Океан (збірка)

Страница 52 из 63

Василий Барка

Вириває з коренями буря
сосни на мілкому грунті.
Звідси злості темні, чи забруднять? —
жалами думок отруйні.
Холод. Вихор. Чистота сувора
всюди зблиснеться, як вістря.
Хоч верхів'я воплем проговорять
з висоти! вітрам відкрита.
Сонце не згниє й не згине в гордість;
подихом як море вічне...
в синій церкві з небозводу вродить
жар панікадила ближче:
посипає землю в добру радість,
як садибу! з ночі гріти.
Бережуть комори гір прадавні
жито на прийдешні різи.
Через грози—колосок по нетрях
викинеться в даль півдику;
хлібом з огняних зірок наллється,
хлібом для душі довіку.
Буде сторож —старець! хресна правда;
сніжик бороди та посох.
При іконці на ялині, врадять
мислі: про лани, що всохли.
Келія просфорника й молитва,
де й ведмідь ступа смиренний.
Тропка мохова, теплом облита,
з неба викликала хрестик.
24.VIII.66
ПУСТЕЛЬНИК

Нестерпуча спека на прислоні! —
сліпне скеля, в блиск горюча.
А піски, як сніг, смертельно сонні,
зір пустельника помучать.
Він пригоститься в гранітній пащі—
гостроту її терпіти:
трунник! мрець на самоті піщаній,
для гріхів—небіжчик прісний.

Хоч незримі скорпіони лізуть,
кобри, давуни духовні;
звідусіль від адовища знизу—
в дверях серця їх знаходить.
І через поріг і при корінні
движуть свійськими для думки;
із-під ліктя в тайності проникли,
аж до розпачу докучні.

Хоч кричи: "нечисті! геть від мене,
вороги—я вас не знаю..."
А ще дужче звір'я навіжене
рветься в душу! до відчаю.
Вже зібравши з крови всі зусилля,
гонить змія, що зневолив.
Схожо проти смерти назалізнять
волю воїни на полі.
Так в огні піску без одпочинку
він, глядівши на ікону,
вів війну в собі, війну очисну
вів, як смертник, хвилю кожну.
Щоб просвітленістю вся джерельна
крапля: вся душа предстала—
знов до істин, як була при сферах
брана—в пламені з кристалля.
24.VIII.66
НАЙВИЩА БИТВА

Зібрано грядами кручі красні—
в табори наметів збройних.
Щит начальника горить при царстві,
до стежок над смертю зводить.
Чи анахорет повстав передній
відтіснити прапор звіра;
Чи з окопів: "братці, ви піддержіть—
я йду перший!" то повірять.
Правда—в того, хто життя до скону
з кров'ю серця їй посвятить:
хресній, добрій! не міня нікому
на скарбниці стану всякі.
Вклонимося в ноги, біля Лаври,
старцям: їх духовні діти...
ланцюги гріха над смертю рвали,
праведники—всіх привчити.
І від корогви знамення взначить:
смерть відбути в гробі ночі;
і воскреснути від частки в чаші,
бо огонь, як кров, приносить.
24.VIII.66
СВІТИЛЬНИК ГІР

Галузками, ніби знак розп'яття,
при безодні біля бурі—
полоня ялина, в хмари взята
від поляни: день пробути;

зверху звід Софії в неогляддя
голубіє, звівши люстру—
полум'я, мов семиріки, пада
звідти в розсвіті над скруту...
Над пустиню іспитів, де збитки—
на душі по смерті: кожній;
над злидоту зла! — хрестом безбідній
зерно віддадуть при жорні

Схаменімся: кості німо кличуть
з грозових могил козачі,
під звитяжну хоругов довічну—
дні для Спаса відчиняти...
білопілля вірних; кров хрещена! —
дзвонить смерть коло порога;
порятунок твій—Христос прощення;
огнекрилля оборонять.
26.VIII.66
СОНЯЧНА ГРОМАДА

Повний кругозвід; найбільші—в парус:
лебеді, що небо п'ють.
День замислюється! вії прагнуть
світлоту нести свою.
Сторожко нести в блакить блаженних,
над обрив орлів, над прірви.
А слідами: мов пилок, рожевість—
міниться, в півтон помрівши.
Лебеді—на схід! моя надія—
корогвою віє в двері...
світить: як на скатерті недільна
білість хліба й свічка щедрих.
Самота; листок на схід скривавивсь,
чи порив його спинити?
Вірю: вік в апостольському праві
дав вінець—від сонця мирність.
26.VIII.66

З'ЯВИ ВИСОКОГІР'Я

З полудня наниз минати сходи
від надгір'я всіх орлів.
Зойк берези і завал кедровий
згас! листками добагрів.
І камінні сльози позривались,
близько від повік жалоби:
де тюрма примар, де сиві лави
бранників,— біда обложить.
Попід стріхами домів титанних—
стежка: стріти пазур бурі.
Поряд скам'янілий лев спиняти
буде, в крушения беручи.
Відкрива печерський стан рядами,
над глибінню без потоків:
напрямки! самим громам роздати,
в спад туманів сірооких.
Вже до сповіді струмка звернути,
синього бровою в брамках...
з ним благословенний візерунок:
цвіт! колібрі! плеск зібрався.
Тишу, падаючи, лист відмірив—
і сплива на звіт найдалі.
Будуть парус в океан незримий
вічні чайки відділяти.
27.VIII.66
І

З викрою листки—мов тіні гострі:
серця велетнів зелених.
Добрістю від смерти втішить острів,
а невидимий з оселі.
Острів—корабель, нема вітрильця;
а летить громам назустріч...
Жизна мова їх в оселі скритна,
хоч пророцтвами найдужчі.
Милий знак: порив на біловодді
безконечно в брижі в'яже—
хатку сонця світляну, що сходить
брати в сподівання справжнє.
Острів прикликає день зверхземний;
острів—з ясенками, ризник.
І одна надія понад межі:
знов побачимось, як зримі.
28.VIII.66
II

Озеро прозорі скорбі множить—
бігти в кручах несвятих;
і ллючи сліпучий подорожник,
розриває тінь, як сіть.
Обіходить скелю та могилу,
де в крові—берізок тризна;
де надію докріпив неспілу
спогад! сплесками нестримна.
Озеро взоріється на всесвіт,
що з усіх пожеж настане.
Повно ласки — хід рушає хресний:
в лоно, течіями ткане.
Всюди дожидати відклик звітний,
з безконечности приходів.
Білий мак—найсвітляніший цвітик! —
приплива в душі сьогодні.
28.VIII.66
СТАРІСТЬ БЕРЕГА