І
Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? —дріт, на згарищі ясмину:
роки прив'язав: як цвинтар.
Між землею й зіркою повиснув
голос пісні, що зріднився.
Гори діядемні! дальні: згасли,
мов ромени на могилі...
з ними й світова зоря в безчассі—
хрестик похорону слізний.
Мов з пустині—мари півцвіточні,
де безхрам'я тінь збирає...
Вп'явся князь покрученої ночі
в кров і прожиття нераде.
Враз на травень—бранство розімкнулось,
як ланцюг: кінець розбивству;
і напроти, з ризниці галузок,
біля річки місяць бризнув.
Мов розбуджує труну назустріч:
від замків землі звільнивши—
знов лілею королівську й ручить
на росини правди щирі.
До тюльпанинок, де, мідні, дзвонять,
виснучи в готичній вежі,
й ластовиного гніздечка сонця:
стань! ріка веселку вдержить.
Серед міста: всесвіт старовічний
барви в ярмарок потратив.
Хоч собор на празники сповірить
льон від височин розп'ятих.
Близько—в крузі, де сузірні коні
движуть огнища по краю:
йшла! й схід сонця золотоїконний
в радість брала нерозкрадну.
Знов розлука! землетруси згубні
хвилю наведуть безмежну:
розкидати небокруг, мов кубки
з учти, що збіга в пожежу.
Звідси чайка бурі—вщент розбила
скойку радости об скелю,
й стежку склала сила кораблина,
з чужістю пустель далеку.
Десь надію, храмик мармуровий,
заметуть піски з прощання.
Тільки смуток меви при надмор'ї
кинеться: як тінь остання.
А з недолі, до хатин і нивок,
дзеркальця озер простерті.
Над тумани: з пряжі світла, дивно—
ґніт свічний зайнявся в церкві.
31.VIM.VIII.66
СПОРІДНЕНІСТЬ
Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних зойків:
що біда найближчу душу нищить,—
очі кращі, ніж квіткові.
Виторгнута з смерти в спокій теплий,
гіркоту збува, прилігши.
Чаєчка—її крилом зачепить;
водорості вкруг зогріті...
то безсвітно з тайности безодні
поривались: рути млисті,
знявши цвіточаші в блиск надводний,—
поки злигодні скосили.
До врятованих прилито поряд,
полягли—стеблисті трупи:
в день, як, сурмлячи, небесна врода
починає круг розкутий.
3.VIII.66
ЗМІНА ПРИБОЮ
Пада стрімголов найстарша мева;
їй відімкнуто дарунки—
крізь мелодію, що безіменна,
мов роялі вряд виручі.
Діти в сфері праведности раді—
раді: на неділю волі.
Догримля, дзеркал покоси вдарить,
розливати— василькові.
Учти сунуться, ростучи в гуркіт
кубків з винами живими.
Вип'ють вихори і тьмі здригнутись
нанизу при мітлах відьми.
Враз обвалюються в бризний брязкіт
сині тюрми на розгромі.
Вже тенето з променів пов'язнить
меву понад скойки мокрі.
Не забудуться діди надхненні—
з кобзок брати, в блиск облиті...
А від неба сивому коневі
по блакитній скелі бігти.
3.VIII.66
РУКОПИС МОРЯ
Сивина писання! їй гортатись
("молніянник" голосів):
про початки, про блаженну святість,
і глибин прозору сіль...
На пророчій гіркоті озветься
серцю старчика з напою.
Нашій долі, що в пісках безвесна,
сіє синістю сипкою.
А найвйсвітніші барви бравши,
вмить повторить горній образ.
Так би ми, чорнотами пропащі,
в грудях берегли незгорда.
Без кінця розбурханий підручник
рушиться в орлині черги.
Поскладає скиби світла, йдучи:
проти пітьми! —жар чернечий.
4.VIII.66
ЖИВА БЕЗКОНЕЧНІСТЬ
Чи в ланцюг заковано зелений,
без заліза, ребра бідні...
Тільки світоч: полум'яний кленик:
скине чисті сльози в віддих.
Далі жайворонок зірки тужить,
крильця в сфері правди бистрі.
Далі—океан огнів довкружний:
хвилі: мов церковні стріхи.
Далі висповіді; мальви в сонце;
кличуть милости від царства.
Ми глухі, вулкання не сполоще
груди! вишня відцуралась.
Книгу моря—строго по сторінці,
вчити від чаїних райдуг.
А двокрилля істин безнецінні
з-над зірок злетять відразу.
4.VIII.66
ПОГРОЗА СПОКУСИ
Відчужилося! в обніжки крабів;
тирсою з покосу пінить.
Зверх, мов на руїну хмари, справді,
кидає огонь полинний.
Дужно звалює дзеркальні двері,
палячи з віконня синість.
І молюски виповзли прадревні,
при бадиллі дня приснившись...
В сутінь крукової непогоди—
злом колісні, землю ріжуть.
Рвуть незримий вистрій великодній
між серцями—мов жоржину:
вірну! добрістю живучу, гожу! —
вкріплену на груди в хрестик.
Східці їй спокутною журбою
стали через прірви смертні.
З вінчика від вістря терну вічні
щуряться стяги в рятунок.
І назустріч небо: як трисвічник,
стереже стежки, хоч трунні.
І підводить аж на міст весельчин,
де вже прірви—не владичні.
Бо, при блискавичному ключеві,
їх, мов скойки, грім зачинить.
І
Мева підбіжить! на синю тризну:
справили могили скорі.
Гриву віючи, події ринуть
і кладуть прозорі кості.
Буря наближає: в дикі хмари,
рогами вселенських страхів.
Хоч дитячі верби поприймались—
пам'ять про могили братські.
Океан: побілена святиня! —
вся просвітлиться журбою,
вся відтіль, де воплями не стихла
правда горя—з тьми живою.
Рушиться тисячосвіччя в ладі
кликати пташин до зерна...
вибух: мрії спалено левадні;
резедина ткань роздерта.
Бо—чужі, чужі! бо вражі, вражі! —
движуться з безодні очі.
Жертва кари, чаєчка оскаржить,
при стіні огню пророчій.
А об'явлено на півдні білість
поля! з гречки обернулось.
І напроти —думи найлюбіші
ллються в голубий малюнок.
II