбони
святість? бо сердець дрібнеча.
Чи скадили з брязками в розкрасні
стіни—правду храмів хресну?.,
після свічки й дзвону, вже не в Спасі! —
ми в язичництві доверху?
Чи, над тайністю краси відмріли,
всі в священності блаженній —
нам при смерті: сфери серафимів,
рідні! серце не постежить.
Ми потопленики в нетрий попіл
безнебесся й сон руїни.
Лиш полиння—сіру миску вповні
з пустки зичить для немирних.
Дощ іде! обмиються галузки,
скрізь на висвіті живому—
без навій від чорноденства й злуди,
що з кайданницького двору.
18.Х.67
ЗАБУТИЙ СХОРОНОК